– Сергію, ти голодний? Я тут свининку приготувала! Сідай швидше! – теща, як завжди, клопотала.

А у Серьоги не було ні сил, ні бажання відмовлятися від їжі. Доконала Маринка своїми дієтами! Хоч у Людмили Петрівни можна відірватися.

– Зараз, тільки руки помию!

– Здався Серьога.

І як кажуть, «хай весь світ зачекає», нехай Маринка лається, скільки душі завгодно. Все це буде згодом! А зараз Серьога, нарешті, поїсть, багато та смачно.

На відміну від деяких знайомих, із тещею Серьозі пощастило. Навіть, мабуть, більше, ніж із дружиною. Жили вони усі разом у двокімнатній квартирі.

Сергій із Маринкою потихеньку збирали на власне житло. Дружина мріяла роз’їхатися. Бо була впевнена, що дорослі діти мають жити окремо від батьків.

Ні, з матір’ю у неї були добрі стосунки. Та і як інакше? Людмила Петрівна була жінкою чудовою, а до того ж хлібосольною. Готувати вміла та любила. А ще любила пригощати.

Особливо зятя, бо більше й не було кого. Батька Маринки не стало кілька років тому. Сама Маринка їла, як пташка, та ще й бігала вранці, бо слідкувала за фігурою.

А ось Сергійко любив смачно поїсти. Тому зовсім не дивно, що через три роки після весілля Серьога погладшав.

– Ну, що це за матрац? – якось сказала Маринка, потикавши пальчиком у Сергіїв живіт, що навис над ременем.

– Це не матрац, а знак якості! – Образився Серьога. – Якості життя!

– Мабуть, слід мамі догану зробити! Вона тебе загодовує! А ти в мене людина слабка… Та до того ж, як з’ясувалося, і ненажерлива, мов гусінь! – Бурчала Маринка.

Серьога засмутився, бо дружина зібралася позбавити його радості життя. Але Маринка слів на вітер не кидала, і через кілька днів викликала матір на неприємну розмову.

– Мам, ти давай припиняй Сергія своїми різносолами напихати! Я не хочу бути дружиною колобка! — напівжартома попросила вона матір.

Але та чомусь образилася.

– Невдячна ти! Я ж вам тільки добра бажаю. Зять із роботи приходить стомлений, а вдома в нього чистота, порядок, стіл накритий! Та в жодного мужика такої тещі немає!

– Мамо, ми тобі дуже вдячні. Але ти зрозумій – яке це добро, якщо Серьозі скоро ходити важко буде.

– Ось купите квартиру, переїдете і можеш свого чоловіка голодом морити, скільки влізе! Я цього хоч бачити не буду. А зараз, ти вже вибач, я так звикла!

– Чоловік з роботи прийшов – його годувати треба. У тебе на це часу немає! – сказала Людмила Петрівна, й ображено підібгала губи.

Маринка справді працювала, як каторжна. Аж надто хотілося скоріше накопичити перший внесок на іпотеку.

Серьога теж працював. Але, на відміну від дружини, робочий день у нього був нормований, робота не важка. Та й від тещі він з’їжджати не поспішав. До роботи два кроки. І взагалі, хто ж від доброго життя біжить?

Але незабаром омріяна квартира була куплена. Щось накопичили, дещо позичили. Загалом, подружжя переїхало. І на новому місці Маринка серйозно взялася за чоловіка.

– Все! Мами з її пиріжками тепер поряд немає. Худни!

– А на мою думку, і так непогано, – заперечив Серьога. – Вага навіть солідності мені надає!

– Так – погано! – відрізала Маринка. – По-перше, ти ложка за ложкою наближаєшся до раннього інфаркту, а по-друге, це не солідність, а розбещеність!

І Серьога, скрипнувши зубами, погодився.

Кашки вранці, салати та парові котлетки на обід, як в анекдоті, робили Сергію щоки худішими, а обличчя нещаснішим.

Маринка була рада. Чоловік повертався до дошлюбних габаритів. Але раптом процес зупинився, а потім і зовсім пішов назад. Марина не розуміла, в чому річ…

Насправді все було просто. Якось теща попросила Серьогу зайти після роботи, та повісити якусь шафку. Той, звісно, ​​не відмовив. Але, тільки-но він переступив поріг Людмили Петрівни, та сплеснула руками:

– Господи, Сергію, до чого моя злидня тебе довела! У тебе ж щоки впали! За стіл! Швидко! У мене якраз м’ясо з картоплею, пиріжки з капустою, наливка домашня.

Серьога нервово облизнувся, уявивши незадоволене обличчя дружини. Але запахи з кухні долинали такі божественні, що протистояти їм Серьога не міг.

– А як же шафка? – зробив він останню спробу.

– Нікуди вона не дінеться! Та й не дозволю я голодній людині після роботи всякі шафки вішати. Спершу вечеря! Я ж тобі добра бажаю! – Людмила Петрівна була непохитною.

– Зараз, тільки руки помию, – проковтнувши слину, промимрив Серьога.

«Маринці це не сподобалося б» – пискнула його совість. Але він не став її слухати.

– Що ж моя дочка, зовсім тебе годувати перестала? – допитувалася Людмила Петрівна, підкладаючи Сергієві на тарілку то м’ясо, то картоплю.

– Та ні… Годує. Тільки мало. На дієту мене посадила! – скаржився Серьога, запиваючи слова домашньою наливкою.

– Робити дівці нема чого! Ну, у кого вона в мене така?! Хорошої людини має бути багато! – оголосила теща.

– Сергію, а ти приходь до мене обідати! Працюєш недалеко, цілком встигнеш за годину повернутися. Хіба ж може голодна людина продуктивно працювати?

Пропозиція була такою привабливою, що відмовитись Сергій просто не зміг.

З того часу так і повелося. Серьога чесно, щоб не засмучувати дружину, брав із дому контейнери із салатиками та паровими котлетами. Дорогою згодовував усю цю мішанину бездомним котам.

Щоправда, салатами гидували навіть вони. Проте котлети вплітали за милу душу. А сам в обідню перерву вирушав до тещі. І там на нього чекало просто свято живота.

Людмила Петрівна примудрялася не тільки нагодувати зятя до відвалу, а ще й загорнути йому з собою всяку смакоту.

– Бери, зятьок, бо з моєю Маринкою на ситну вечерю, як я розумію, розраховувати не доводиться! – казала Людмила Петрівна, запихаючи Сергієві в сумку черговий ароматний пакунок із пиріжками.

Сергій спочатку намагався відмовлятися, але потім перестав. Його теща мала рацію. Вдома ввечері, крім кефіру та фруктів, нічого не отримаєш.

Маринка зрозуміти не могла, що діється.

– Ти що, до якогось фастфуду на обід бігаєш?! – Допитувала вона.

– Ні! – щиро відповів Серьога.

– Тоді, скажи на милість, як ти набрав ще п’ять кіло?! Це просто неможливо!

Серьога розводив руками, й ховав очі.

Відкрилося все зненацька. Якось Маринці були потрібні документи, які вона щасливо забула при переїзді у мами. «В обід зганяю!» – Вирішила вона.

Зателефонувала, але мати слухавку не взяла. Може, не чула, а може телефон розрядився. Ключ від маминої квартири досі висів на брелоку-квіточці.

«Добре, що не відчепила!» – зраділа Маринка. Вламуватись у мамину квартиру без дзвінка, було, звичайно, незручно. Але обставини змушували.

Коли Марина відчинила мамині двері, квартира зустріла її не тільки дивовижними запахами їжі, а й голосами… На кухні хтось був.

– Мам, ти вибач, я дзвонила, – Маринка остовпіла.

За столом, заставленим їжею, сидів задоволений Сергій. Людмила Петрівна прилаштувалася поряд, і щедро намазувала для зятя булку маслом. На якийсь час усі втратили дар мови.

Втім, німа сцена була недовгою.

– Так ось, де ти взяв свої п’ять кілограмів?! – гримнула Марина. – А я наївна, зрозуміти не могла в чому справа?!

Серьога випустив виделку й знітився. За зятя заступилася Людмила Петрівна.

– Марино, ну що ти на рівному місці скандалиш? Сама винна, заморила мужика… Хай людина поїсть. Я ж йому добра бажаю.

Маринка в сказі подивилася на матір.

– Добра?! – жовчно перепитала вона. – Ти, мамо, не пам’ятаєш, від чого тата не стало?! Я тобі нагадаю! Від інфаркту! А інфаркт, звідки взявся?! Правильно – від ожиріння! Це, на твою думку, добро?!

Людмила Петрівна якось зникла, опустила очі й замовкла. Маринка зрозуміла, що перестаралася. Якби вона не була така зла, не сказала б матері такого… Але було вже пізно – слово не горобець.

– Вибач, мам!

Людмила Петрівна підняла на доньку очі: вологі, беззахисні… Маринці захотілося провалитися крізь землю. Але голос матері здивував:

– Жорстоко, але правда, – майже рівним тоном сказала вона. – Тато твій завжди любив поїсти! А я, коли за нього вийшла заміж, ледве готувати вміла. Довелося навчитися.

– І як же я пишалася, коли він почав хвалити моє куховарство. Так пишалася, що готувала дедалі більше! А він усе їв! Треба було наполягти, умовити, чи, як мінімум, менше його годувати. А я не зуміла!

Маринка мовчала. Сергій нишком потягнувся за виделкою.

– Досить! – стукнула долонею по столу Людмила Петрівна. – Вибач, Сергію, але Марина має рацію. Більше не лізтиму зі своїм «добром»!

Серьога здригнувся, глянув співчутливо на тещу, осудливо на дружину, і вийшов із квартири.

Він ходив вулицею і думав: «От же, ненажера безвільний! Весь цей переполох через мене”! Він вирішив взяти себе в руки.

– Марино, ходімо побігаємо, чи що! – Серьога настирливо штовхав дружину в бік.

Марина розплющила очі – шість ранку!

– З глузду з’їхав? Ще спати та спати!

– Марино, ну, будь ласка… Зараз на вулицях народу мало, потім мені буде соромно трясти своїми жирами.

Маринка сіла на ліжку, протерла очі.

– Гаразд, ходімо! Вперше складу тобі компанію, підтримаю добрий почин. Але завтра, або йди один, або буди на годину пізніше!

Вони бігли порожньою вулицею, і Маринка думала: «Чи надовго вистачить Серьоги, чи це разова акція?». Чоловік пихкав поруч, йому було важко.

Другого дня він пішов бігати один. Повернувся спітнілий, стомлений, але задоволений.

– Поки що один бігатиму! – повідомив він Маринці, що тільки встала. – Приведу себе до божого вигляду, тоді до тебе приєднаюся. Просто, коли ти виходиш на пробіжку, на вулиці вже купа народу… Мені соромно!

Маринка кивнула, і посміхнулася.

– Ти молодець! Не здавайся!

Серьога не здався… Через пів року вони вже бігали вранці вдвох.

З матір’ю Марина помирилася. Людмила Петрівна вибачила дочці слова, кинуті у гніві. Та й мала рацію Маринка, як не крути. А якось, коли Маринка заскочила провідати матір, Людмила Петрівна несподівано повідомила:

– Доню, здається, у мене з’явився той, для кого я готуватиму. І не лише.

Маринка, аж похлинулася чаєм.

– Правда? Познайомиш? Хто це? Я знаю його? Коли ти встигла?- запитання сипалися, як горох із мішка.

– Познайомлю … Якось накрию стіл, зберу вас, і познайомлю! Сусід у мене новий. Нещодавно до нашого будинку переїхав. Самотній, симпатичний, розумний, мій ровесник! А, і ще – він дуже худий!

Маринка мимоволі пирснула.

– Ну, ти даєш, мам! Молодець! Головне, не розгодуй свого худого сусіда до неподобства!

– Не буду! Я багато думала після нашої сварки, – посерйознішала Людмила Петрівна. – Хороша дружина – це не та, що чоловіка на забій годує і каже, ніби добра бажає.

– А та, яка підтримує та з труднощами допомагає впоратися! Ось як ти, наприклад! Серьога твоїми стараннями схуд, помолодшав. А я, зі своїм уявним добром, трохи на хворого кабанчика його не перетворила!

Незабаром Людмила Петрівна і справді представила Маринці та Сергію свого обранця, Віктора Івановича. Він їм сподобався: розумний, начитаний, цікавий. З Сергієм вони майже потоваришували.

– Мам, рада за тебе! Від душі бажаю вам найкращого! – прощаючись, сказала Марина.

А через рік Людмила Петрівна запросила дочку та зятя на своє весілля. Наречена була гарна, наречений – неперевершений.

А головне, за рік він не набрав жодної краплі зайвої ваги! Значить, все у них буде добре! Ви теж так вважаєте?

КІНЕЦЬ.