І нехай ображаються, “тупають ніжками”, наговорюють одна одній на мене гидоти, я не буду йти у власних, і наголошу, дорослих дітей, на поводу. Хватить з мене. Ось тому я без якогось там попередження і зібрала в чемодан найнеобхідніше і чкурнула в Трускавець. Я ще не встигла в номер дійти, як молодша дочка вже гуділа в телефонній слухавці і висловлювала свої претензії

І нехай ображаються, “тупають ніжками”, наговорюють одна одній на мене гидоти, я не буду йти у власних, і наголошу, дорослих дітей, на поводу.
Хватить з мене. Ось тому я без якогось там попередження і зібрала в чемодан найнеобхідніше і чкурнула в Трускавець. Я ще не встигла в номер дійти, як молодша дочка вже гуділа в телефонній слухавці і висловлювала свої претензії.
Мене звати Люба, мені 65 років, і я маю двох доньок – Катерину та Оксану. У мене четверо онуків, і я люблю їх усіх безмежно. Але одного дня я зрозуміла, що потрібно поставити межу, аби не втратити себе.
— Мамусю, ну що тобі складно посидіти з Назарчиком? Ми ж ненадовго! — вкотре благала мене Катерина.
— Катю, я вчора цілий день була з ним, а ввечері ще спина нити почала. Я справді хочу трохи відпочити…
— Ой, мамо, ми швидко. Все-таки субота!
І ось я знову піддалася. Доки вони пішли на зустріч із друзями, я залишилася з Назаром. Звичайно, я не можу не тішитися його обіймами й сміхом, але потім, коли мене відвозили додому, я відчувала себе виснаженою і знову слухала: “Дякуємо, мамо, ти — золото”.
Оксана теж часто приходить із проханнями. Востаннє вона залишила своїх двох дівчаток у мене вдома, а ввечері, забираючи їх, зауважила:
— А що, ти навіть їсти їм не приготувала? Вони на канапках “сиділи”.
— Оксано, я цілий день гралася з ними, навіть прилягти не могла!
— Ну, мамо, час завжди можна знайти…
У той момент я почувалася такою знеціненою. Невже мої доньки не бачать, що мені теж важко?
Одного дня ситуація дійшла до краю. Катерина знову попросила доглянути за Назарчиком, але я наважилася сказати:
— Доню, я не можу. Я записалася до лікаря, а потім хочу піти на масаж. У мене спина вже давно болить…
Катерина обурено подивилася на мене:
— Мам, ну невже ти не можеш відкласти це? Ми ж нічого не встигаємо через твої “плани”.
— Катю, я теж людина і маю право на своє життя, — твердо відповіла я.
Це було вперше, коли я стала на своє місце. Навіть якщо мені було шкода доньку, я розуміла: моє здоров’я важливіше.
За кілька тижнів після цього я зібрала валізу і поїхала у санаторій. Це було рішення, про яке я мріяла роками, але вічно відкладала.
— Ти в санаторії? В Трускавці? Навіщо воно тобі? — здивовано запитала Оксана, дізнавшись від знайомих.
— Щоб відпочити, — відповіла я спокійно.
— А з дітьми хто буде?
— Ви самі, донечко. Це ваші діти.
Вони ображені. Говорять, що я стала “егоїсткою” і поганою бабусею. Але чи це справедливо? Хіба я не маю права на трохи свободи й спокою? Я хочу, щоб мої доньки зрозуміли: я теж людина і заслуговую на відпочинок.
Як ви думаєте, чи правильно я вчинила? Чи мають батьки допомагати своїм дітям без обмежень, чи все ж повинні існувати межі?
Чекаю на ваші думки!