– Ой, а що ж тут діточкам моїм і їсти нічого буде?

Моя подруга Аліна дивилася на стіл, накритий у ресторані, наче тільки-но усвідомила, що оселедець під шубою і тартар із лосося навряд чи зацікавлять її трьох дітей, які стояли поруч.

Позаду неї тихенько переминалася з ноги на ногу її мама – пані Люба, яка виглядала досить задоволеною від того, що прийшла на свято без запрошення.

На них усіх так само здивовано дивилася я. Коли я запрошувала друзів на свій ювілей, чітко було домовлено: лише дорослі! Аліна також підтвердила, що все зрозуміла. Але ось вона – з усім сімейним складом, включно з бабусею.

– Оленочко, ну як я могла їх залишити вдома? – продовжувала Аліна, випромінюючи щирість. – Юрко ж на роботі у зміну, а діти? Ну як я буду тут веселитися, наїдатися всяких смаколиків, а вони вдома сидітимуть? Ні, ні, ні, я так не можу.

Я стояла з келихом ігристого в руці, намагаючись зібрати докупи думки.

– Але ж ми домовлялися, – почала я, але мене перервала пані Люба.

– Оленко, золотко, ти така щедра! Ми от побачили твій стіл і одразу зрозуміли – тут точно всього вистачить!

Я відпила. Спокій. Тільки спокій.

– Гаразд, – видихнула я. – Тоді давайте замовимо дітям щось з дитячого меню.

– І мені, будь ласка, щось легке, – підняла руку пані Люба.

– Я ж літня людина вже, ви ж розумієте, дуже жирного мені не можна.

Я відволіклася на інших гостей, а Аліна тим часом зробила замовлення.

Офіціант приніс їм не тільки дитячі порції, а й цілий піднос із соками, гарячим шоколадом і десертами. Сума додаткового чеку швидко злетіла до 7 тисяч гривень.

Під час свята пані Люба вирішила розважити себе спогадами.

– А пам’ятаєш, Оленко, як ти в третьому класі впала в калюжу перед усім класом? – гучно сміялася вона.

Діти тим часом ганялися одне за одним поміж гостей, ледь не перевертаючи стільці.

– Мамо, – тихо шепотіла Аліна, – може, ти трохи тихіше?

– Чого це? Тут же всі свої! – махнула рукою пані Люба.

На завершення вечора я стояла біля барної стійки з рахунком у руках, намагаючись вирішити, чи варто зараз з цим щось робити.

– Дякую, Оленко, це було прекрасно! – сказала Аліна, обіймаючи мене. – Так весело! І діти щасливі.

Я тільки кивнула, обдумуючи, чи нормальним є те, що моя подруга привела на свято всю свою сім’ю.

Минуло три дні. Я вже двічі переповідала цю історію іншим подругам. Усі погоджувалися, що ситуація неоднозначна.

Чи мала я попросити Аліну оплатити свою частину? Або хоча б ту частину, що стосувалася дітей і мами?

Я вирішила написати їй повідомлення:

«Аліно, я дуже рада, що вам усім сподобалося на моєму святі. Але є одне питання, яке мене турбує. Можливо, ти могла б покрити хоча б частину витрат на додаткові замовлення?»

Через кілька хвилин прийшла відповідь:

«Оленочко, ти жартуєш? Ми ж подруги! Хіба для тебе це проблема?»

І ось тепер я сиджу й думаю: чи дійсно це проблема? Чи я сама винна, що не сказала прямо прямо на святі? А може, тут справа не тільки у грошах?

Що ви думаєте про мою ситуацію?

Джерело