Після знайомства з батькам Володі я не могла прийти до тями. Довелось зупинити автівку і розставити усі крапки над “і”. Я ніколи не була в такій ситуації, коли тебе допитують, наче на допиті. Шоу “холостяк” відпочиває. Я намагалася тримати себе в руках за столом, чесне слово, але коли пішла до ванної, щоб просто перевести подих, випадково почула їхню розмову

– Ви працюєте вихователем? Цікаво… А в університет ви не вступали? – голос мами Володі пролунав так, ніби я щойно сказала, що вилетіла з Місяця.

Я лише стиснула губи й посміхнулася:

– Ні, пані Оксано, я одразу почала працювати. Завжди хотіла бути з дітьми, це моє покликання.

– А диплом? Хоча б вечірній? – не вгавала вона.

Володя глянув на мене співчутливо і кинув:

– Мамо, Іванка прекрасна у своїй справі. Діти її просто обожнюють!

Але пані Оксану, схоже, це не вразило. Її губи стиснулися у тонку лінію, а погляд промовисто ковзнув по мені, мовби зважуючи на вагах. Тато Володі, пан Степан, не відставав:

– А спортом займаєтесь? Колишня Володі, Оля, пам’ятаєш, Оксано? Чемпіонка області. І диплом у неї, і тенісом професійно займалася…

Отут я зрозуміла: цей обід буде для мене випробуванням. І навряд чи я його пройду.

Все почалося з того, що Володя, мій хлопець, з радістю повідомив, що хоче познайомити мене зі своїми батьками. Я нервувала – ну хто б не нервував? Перша зустріч, перше враження. Це завжди стрес. Але Володя переконував:

– Не хвилюйся, все буде добре. Вони звичайні люди, просто трохи старомодні.

Але тепер, сидячи за величезним столом у їхньому будинку, де все блищало чистотою і виглядало так, ніби зняте для глянцевого журналу, я почувалася не в своїй тарілці. Більше того – зайвою.

На перший погляд, усе почалося добре: люб’язні посмішки, розмови про погоду і дорогу. Та як тільки ми сіли за стіл, розпочалася справжня “співбесіда”. І все це під маскою турботливого інтересу.

– А де ви познайомилися з нашим Володею? – спитала пані Оксана.

– У кав’ярні, я там іноді працюю по вихідних, допомагаю подрузі, – чесно відповіла я.

– Ого! Тобто ви працюєте одразу на двох роботах? Вихователь і ще й у кав’ярні? – пані Оксана глянула на мене так, ніби я зізналася у чомусь ганебному.

– Так, мені подобається бути активною, – відповіла я спокійно, хоча всередині вже вирувала буря.

Володя втрутився, мабуть, побачивши мій погляд:

– Мамо, Іванка дуже працелюбна. Зараз таких людей рідко зустрінеш!

– Може бути… Але ж дівчині не завадить вища освіта. І все ж таки спорт – це важливо для здоров’я, – додав тато Володі, немов мій образ був якимось недопрацьованим проєктом.

Я намагалася тримати себе в руках, але коли пішла до ванної, щоб просто перевести подих, випадково почула їхню розмову.

– Оля була іншою, – промовила пані Оксана тихо.

– Так, і спортивна, і інтелігентна, – підхопив пан Степан. – А це що? Вихователька…

Мені було достатньо. Я стояла перед дзеркалом і дивилася на своє відображення: темне волосся, проста сукня, трохи рум’янцю на щоках від хвилювання. Чим я гірша за ту їхню Олю? Я ж людина, яка любить їхнього сина! Але хіба це важливо?

Дорогою додому ми з Володею майже не розмовляли. Він бачив, що мені було неприємно. В якийсь момент він зупинився на узбіччі, вимкнув двигун і повернувся до мене:

– Іванко, я прошу тебе, не звертай уваги. Вони просто не розуміють, яка ти особлива.

– Володю, але як мені бути? Вони не дадуть тобі спокою. Порівняння з Олею буде завжди.

Він стиснув мою руку:

– Це мій вибір. Я з тобою, а не з ними. Час усе змінить.

Я хотіла вірити його словам, але всередині мене гриз сумнів. Чи справді колись усе зміниться? Чи зможу я побороти їхні упередження? Чи зможу перестати відчувати себе недостатньо хорошою?

Того вечора я лежала в ліжку і думала про все це. Я люблю Володю, але чи вистачить мені сил завжди бути для його батьків “не тією”?

А як ви думаєте? Чи варто боротися за стосунки, якщо родина твого партнера тебе не приймає? Чи можна з часом змінити ставлення інших до себе?

Поділіться своїм досвідом чи думками, бо я відчуваю, що стою на роздоріжжі.

Джерело