Чоловік щороку дарує мені подарунки на день народження доньки. Доньці теж дарує, а мені перепадає за компанію. Як почалося все з подарунка на честь появи доньки, так і продовжується.

Зазвичай чоловік дарує вранці, поки донька спить. Обійме, привітає, обдарує, дякує за доньку, і йде будити іменинницю. Не знала, чи казав чоловік комусь про подарунки для мене, але я батькам та подругам хвалилася.

У цьому році звична схема дала збій.

– П’ять років. Кафе, рідня, друзі, торт, клоун, – вирішив чоловік.

Усе замовили, усіх запросили. Ранок доччиного дня народження – подарунка немає. До хорошого швидко звикаєш, тому поки дочка чистила зуби, я її тата до стінки приперла:

– А мені подарунок?

– Буде! – пообіцяв чоловік.

Кафе, рідня, клоун і таке інше. Іменинницю привітали всі: бабусі, дідусь, тітка, запрошені діти. Допоки діти веселилися, чоловік запросив мене пройти на веранду.

На веранді був гарно сервірований стіл, поруч крутився музикант. Чоловік посадив мене за стіл, відкрив ігристе, вручив коробочку. Відкривши подарунок, я остовпіла від подиву – золотий годинник. Сюрприз вдався!

– Ми тут, а там гості, дочка…

– Не хвилюйся, з твоїми батьками я домовився, у них все під контролем, найближчі пів години – тільки наші.

За пів години ми встигли побалакати, ковтнути по келиху ігристого, потанцювати, та з’їсти тарілку фруктової нарізки.

Коли повернулися до основної зали кафе, то там панували веселощі. Мені здалося, що нашої відсутності ніхто навіть не помітив.

– Чарівно! – Винесла вердикт мама, взявши мене за руку, і добре розглянувши подарунок чоловіка.

– Чарівно, – погодилася я.

– Ви про онуку? Згодна, внучка – красуня, – промовила свекруха, яка паслася поруч із нами.

– Внучка – чарівна, – підтвердила мама, відпускаючи мою руку.

Погляд свекрухи впав на подарований мені годинник, за секунду на її обличчі змінилася ціла гама почуттів – від ненависті, до подиву. Але вона промовчала, нічого не сказала.

Свято добігло кінця, клоуни відкланялися, гості розійшлися, свекруха поїхала, мої батьки відбули. Чоловік остаточно розрахувався за банкет, ми з іменинницею чекали на таксі.

Заснули ми з донькою рано. Вона після вражень, а я просто втомилася. Як чоловікові дзвонила його мати, що набралася з горя, я не чула.

Про те, що чоловік і свекруха посварилися, я дізналася лише за кілька днів. Донька попросилася до бабусі в гості, я запитала чоловіка:

– Твоя мама нічого не говорила з приводу, щоб взяти онуку до себе на день, чи два?

– Не говорила. І навряд чи скаже. Вона скривджена.

– Чому?

– Чому? Не скажу. Причиною називає годинник, який я тобі подарував. Хильнула, зателефонувала, наговорила багато зайвого, не парся.

Мені навіть цікаво стало: а кому, якщо не мені, мій чоловік має дарувати золотий годинник? Чи свекруха дитину моєму чоловікові на світ божий привела?

Ні! Вона привела сина своєму колишньому чоловікові, нехай там і канючить золотий годинник. Логічно?

Ми маємо сім’ю. В нас донька. Якщо чоловік вважає, що я гідна подарунків не лише у свій день народження, а й у день народження доньки – то чому ж ні?

Як взагалі можна ображатись у такій ситуації? Чому моя мама не образилася? Їй у день народження внучки теж нічого не перепало, але мама чомусь не стала дзвонити, та нарікати. Що ж тоді зі свекрухою не так?

КІНЕЦЬ.