Сьогодні мій син сам собі сорочку прасує, а завтра цій принцесі, не доведи Боже, борщ готує і колготки купує.

Та в руках жінки повинно все горіти, має бути рух, бо таке в нас життя. Я не здивуюся, як Олег собі іншу знайде. Вони ж в нас жили, але ключове слово – жили.

Я до останнього надіялася, що Яна зміниться і ми щасливо заживемо. Але ні, таки переїхали. – Мамо, так для всіх буде краще, – сказав син і зачинив за собою двері

– Григорію, це не сім’я, а якийсь балаган! – я сердито кинула чоловікові, заходячи в кімнату. – У нашого сина Олега дружина взагалі нічого не робить. Уявляєш, він сам сорочки прасує!

Григорій відклав газету й невпевнено зітхнув:

– Може, ти перебільшуєш, Оксано? Йому жити з нею, а не тобі.

Але я вже була розпалена:

– Як перебільшую? Це я сьогодні побачила, як він стоїть біля дошки і прасує. А вона тим часом у кімнаті собі манікюр робить!

Чоловік промовчав, але я знала, що маю рацію. Із самого початку відчувала: ця Яна – зовсім не пара моєму Олегу. Так, вона гарна, струнка, завжди виглядає, наче з обкладинки, але що з того? Хіба краса нагодує чоловіка, випере білизну, наведе лад у домі?

Олег привів її до нас півтора року тому, сказав, що хоче одружитися. Я здивувалася, бо раніше він навіть не згадував, що в нього є дівчина. Яна одразу видалася мені дивною – аж занадто впевненою в собі, трохи зухвалою. І хоча на вигляд була привітною, її байдужість до побуту і сім’ї мене обурювала.

Після весілля вони оселилися у нас, у нашій великій хаті. Ми з Григорієм вирішили, що так буде краще – молоді ж економитимуть, а ми допомагатимемо. Але замість того, щоб жити дружно, кожен день ставав для мене випробуванням.

– Олеже, – одного разу я підійшла до сина, – чому ти сам прасуєш? Це ж обов’язок дружини!

Він невпевнено посміхнувся:

– Мамо, не звертай уваги. Яна зайнята, у неї багато роботи.

– Роботи? – обурилася я. – Та вона ж на пів ставки! І навіть у вихідні її немає вдома.

Син мовчки підняв плечі, а я не могла стримати обурення. Кожного разу, коли заходила до їхніх кімнат, там панував безлад. Одяг розкиданий, пилюка на меблях – це ж не життя, а хаос!

Якось увечері ми всі сиділи за вечерею. Я не стрималася:

– Яно, ти не думала, що пора вже думати про діток? Ви ж уже більше року разом.

Яна відклала виделку й різко відповіла:

– Оксано Іванівно, ми ще не готові. Хочемо пожити для себе.

– Для себе? – перепитала я. – Але ж час іде!

Олег одразу втрутився:

– Мамо, давай не будемо про це зараз.

Але я не могла замовчати:

– У нашій сім’ї завжди цінували родину й дітей. І якщо Яна не готова, то, може, вона просто не для тебе?

Я побачила, як Яна різко встала й вийшла з-за столу, навіть не подякувавши за вечерю. Олег устав слідом за нею:

– Мамо, прошу, припини. Ти тільки все ускладнюєш.

Потім я все частіше чула їхні сварки. Одного разу Олег прийшов до мене пізно ввечері.

– Мамо, – сказав він, сідаючи за кухонний стіл, – ми вирішили переїхати.

– Як це переїхати? – я ледь не луснула від здивування. – Це ж твій дім!

– Ми знайшли квартиру ближче до роботи.

Я відчула, як щось обривається всередині:

– Це все через неї, так? Це Яна тебе вмовила?

Син зітхнув:

– Мамо, досить. Ви з Яною просто різні. А мені важливо зберегти наш шлюб.

Я сиділа розгублена. Як вони зможуть жити самі? Яна ж нічого не вміє! Але сперечатися більше не було сенсу.

Коли вони переїхали, я довго не могла звикнути до тиші в домі. Усі справи тепер були на мені. Але якось Олег подзвонив:

– Мамо, у нас усе добре. Яна влаштувалася на нову роботу, ми купили нові меблі.

Його слова мене трохи здивували. Невже вона справді змогла взятися за розум?

Я часто думаю, чи правильно я поводилася. Чи, може, справді потрібно було дати їм більше свободи? Як ви вважаєте, чи варто втручатися в життя молодих?

Чи краще залишити їх самих із їхніми помилками?

Джерело