Коли мені було 40 років, я вирішила заробити достатньо грошей, щоб купити більш простору квартиру, передбачаючи майбутні потреби моєї доньки Соні, зокрема місце для потенційного чоловіка і сім’ї.

Протягом 10 років я невпинно працювала, але мрія про купівлю двокімнатної квартири залишалася недосяжною.

Натомість мої заощадження пішли на пишне весілля Соні, яке вона організувала поодинці, враховуючи відсутність батька та нестачу підтримки з боку майбутніх свекрів.

Соня та її новий чоловік переїхали до нашої скромної однокімнатної квартири. Незабаром їм знадобилися гроші на хрестини, бо вони чекали на дитину.

Оскільки заробітки мого зятя були незначними, адже він лише підробляв офіціантом, я взялася фінансувати чергову сімейну подію.

Йшли роки, а вимоги продовжували зростати: Соня хотіла мати більше місця для зростаючої родини.

Зрештою, я продала нашу квартиру і купила кращу в новому будинку, але, на свій подив, незабаром зіткнулася з критикою за те, що зареєструвала житло на своє ім’я.

Незважаючи на напругу, я пообіцяла Соні, що працюватиму над покупкою іншої квартири спеціально для неї.

Після чергового десятиліття невпинної роботи та занепаду сил я вирішила повернутися на батьківщину разом з Максимом – людиною, з якою познайомилася за кордоном.

Однак повернення додому викликало великий конфлікт: Соня звинуватила мене в тому, що я витіснила її та онуків заради власного щастя.

Як би там не було, я запропонувала фінансову допомогу, щоб вони якнайшвидше знайшли інше житло, але наполягла на тому, щоб залишити куплену на свої гроші квартиру собі.

Тепер, зіштовхнувшись з критикою з боку всіх друзів і родичів, я запитую себе: чи справді мої дії виправдані?

КІНЕЦЬ.