– Мамо, тільки не починай. Ми приїдемо і провідаємо тебе, але точно не в ці вихідні, – сказав мені старший син. Хотілось завити в подушку, але я себе стримала. Зібравшись до купи я зателефонувала і молодшому. Не знаю чим я таким заслужила їх ставлення. Мої подруги кажуть, що в мене ідеальні діти, але незважаючи ні на що, я заздрю їм, бо в них доні, які приділяють їм більше часу.

– Я шкодую, що маю двох синів, – зізналася я своїй сусідці Оксані, коли ми сиділи на лавці біля дому. – Вони майже не чують мене, а мої подруги постійно бачать своїх дочок і онуків. Напевно, все ж таки є правда в тому, що кажуть: “Дочки – для батьків, а сини – для чужих”.

У дитинстві я й гадки не мала, що колись говоритиму такі слова. У мене двоє чудових синів – Арсен і Василь. Я їх дуже люблю і пишаюся тим, як вони стали на ноги. У Арсена – своя невелика будівельна фірма, а Василь працює лікарем у районній лікарні. Але зараз мені здається, що я їх бачу частіше в соціальних мережах, ніж у реальному житті.

– Мам, у нас знову не виходить приїхати на вихідні, – голос Арсена прозвучав у телефоні ще минулої п’ятниці. – Робота, ти ж розумієш.

– А Василь? Він хоча б обіцяв привезти Соломію до мене в гості, – запитала я з надією.

– У Соломії знову конкурси, мамо, вона зараз готується до великого танцювального турніру. Ми з Оленою теж там будемо.

Я кивнула, хоча ніхто цього не побачив. Мені боліло, але я не хотіла їм це показувати. Здається, що мої сини виросли, створили свої сім’ї, і я залишилася десь на задньому плані.

У моїх друзів все інакше. Наприклад, подруга Марія щотижня няньчить онуків, а її донька часто дзвонить просто поговорити. У Лариси навіть обідній стіл завжди заповнений її численною родиною. І хоча я рада за них, мені стає самотньо.

– Ти виховала чудових синів, – каже Оксана. – Але, мабуть, чоловіки не такі, як жінки. Вони завжди віддаляються від рідного дому, коли створюють свій.

Я розумію, що це правда. Звісно, це не означає, що вони мене не люблять. Просто їхні пріоритети зараз інші. Василь весь у своїй роботі й родині. Його донька Соломія – справжній скарб, але бачити її я можу тільки на відео, коли вони надсилають записи її виступів.

А Арсен… Він завжди був трохи замкнутішим. Навіть коли він був малим, не любив довго розмовляти про свої почуття. Тепер це ще складніше. І хоча я знаю, що він хороший батько для своїх дітей, мені хотілося б, щоб він частіше згадував про мене.

– Мамо, ми обов’язково знайдемо час наступного місяця, – сказав Василь, коли я в черговий раз спитала, чи приїде він у гості. – Ти ж знаєш, як у нас багато справ.

– Звісно, розумію, – відповіла я, хоча серце стискалося від образи.

Я намагалася змінити ситуацію. Купила невеликий будиночок за містом, щоб можна було зібратися всією родиною на вихідні. Придумала ідею створити сімейний альбом із фотографіями. Але навіть це не допомогло. Арсен сказав, що він завжди зайнятий, а Василь пожартував, що зараз усі фотографії у “хмарі”.

– Може, ти занадто багато від них вимагаєш? – припустила Оксана. – Молоді зараз живуть інакше. У них стільки можливостей і стільки обов’язків.

Можливо, вона права. Я знаю, що вони не зобов’язані проводити зі мною весь свій час. Але я так скучаю за простими розмовами. Колись ми могли сидіти вечорами й говорити про все на світі. Тепер же ці розмови стали рідкісними й короткими.

Я не знаю, чи це просто доля матерів синів, чи я сама зробила якусь помилку у вихованні. Як ви думаєте, чи є спосіб повернути до себе увагу дітей?

Або, можливо, мені просто треба навчитися жити з цією новою реальністю? Напишіть, якщо маєте подібний досвід чи поради. Мені це дуже важливо.

Джерело