– В мене одне життя, Анно, і я не можу його прожити ось так, впусту, поруч з тобою!, – сказав я дружині, коли пакував чемодан і біг на зустріч Любаві, своєму першому коханню.

До сьогодні відчуваю той хлопок дверей, які зачинилися перед самим моїм носом. Ну оступився разок, з ким не буває. Могла б і пробачити. Але ж ні, впертою моя Анна виявилася

Мій шлюб із Анною здавався стабільним і теплим, але в якийсь момент я зрозумів, що почуття стали рутинними, а серце прагнуло чогось іншого.

Я все частіше думав про Любаву — своє перше кохання, яке залишило незгладимий слід у моєму житті. Згадка про неї викликала у мені ностальгію за тими часами, коли кожен день був сповнений романтики й мрій. Я вирішив знайти її, щоб зрозуміти, чи справді мені судилося жити по-іншому.

Одного вечора, поки Анна готувала вечерю, я зібрав усю свою мужність, щоб поговорити з нею.

— Анно, можна з тобою серйозно поговорити? — почав я, опустивши очі.

Вона обернулася, витираючи руки рушником, і уважно подивилася на мене.

— Звичайно, що сталося?

— Останнім часом я багато думаю про наше життя, — почав я нерішуче. — І розумію, що в мені щось змінилося. Я… я почав згадувати Любу.

Її обличчя застигло, а потім вираз недорозуміння змінився на відсторонений спокій.

— І що це означає? — спокійно, але з ноткою напруги запитала вона.

— Я не знаю, як це пояснити. Але відчуваю, що мушу знайти її. Побачити, чи ті почуття, які мене не відпускають, — справжні. Інакше я не зможу жити далі з цим.

Анна мовчала. В її очах з’явилися сльози, але вона швидко опанувала себе.

— Якщо ти справді вважаєш, що це важливо для тебе, йди. Але пам’ятай, що я не чекатиму тебе.

Мені здавалося, що я звільнився від тягаря, але водночас усередині щось стислося. Я покинув дім із важким серцем, переконаний, що знайду відповіді на свої запитання.

Через кілька днів я приїхав до рідного міста, де провів молодість. Я знайшов Любу через спільних знайомих і домовився про зустріч. Ми зустрілися в затишному кафе, де колись проводили час разом. Коли я побачив її, моє серце тремтіло від хвилювання. Але вже з першого погляду я зрозумів, що щось змінилося. Вона була іншою — зрілою, впевненою, але віддаленою.

— Любо, я радий бачити тебе, — сказав я, сідаючи за столик.

Вона усміхнулася, але її усмішка була холодною.

— І я рада, що ти написав. Але чому зараз, після стількох років?

Я вагався лише мить.

— Я відчував, що маю це зробити. Здається, я ніколи не переставав думати про тебе.

Вона кивнула, наче чекала цієї відповіді.

— Ми всі колись були молодими й мрійливими. Але тепер у кожного своє життя, — сказала вона спокійно.

Розмова була стриманою, без емоцій, які я сподівався побачити. З кожним її словом я дедалі більше розумів, що образ Люби, який я носив у серці, був лише ілюзією. Ми провели кілька годин разом, але наші світи виявилися настільки далекими, що я відчував лише порожнечу.

Через кілька днів після нашої зустрічі я вирішив сказати їй, що насправді відчуваю.

— Любо, я завжди думав, що наш розрив був помилкою. Я мав обрати тебе тоді, і зараз я переконаний у цьому.

Вона подивилася на мене з легкою усмішкою, у якій не було тепла.

— Ти створив у своїй голові ідеал, але це не я. Ми давно виросли з тих почуттів. Ти маєш це прийняти.

Її слова були холодним душем. Я зрозумів, що шукав не справжню Любу, а власну вигадку. Розчарований і спустошений, я повернувся додому, сподіваючись, що Анна зможе мене пробачити.

Коли я зайшов до будинку, Анна сиділа за столом із чашкою чаю. Вона підняла погляд, але не сказала жодного слова. Я опустився на стілець навпроти неї.

— Анно, я зробив величезну помилку. Я шукав ілюзію, замість того щоб берегти справжнє. Ти завжди була поруч, а я цього не цінував. Будь ласка, дай мені ще один шанс.

Вона довго мовчала, а потім промовила:

— Коли ти пішов, я думала, що не переживу цього. Але тепер я знаю, що можу жити без тебе. І я не впевнена, чи хочу повертатися до того, що ти зруйнував.

Її слова були мов блискавка в сонячну погоду. Я зрозумів, що втратив найдорожче.

Минуло кілька місяців. Анна так і не дала мені другого шансу. Я залишився сам, із власними думками й жалем. Тепер я розумію, що мрії про минуле можуть стати пасткою. Вони віддаляють нас від реальності й позбавляють щастя, яке вже є поряд.

А ви коли-небудь втрачали щось важливе через помилкові рішення? Що б ви порадили людині, яка намагається виправити свої помилки?

Джерело