– Ви цього року теж одна на Різдво? – запитав мене сусід Роман, стоячи на порозі моєї квартири з тарілкою гарячих вареників. Його погляд був теплий, але водночас такий, ніби він сам знає відповідь на своє питання.

– Так, – відповіла я, намагаючись приховати сум.

– Мої діти знову не змогли приїхати.

Цей Різдвяний вечір почався, як і всі попередні – тихо. Тиша, яка колись була приємною, тепер наповнювала кожен куточок моєї невеликої квартири. Я сиділа біля столу, на якому лежав запашний маковий пиріг. У вікно виднілися вогники сусідських квартир, але жоден із них не приніс мені тепла.

Ще вранці я дзвонила дочці Анні.

– Мамо, привіт! Як ти? – її голос був енергійним, але трохи відстороненим.

– Я добре, доню. А ти? Може, цього року приїдете на Різдво? – спитала я з надією.

– Ой, мамо, ти ж знаєш. Робота, діти. Наступного разу обов’язково! – вона швидко змінила тему, і я зрозуміла, що чекати на неї марно.

З сином Романом розмова була коротшою.

– Можливо, заїду на годинку, мамо. Але не обіцяю.

Я знала, що він теж не приїде. Всі їхні обіцянки завжди завершувалися тим самим – порожнім столом і тишею.

Я витягла з шафи коробку з прикрасами. Там лежали старі ялинкові іграшки, які ми колись робили разом. Одне з паперових янголяток вже було трохи потерте, але я все одно поставила його на те звичне місце. В цей момент спогади накрили мене, і я на хвилину повернулася у ті часи, коли Різдво пахло корицею, а в домі лунав дитячий сміх.

Тоді наш дім був сповнений життя. Ян смажив пампухи, а діти бігали по хаті, розглядаючи подарунки. Анна завжди була у захваті від блискучих гірлянд, а Роман тягнувся до макових рулетів, ще теплих із духовки. Але тепер усе це – лише спогади.

Цього року я вперше пішла на Різдвяну вечерю в нашому будинку. Організувала її сусідка Оксана, щоб зібрати всіх самотніх мешканців. Вона поставила довгий стіл посеред кімнати, накрила його білою скатертиною та прикрасила свічками. Там я зустріла Романа, який сидів самотньо біля вікна.

– Наталю, радий вас бачити, – сказав він, коли я сіла поруч.

– І я вас, Романе, – усміхнулася я.

– Як святкуєте цього року?

– Як завжди. Діти дзвонили, але ніхто не приїде. Ви знаєте, як це буває, – відповів він, трохи сумно зітхнувши.

Ми довго розмовляли, згадуючи старі часи, коли наші квартири були сповнені життя. Його слова були мені близькими. Я теж часто думала, що для своїх дітей стала просто пунктом у телефонній книзі. Але в той вечір ми обоє відчули, що не самі в своїй самотності.

Наступного дня Роман прийшов до мене з варениками. Ми сиділи на кухні, пили чай і грали в шахи.

– Ви добре граєте, Наталю. Колись моя дружина теж любила шахи, – сказав він, усміхаючись.

– А я давно не грала. Але з вами цікаво, – відповіла я, і раптом відчула, що моє серце зігрілося.

Так минали дні після Різдва. Роман часто приходив, приносив то пиріжки, то гарячий чай. Ми говорили про все на світі – про минуле, про дітей, про мрії.

У його компанії я почала відчувати, що тиша більше не така гнітюча. У нашій дружбі була якась особлива теплота, якої мені давно бракувало.

Зараз я сиджу, дивлячись у вікно на зимовий вечір. У руках у мене чашка гарячого чаю, який мені приніс Роман. І хоча діти знову не приїхали, я не відчуваю себе самотньою. Бо знаю, що в сусідній квартирі є людина, яка розуміє мене краще за всіх.

А як ви долаєте самотність? Можливо, у вас є свої маленькі традиції, які допомагають почуватися краще? Поділіться своїми історіями, мені буде дуже цікаво дізнатися про ваш досвід.

Джерело