Антон Васильович прожив із дружиною Раєю майже сорок років. Поки працював, життя вирувало, як суп у каструлі на плиті. Не було коли лаятись, та й не було приводу. Але вийшов на пенсію, і в житті почалася справжня драма.

Спочатку все здавалося ідилією: ранкові прогулянки, читання книг, та довгоочікуваний час для себе. Але невдовзі Антон Васильович зрозумів, що без роботи його дні розтяглися, як гумка на старих штанах.

Нудьга почала підкрадатися непомітно. Став чіплятися до Раї з приводу, та без приводу. Немов навмисно шукав привід для суперечки, щоб хоч якось урізноманітнити свої будні.

– Раю, ворушися! Я вже прокинувся, а сніданку як не було, так і нема! – бурчав, коли дружина тільки збиралася на кухню.

– Антоне, куди нам поспішати? – з легким подивом незлобливо відповіла дружина.

Я сподівався, що коли вона Рая, то й життя з нею буде, як у Раю. Як би не так! Натомість став помічати, як дружина економить на всьому – зрозуміло, що пенсія не зарплата.

– Ти що, вирішила тримати мене у «чорному» тілі? – жартував іноді.

– Ні, просто намагаюся не витрачати зайвого, – відповіла Рая з усмішкою. Хоча за усмішкою явно читалася образа.

А тут ще на дієту посадила! Жовчний почав озиватися. До друга зазирнув, який після приїзду бенкет закотив. От і відірвався від душі.

Старі улюблені страви: жирні котлети, та картопля-фрі – за мить були зметені з тарілки. А потім, пів ночі стогнав і голосив.

Але з дружиною хіба посперечаєшся. У багатьох питаннях вона м’яка та податлива. Але коли йдеться про здоров’я – як кремінь. Що тут казати, хоч і на пенсії, але медичним працівником у душі назавжди залишилася.

– Я звичайної їжі хочу! – обурювався я. – Чому я маю їсти салат з капусти? Усе без солі. На перепелині яйця вже дивитися не можу. Скоро сам квоктати почну! Я салату з майонезом хочу, а ти все оливковою олією заправляєш, – сердито вигукнув я.

В один із таких днів, коли чергова порція дієтичного борщу здалася надто водянистою для мого смаку, зважився на крайній крок.

– Я подаю на розлучення!

– Заявив з пафосом.

– Що мені тепер, до кінця днів своїх танцювати під твою дудку?

Дружина образилася і сказала:

– Ну і розлучайся! Я не проти.

З цими словами одяглася, і вийшла з дому, залишивши мене наодинці з моїми кулінарними розчаруваннями. Коли ввечері Рая не прийшла додому, захвилювався. А потім подумав:

– Все одно на розлучення подаю. Яка різниця, де вона гуляє?

Хоча, якщо чесно, то збрешу, якщо скажу, що не хвилювався. А коли хвилююся, їсти хочеться завжди. Але приготовлені дружиною запаси їжі вже за вчорашній день почистив. А тут уже вечір наступного дня на порозі. Відкрив морозильну камеру.

– Пельмені! – не стримав радісний вигук.

– І вже їх я точно зможу приготувати. Поставив воду та закинув пельмені. Вирішив посолити та поперчити. Відчинив дверцята шафи, а там наліпки наклеєні на солі та приправах:

– Не пересоли. Сіль шкідлива для здоров’я.

І другий:

– Пам’ятай про хвору печінку та жовчний міхур.

Коли встигла наклеїти? Здається, що швидко збиралася, коли йшла. На душі потеплішало. Все-таки любить і жаліє мене. Який же я недолугий! Де тепер шукати її?

Щоправда, чоловіча гордість не дозволяє першому подзвонити, – задумливо почухав лисину. – Піду приляжу, доки приготуються пельмені.

Приліг і увімкнув телевізор. З голови не виходили думки:

– Де ж дружина? Поки що не колишня ж!

Схаменувся, коли вже димом по хаті потягнуло.

– Раю! – крикнув за звичкою, але відразу осікся. Жінки немає в будинку.

А на кухні справжня кулінарна катастрофа! Пельмені встигли розваритись. Вода вся википіла, а низ вмісту каструлі надійно закріпився на дні.

У цей момент пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла дружина. Я зрадів її появі, як дитина.

– Забула свої окуляри! – З легкою посмішкою сказала вона.

Я подивився на дружину і на кухню з залишками пельменів, що ще димилися.

– Знаєш… може, залишишся? У мене тут експеримент. Посидимо за столом, як у старі добрі часи, – злякавшись, що дружина не погодиться, попросив: – Не йди, Раю.

Рая засміялася:
– Експеримент? Звучить, звісно, ​​загадково! Хоча, яка тут інтрига – гаром зі сходів тягне. Кулінар ти, ще той.

У мене навіть плечі опустилися від полегшення.

– А хочеш, доставлення їжі замовимо. Піцу, наприклад. Ти яку хочеш?, – Заглядаючи дружині в очі спитав я. – Один раз можна, зате тобі не доведеться готувати.

– Піца – це завжди добре! Давай італійську.

Поки чекали піцу, підсів до дружини на диван, та взяв її за руку.

– Знаєш, може, почекаємо з розлученням?

Рая підняла брову і лукаво посміхнулася.

– Ти серйозно?

– Не так уже й погано ми жили! Залишайся, – з очима повними благання попросив я.

Рая посміхнулася:

– Домовилися! Якщо ти не бурчатимеш на мене більше.

Я засміявся. Того вечора ми сиділи за столом, їли піцу, згадували смішні моменти з нашого життя. Я дивився на дружину і думав:

– Не така вже вона й погана, щоб розлучатися з нею. І добра, і дбайлива (згадав наліпки), і навіть найпростіші речі вміє зробити особливими.

З нею теплота та затишок. А де була того дня, коли на розлучення зібрався подавати, навіть питати не буду. Сам винен. Та й не зробить вона нічого такого, щоб принизити мене. Своя ж. Рідна.

Я обійняв дружину:

– Пробач мене, опудала старого! Куди ж я без тебе? Коней на переправі не міняють!..

КІНЕЦЬ.