Мене звуть Олена Петрівна. Як ото всі сільські мами, я зазвичай до дітей у місто їду не з порожніми руками. Знала, що на свята збираємося, тож ще з осені все планувала.

У вересні банки закривала – і компоти, і огірочки, і помідори. Потім борошна мішечок з млина прикупила, молочка свіжого, сметани, масла сама збила. Курку отеє спеціально – щоб до свята був домашній бульйон.

А тут, як настало то число, коли треба їхати, я зібрала торби так, що ледь в маршрутку втрапила. Аж три сумки, уявіть! Картопля молода, морква, буряк – все своє, чистеньке, добірне.

Думаю, невістка з сином зрадіють. Ну, а як інакше? У них там, у місті, то все ж дороге, а своє – воно ж найкраще.

Приїхала. Син мене зустрів. Помогли сумки дотягти до квартири. Я заходжу, а в них холодильник такий, знаєте, великий – аж два відділення, і ще морозилка окремо. Ну, думаю, буде де то все складати.

– Ого, мамо, та ти ж цілий базар привезла! – каже невістка.

– Та то, дітки, щоб ви мали що їсти добренького, свіженького, – відповідаю. – А то хіба в магазині те саме купиш?

Порозкладали вони то все, аж у мене душа радіє. І що ви думаєте? Сідаємо за стіл, а там не борщ, не картопелька зі шкварками, не котлети з моєї курки. А суші! Суші, матінко!

– Оце ж, мамо, зараз модно. Ми часто замовляємо. Попробуйте, вам сподобається, – каже невістка.

– А з чого то воно?

– Там рис, рибка сира, авокадо.

Авокадо? Та що воно таке взагалі? Їм я ту страву, а в голові лише одне: “І що воно такого в тій сирій рибі знайшли?” Ну, добре, думаю, один раз можна. Завтра ж щось нормальне буде, з мого, домашнього.

Ага, як би не так! Наступного дня – піца. Третій день – паста якась. Дивлюся, в морозилці мої пельмені, котлети лежать, як зачаровані, і ніхто їх не чіпає. Більше того, картопля моя ще й не розпакована, стоїть в кутку, наче чужа.

– Діти, а що ж ви моє не їсте? Я ж вам смачненького привезла!

– Та ми, мамо, поки що готувати не встигаємо та і звикли легке їсти. Нам зручніше щось швидке замовити, – відповідає невістка.

– Яке легке, коли тут такий запас їжі? Та вам би на цілу зиму вистачило!

Та вони лиш головами кивають, сміються. А в мене – просто нема слів. Три дні їм ті суші, піцу, а серденько плаче за мої банки, за мою курку, що вже мала бути в борщі!

Ну нічого, думаю. Зварю завтра борщ, хоч самій доведеться. Із суші я точно наїлася на рік уперед! Оце так свята, чи додому його їхати, навіть не пойму, що робити.

Джерело