— Вагітність п’ятий–шостий тиждень, — сказала лікарка, — Народжуватимете?

Віра промовчала. Сорок два роки, четверта дитина, яка їй зовсім не потрібна. Грошей малувато, ледве тягнуть від зарплати до зарплати. Старші діти ще вчаться, менша лише йтиме до школи – і сарафан треба, і блузку, і новий ранець, не кажучи вже про зошити-книжки… А тут такий «подарунок»!

«Пораджуся з чоловіком, — вирішила вона, — що він скаже».

— Я була у лікарки, — повідомила Віра за вечерею. — Так, вагітність є. Шостий тиждень.

Чоловік перестав жувати, відклав виделку.

— Ну що робити, давай народжувати. Добре буде: два хлопчики й дві дівчинки. Повний комплект.

— Комплект! А жити за що будемо?

Вона розповіла йому про старших, про меншу, якій Бог знає скільки всього треба, і все більше впевнювалася, що народжувати в такій ситуації, у такому віці — просто безумство.

— Здам аналізи і буду відмовлятися, поки це ще можливо, – заявила Віра.

Коли всі аналізи були здані, Віра занепала духом. Шкода було маленької людинки, що росла в неї в животі. Напевно, це дівчинка… біленька, гарненька, пустотлива.

До жіночої консультації Віра їхала трамваєм у тисняві та штовханині. На зупинку вона не вийшла, а випала. І тут з її плеча впав якийсь ремінець, спершу вона й не збагнула, звідки він взявся. А потім скрикнула: ремінець цей був від її сумочки. Злодії просто обрізали його й украли сумку, а разом з нею всі гроші й результати аналізів.

Вірі нічого не залишалося, як повернутися додому. Деякі аналізи довелося здавати знову, деякі вдалося відновити.

Удруге, виходячи з автобуса, Віра впала й травмувала ногу.

«Утретє піду — взагалі шию зламаю», — з марновірним острахом подумала вона. І вирішила: дитині бути. І заспокоїлася.

Вагітність протікала добре, Віра вже знала, що носить дівчинку. І раптом на другому УЗД пролунав грім: лікарка запідозрила у плода хворобу, дитина може бути хворенькою все життя.

— Вам потрібно здати ще один аналіз, — сказала вона, заповнюючи направлення. — Мушу попередити: процедура небезпечна для плода.

Віра подумала й погодилася.

У призначений день вони з чоловіком приїхали до жіночої консультації. Чоловік залишився в коридорі, а Віра, ледве стоячи на ватних ногах, зайшла до кабінету. Лікарка стала слухати серцебиття плода, а воно зашкалює.

— Почекаємо, — вирішила лікарка.

Лікарі відправили Віру заспокоюватися у коридор.

Минуло трохи часу, Віру знову покликали. Сердечко плода заспокоїлося, але тепер дитина повернулася спиною. У такому положенні аналіз не беруть.

— Почекаємо, — знову сказала лікарка, — може, повернеться обличчям.

На третій раз усе було добре: плід повернувся обличчям, серцебиття нормалізувалося. Стало спекотно, і вікно було відчинене навстіж, щоб трішки провітрити. Медсестра взяла лоток з інструментами, і в цю мить у вікно влетів голуб. Наляканий птах заметалався по кабінету, налітаючи на людей. Медсестра від переляку впустила лоток, інструменти розсипалися по підлозі.

Віру знову відправили в коридор, поки медики виганятимуть голуба й готуватимуть нові стерильні інструменти.

— Що там за шум? — стривожився чоловік.

— Голуб залетів, зробив погром.

— Віро, це неспроста. Ходімо додому.

І вони пішли.

У свій час Віра народила дівчинку. Зараз їй десять років. Біленька, гарненька, пустотлива і найголовніше – здоровенька.

КІНЕЦЬ.