Отже, є поняття «готування», а є слово «стрипня». Мені ніколи не подобалося, коли про якусь господиню кажуть, що вона готую «стряпню».

Хоча в мене є свій власний приклад із життя. Моя свекруха може перетворити будь-який набір найсмачніших продуктів на таке неїстівне місиво, що жодна здорова людина не захоче того їсти.

На щастя, батьки мого чоловіка живуть в іншому місті й приїжджають навідати нас усього кілька разів на рік. Після цих візитів я кілька разів перемиваю й провітрюю всю квартиру, бо свекруха все одно добереться до кухні й щось там «постряпає».

Я намагалася поговорити про це з чоловіком:

– Ігорю, а може б твоя мама приїжджала просто насолоджуватися спілкуванням із тобою, з онуком і не чіпала мою кухню, не готувала нічого?

– Оль, ну що ти драматизуєш? Я на цьому треші виріс, харчуючись винятково її смаженими пиріжками. І нічого – навіть виразку не підхопив! – відповів чоловік зі сміхом.

А у Валентини Степанівни, мами чоловіка, справді головна пристрасть – смажені пиріжки. Вона примудряється засмажувати їх ледь не до вугільного стану, а такі начинки, які вона добирає, я більше ніде не зустрічала!

Наближалися новорічні свята, я поступово робила закупи продуктів і складала новорічне меню. Чоловік сказав, що цього року його батьки на зимові свята до нас не приїдуть, чому я була дуже рада.

І ось одного дня повертаюся я ввечері з роботи, і вже у під’їзді відчуваю запах горілого. Коли я піднялася на свій поверх, сумнівів не лишилося – огидний сморід тягнувся з нашої квартири. «Не може бути!» – подумала я.

Відчинивши двері своїм ключем, я майже носом у ніс зіштовхнулася зі свекрухою.

– Олечко, з наступаючим! – заверещала вона і кинулася мене обіймати.

– А ви що? А як? – я не до кінця розуміла, як мама чоловіка опинилася у нас вдома.

– Я Ігорю наказала нічого вам із Льошею не казати – думаю, хай невістка і онучок зрадіють сюрпризу! – тараторила Валентина Степанівна.

– Та вже, дякую за сюрприз, – відповіла я, швидко роздягаючись і паралельно відчиняючи вікна.

– А я вже і пиріжків нажарила. Тих самих, які Ігор так любить – з лівером! – повідомила свекруха.

З лівером! От звідки цей жахливий запах!

– Валентино Степанівно, зупиніться на хвилину. Сядьте, будь ласка, – попросила я, майже схопивши невгамовну свекруху за руку.

– Та що таке? – здивовано спитала вона, але сіла.

– Хочу вас запитати: от коли ми буваємо у вас у гостях, я ж так хазяйную у вашій кухні? – запитала я.

– Та тобі ніхто не забороняє. Роби, що хочеш! – відповіла мама чоловіка.

– Ні, я так себе не поводжу, бо це не мій дім, і на чужій кухні я не господиня! Чому ж ви приїжджаєте і влаштовуєте з моєї кухні якийсь смердючий філіал чебуречної? – нарешті висловила я все, що думала.

– Що? Якої чебуречної? Ти про мої пиріжки? – отетеріла свекруха.

– Так! Ну скільки можна вже? Який лівер? Я розумію, у 90-ті з голоду їли все підряд, але зараз навіщо? Ігор вас жаліє і їсть цю гидоту. Він їх ніколи не любив! І чому ви все смажите? Це ж так шкідливо! Якщо вже на те пішло, є ж духовка! – не могла зупинитися я.

Мені треба було сказати все, що я роками маскувала ввічливістю!

Свекруха мовчала, кліпаючи очима, а тоді набрала повітря в легені й знову зацокотіла:

– То ось ти яка, Оля? Так зустріти матір чоловіка! Та ти маєш молитися на таку свекруху – їде з подарунками, готує, старається допомогти тобі! Я можу ось тут сісти, як пані, і нічого не робити – давай, обслуговуй мене!

– І сідайте, будь ласка. Я тільки рада буду! – відповіла я.

Свекруха зняла фартух, кинула мені під ноги й пішла в спальню, зачинивши двері.

Намагаючись провітрити кухню і відмиваючи пательню, я розуміла, що це ще не кінець розмови. Зараз повернуться чоловік зі свекром і сином, і мені доведеться вибачатися за те, що образила Валентину Степанівну. А чоловік знову мовчки їстиме ці огидні пиріжки з лівером. Фу!

Але я ні на секунду не пошкодувала, що все висловила. Принаймні, тепер мені не треба буде більше прикидатися й давитися цією «стрипнею»!

КІНЕЦЬ.