Відносини Маші зі свекрухою від початку склалися невдало. Вже під час знайомства з нею Лідія Іванівна була певна, що з майбутньою невісткою їй не пощастило.

Вона всіляко намагалася переконати сина, що він робить велику помилку.

— Вітю, ну що ти в ній знайшов? У неї ні обличчя, ні фігури нормальної, а поводиться як богиня.

— Мам, ти до неї занадто сувора, а вона, між іншим, намагалася на тебе гарне враження справити. Навіть пиріг спекла спеціально для тебе.

– Не потрібні мені її пироги. Мені нормальна невістка потрібна, така, з якою ти будеш справді щасливий. Ось чого тобі з Оленкою не вистачало? Вона мила, слухняна і господарська дівчинка, а ти зі своєю Машею зв’язався.

— Ця тема не обговорюється. Я кохаю Машу і буду щасливий із нею. Сподіваюся, що в результаті ви знайдете спільну мову.

— Але вона тебе не кохає! Я у цьому просто впевнена. Їй від нашої сім’ї лише гроші потрібні. Ну гаразд, сам скоро переконаєшся, що я маю рацію.

Олена, про яку говорила Лідія Іванівна, була дочкою сім’ї друзів. Вітя дружив з нею з дитинства, а батьки обох сторін сподівалися, що ця дружба з часом переросте у серйозні стосунки.

Олені Вітя справді дуже подобався, але почуття були невзаємними. Вже у 20 років Вітя зустрів Машу та зрозумів, що саме з нею хоче провести своє життя.

Після весілля стосунки Лідії Іванівни з невісткою не налагодилися, хоча Маша справді намагалася їй сподобатися. Спочатку молоді жили в будинку Лідії Іванівни, щоб заощадити гроші та накопичити перший внесок на іпотеку.

Родина Віті була заможною, але мати категорично відмовилася допомагати їм фінансово, оскільки була абсолютно впевнена, що Маша із її сином зв’язалася лише заради грошей. У свій дім молодят вона впустила тільки з однією метою – показати сину, що його вибір неправильний, поки не стало надто пізно.

У неї вже дозрів підступний план, який вона зібралася реалізовувати одразу після від’їзду сина. Він якраз збирався у тривале відрядження.

— Лідія Іванівно, я тут борщ приготувала, будете?
— Маша, Вітя вже поїхав. Не треба вдавати турботу.

– У сенсі? Я нам приготувала обід, що не так?
– Звичайно, ти така ідеальна. Знаю таких.

— Мені, якщо чесно, набридли всі наші суперечки. Що я вам такого зробила? Чому б Вам не дати мені спокій?

— Не подобається – не терпи. Віті не буде цілих 3 місяці, на цей час ти можеш орендувати квартиру.

— А, знаєте, ви, напевно, маєте рацію. Удвох ми не уживемося.

Лідія Іванівна була просто захоплена тим, як швидко її план почав працювати. Як вона і передбачала, відправити ненависну невістку на орендоване житло виявилося не так вже й складно.

Тепер треба було зайнятися другою частиною плану.

— Вітаю, Оленка! Це тебе Лідія Іванівна турбує. Приїжджай до мене, нам є про що поговорити.

Олена була не в захваті від плану Лідії Іванівни, але з іншого боку, у неї з’явився шанс отримати Вітю…

— Ви впевнені, що все вийде?

– Абсолютно. Поодинці мені буде складно змусити сина відвернутися від Марії, а разом ми маємо всі шанси. Ти тільки не панікуй і дотримуйся плану.

– Добре, я згодна.
– Ось таку впевнену в собі й безстрашну жінку я хочу бачити біля свого сина.

Наступного дня Лідія Іванівна зателефонувала синові та заявила, що невістка поводилася жахливо, через що вони остаточно посварилися. За її версією, Маша грюкнула дверима і пішла, попри всі її вмовляння.

Того ж вечора Віті зателефонувала Маша і сказала, що вирішила пожити окремо, доки він не повернеться.

— Кохана, я розмовляв із матір’ю. Вона дуже ображена на тебе, особливо за твій від’їзд.
— Я нічого їй не зробила, і взагалі це вона запропонувала мені пожити окремо до твого повернення.

– Вона мені сказала інше.
– Ти мені не віриш? Я розумію, вона твоя мама, але й мені брехати ні до чого. Напевно, справді буде краще, якщо ми не житимемо з нею під одним дахом.

– Ви мене до божевілля доведете. Невже так складно порозумітися одна з одною? Ви обидві – моя родина. Мені неприємно, що ви постійно сваритеся.

— Вітя, я не хочу тебе засмучувати, але я не вважаю себе винною у цій події.
— Добре, поживи поки що окремо, я приїду, а там буде видно.

Маша була рада, що чоловік не став влаштовувати скандал через її переїзд і з нетерпінням чекала на його повернення. Тим часом вона вирішила спробувати налагодити стосунки зі свекрухою.

За місяць Олена зателефонувала Віктору, щоб порадитися з ділового питання. Оскільки вони обоє були юристами, знайти привід для дзвінка було не так вже й складно.

Під час розмови дівчина поміж справою згадала про те, що бачила Машу з якимсь чоловіком. Віктор здивувався, але не надав цьому особливого значення.

Мало з ким могли бачити Машу, може, вона була з колегою або випадково зустріла знайомого на вулиці. Принаймні причин не довіряти дружині в нього не було.

Через кілька днів зателефонувала Маша, в голосі якої чулося захоплення.

– Вітю, у мене чудова новина!
– Це навіть по голосу зрозуміло! Що трапилося?

– Я чекаю дитину!
– Я навіть не знаю, що сказати… Я просто щасливий! Який термін?

– Вже 8 тижнів.
– Як же я кохаю тебе!
– І я тебе.

Маша попросила чоловіка не говорити нікому про майбутню дитину, доки перший триместр не пройде. Вона десь чула, що це погана прикмета. Не те щоб Маша була забобонною, але ризикувати не хотілося.

Вітя погодився і не став розповсюджувати новину, хоча в душі просто тріумфував від того, що скоро стане батьком.

Невдовзі виникла нова проблема. Лідія Іванівна зовсім випадково побачила невістку під час виходу з жіночої консультації. Вона якраз чекала на подругу, яка працює там медсестрою, щоб разом піти на обід.

Побачивши свекруху, Маша одразу зрозуміла, що приховати новину вже не вдасться. Довелося розповісти про своє положення, на що свекруха відреагувала просто неадекватно.

— Значить, нагуляла дитину як тільки чоловік поїхав у відрядження? Нічого дивовижного.
— Та що Ви таке кажете? Я кохаю Вашого сина і ніколи б його не зрадила. Це його дитина.

— А я ось щось дуже сумніваюся в цьому…

Лідія Іванівна кричала на невістку та обзивала її найгіршими словами. У результаті Маша від стресу знепритомніла. На щастя, все відбувалося перед медичним закладом.

Після того, як дівчину оглянули фахівці, стало ясно, що нервувати їй зовсім не можна. Лікарі порекомендували їй деякий час полежати на збереженні, вимкнути телефон та виключити будь-які стресові фактори.

Перелякана своїм станом, Маша не стала сперечатися з лікарями. Вона тільки зателефонувала чоловіку, щоб попередити про те, що сталося.

Розповідати про те, що саме спричинило погіршення її стану, вона не стала. Віктор перебував у дуже важливому для його кар’єри відрядженні, тож зайвий стрес йому явно був не потрібен.

Лідія Іванівна відчувала провину за стан невістки, але була твердо впевнена, що має рацію у своїх висновках. Вона твердо вирішила, що покінчить із цим шлюбом і зведе сина з розумною, освіченою та інтелігентною Оленою, яку вона завжди бачила поряд з ним. Не втручатися у життя сина вона просто не могла.

На той момент до приїзду Віктора залишалося лише кілька тижнів, тож діяти потрібно було швидко.

– Привіт, синку! Як у тебе справи? Як робота?
– Мамо, я дуже радий тебе чути! У мене все гаразд, а ти як?

– У мене все добре, але боюсь у мене є не найприємніші новини для тебе.
– Що трапилося?

— Тут така справа… Я заходила до Антоніни, вирішили пообідати разом, і випадково побачила твою Машу.
— Якщо ти про майбутню дитину, то я вже знаю. Чому ж це погана новина? Ти вибач, просто ми хотіли розповісти всім за місяць.

– Справа, звичайно, ваша, тільки вона була не одна. Я про це хотіла тобі сказати.
– У сенсі не одна?

— Коли вона вийшла від лікаря, її зустрів юнак. Їхнє спілкування не здалося мені дружнім.
— Цього не може бути.

— Ну, ти сам подумай, не маленький вже. Просто мені здається, що твоя Машенька тебе дурить. Ти пішов за поріг, а вона тут одразу когось завела.

— Мені Олена казала, що бачила її з чоловіком… Але я не можу повірити…
— Ось бачиш, не тільки я помітила, що твоя дружина неналежно поводиться.

За кілька днів до повернення Віктора Машу зібралися виписувати із лікарні. Дізнавшись про це від своєї подруги, Лідія Іванівна пішла зустрічати невістку.

— Маша, я хотіла просити вибачення за свою грубу поведінку. Мені здається, нам час перестати воювати.

– Як добре. Я рада, що ви це сказали.
– Тоді повертайся додому. Вітенька скоро приїде, а ми його зустрінемо у сімейному колі.

— Добре, Лідія Іванівно. Тим більше я сама не хочу залишатися сама.
— Ось і домовились.

Надвечір Маша з усіма своїми речами повернулася до будинку свекрухи, щиро сподіваючись, що тепер усе буде інакше.

Тим часом Лідія Іванівна продумувала останні штрихи, за допомогою яких остаточно переконає сина у необхідності розлучення. Що стосується Олени, то вона опиниться в потрібному місці та в потрібний час, підтримуватиме Вітю у скрутну хвилину і завоює його серце. У її уявленнях все складалося чудово.

– Вітаю, Вітя!
– Привіт, мамо. Як у вас справи? Мені Маша сказала, що виписалася та повернулася додому. Як я радий, що нарешті ви помирилися. Виходить, у всіх непорозуміннях розібралися?

– Та де там синку… Все набагато гірше, ніж ти собі уявляєш.
– У сенсі? Що там у вас знову відбувається?

— Та все те саме. Маша після виписки прилетіла сюди з валізами та заявила, що житиме тут, незалежно від моєї думки. Вона погрожувала мені, що не дасть бачитись з онуком, якщо я тобі щось розповім. Я не дуже впевнена, що вона чекає дитину від тебе, але якщо це дійсно так, то не хотілося б втрачати онука.

— Мамо, що ти таке кажеш? Цього просто не може бути.
— А який сенс мені брехати рідному сину? Я тобі тільки щастя бажаю, синку.

— Якщо це все правда, то ти з самого початку мала рацію. Даремно я поспішив із одруженням. Добре, приїду, а там побачимо.

Лідія Іванівна була щасливою, оскільки слова сина ніколи не були порожнім звуком. Їй залишалося терпіти зовсім недовго. Незабаром прийде Вітя, і від невістки з її нагуляною дитиною навіть сліду в їхньому домі не залишиться.

У день приїзду Віктора Лідія Іванівна вирішила якомога довше затриматися на роботі, щоб не заважати фінальному розбиранню. За її підрахунками, вже надвечір Маші в будинку не мало бути.

– Вітю! Як же я за тобою сумувала!

Маша з захопленими вигуками кинулася на шию чоловіка, як тільки він відчинив вхідні двері.

– Маша, нам треба з тобою дуже серйозно поговорити.
– Щось сталося?

– Боюся, що так.
– Добре, давай на кухні поговоримо, я якраз заварила чай.

Віктор ніколи не був надмірно емоційним чи драматичним. Цього разу теж він розраховував на спокійну і чітку розмову, яка все прояснить. За кілька хвилин він докладно виклав усе те, що чув від своєї матері.

Маша слухала мовчки. Коли монолог Віктора закінчився, вона трохи помовчала, а потім представила свій варіант того, що сталося.

– Я тебе не зраджувала. Можу заприсягтися чим завгодно.
– Чи не надто багато збігів? Та й з чого моїй мамі тебе очорнити?

– Ти чудово знаєш, як вона до мене ставиться.
– Може, таки є привід? Моя мама не божевільна.

– Погоджуюся, вона не божевільна. Тут проблема в іншому, вона мене не прийняла і не збирається приймати. Я практично впевнена, що вона справді вірить у свої фантазії. Вона вірить, що я з тобою не через кохання, що дитина від когось іншого.

— Ти розумієш, що зараз я маю обирати між дружиною і матір’ю – двома найдорожчими для мене жінками? Одна з вас неминуче бреше, хоча ви обидві кажете досить впевнено.

— Мені вся ця ситуація неприємна, але тобі потрібні докази. Я маю ідею. Давай подзвонимо твоїй мамі по гучному зв’язку. Ти сам усе почуєш.

Впевненість Маші вже була достатньою підставою, щоб Віктор перестав сумніватися в ній, але ідея остаточно в усьому розібратися йому сподобалася.

— Лідію Іванівно, як Ви могли зі мною так вчинити?
— Невже син нарешті вигнав тебе?

— Ви зруйнували нашу сім’ю за допомогою брехні. Вам має бути соромно. Ви ж не бачили мене з чоловіком, як і ваша Олена не могла мене ні з ким бачити.

— Ой люба, я анітрохи не сумніваюся, що ти добре шифруєшся, але мене не обдуриш. У будь-якому разі, я не бачу тебе поряд з моїм сином, а Олена – інша справа. Ось вона скоро стане частиною нашої родини, а про тебе Вітя незабаром забуде.

Протягом усієї розмови Лідія Іванівна ще в кількох місцях підтвердила, що брехала сину заради його блага. Вона вважала невістку дурепою і навіть уявити не могла, що розмова підлаштована.

Настав вечір. Лідія Іванівна зайшла до будинку і побачила кілька валіз у коридорі, пройшла на кухню й там її чекали невістка із сином за столом.

— Я думала, ти виженеш її до мого повернення.
— Мамо, я все знаю. Ми йдемо разом.

— Що вона тобі наплела?
— Нічого, мамо. Все розповіла ти у вашій недавній розмові.
— Синку, пробач мені, я просто…

— Не треба нічого говорити, принаймні зараз. Через 3 тижні ми йдемо на узі, щоб дізнатися стать нашої дитини. Якщо дозрієш і вирішиш дружити з моєю коханою жінкою, то приходь.

Якщо ти плануєш воювати далі, то це без нас. Одне я гарантую, якщо я від тебе почую хоча б одне погане слово на адресу моєї дружини або зі мною на зв’язок вийде Олена з інформацією, що не стосується її, то сина у тебе більше не буде.

Син із невісткою пішли, а Лідія Іванівна почувала себе просто жахливо. Вона не могла повірити, що може втратити сина через такий дурний конфлікт із його дружиною.

За наступні три тижні вона зрозуміла одне – Вітя справді виріс і став самостійним чоловіком, який вже готовий відповідати за власну родину. У призначений день вона чекала на Вітю з Машею біля дверей жіночої консультації.

КІНЕЦЬ.