Ніна стояла біля вікна своєї колись затишної кухні іта зачаровано дивилася на мокре від дощу місто, яке стало її майже рідним вже давно.

Раніше це було її улюблене місце – тут можна було спокійно випити кави, почитати книгу, помріяти про майбутнє. Тепер кухня перетворилася на прохідний двір.

– Тьотю Ніно, а де печиво? – пролунав дзвінкий голос шестирічної Оленки, племінниці чоловіка.

– У верхній шафці, – не обертаючись до дитини, відповіла Ніна.

– А чи можна взяти все, що там є? Ми з Артемком хочемо пограти в магазин!

Ніна обернулася і подивилася на дівчинку – на порозі кухні стояла Оленка, а за нею маячила постать її чотирирічного брата. Діти дивилися благаюче на неї, але Ніна надто добре пам’ятала, чим закінчилася минула “гра в магазин” – розкришеним по всій квартирі печивом, яке ніхто й не думав прибирати, а все це робила вона сама.

– Ні, тільки по два печива кожному.

– Але ж мама дозволяє нам брати скільки ми хочемо! – Нахмурилася Оленка.

– А я не дозволяю, – твердо відповіла Ніна. – І це моя квартира власна, і мої правила в ній.

– Так і скажіть, що вам просто шкода! – пирхнула дівчинка і втекла, потягнувши брата за собою.

Ніна втомлено розвернулася. Шість місяців. Шість довгих місяців з того часу, як свекруха, Марія Петрівна, прийшла з “маленьким проханням”.

– Ніночко, всього на пару тижнів! – вмовляла тоді свекруха. – Олег з Інною, така ситуація складна – квартиру затопило, ремонт потрібен великий. Куди їм з дітьми подітися тепер?

Ніна відразу хотіла заперечити – її квартира не гумова, та й вона має своє життя, роботу. Але її чоловік Роман дивився на неї так благаюче:

– Мила, це ж моя сім’я. Усього кілька тижнів вони побудуть в нас, потрібно виручити родину в біді, вони швидко щось знайдуть.

Пара тижнів розтяглася на пів року. Олег, двоюрідний брат Романа його дружина Інна та двоє дітей зайняли гостьову кімнату і, здається, не збиралися її покидати.

Перший місяць Ніна ще намагалася бути гостинною господаркою. Готувала на всіх, прибирала, намагалася не звертати уваги на безкінечний безлад.

Але коли рахунки за комуналку виросли майже вдвічі, а продукти почали зникати з неймовірною швидкістю, коли вони з чоловіком навіть не встигали купувати їх, Ніна не витримала:

– Романе, нам треба поговорити про фінанси.

– Про що саме? Які фінанси ще? – Чоловік старанно відводив очі.

– Про те, що твої родичі живуть вже так довго за наш рахунок лише! – Ніна поклала перед чоловіком рахунки, які вела останнім часом. – Подивися, скільки ми тепер платимо. А продукти для всіх? А побутова хімія? Так все, абсолютно все.

– Ну, люба, у них же зараз складний період, їх теж потрібно зрозуміти нам.

– У кого зараз не складний період? – обурилася Ніна. – Я працюю зараз до дев’яти годин вечора, щоб оплачувати цю квартиру. А що вони? Олег цілими днями сидить у телефоні, нібито “шукає роботу”, Інна гуляє з дітьми по магазинах.

– Вони ж доглядають квартиру, поки ми на роботі, – спробував виправдати своїх родичів Роман.

– Доглядають квартиру? – Ніна відразу гірко посміхнулася. – Вони живуть тут як у готелі “все включено”! За три місяці ні копійки не дали ні за їжу, ні за комунальні платежі!

Після цієї розмови, яку почили й родичі, Олег і Інна почали зрідка купувати продукти. Але основні витрати все одно лягали на плечі Ніни й Романа на все.

А потім розпочалися нескінченні візити.

Свекруха, нібито відвідати дітей Олега, почала заходити через день. З нею потяглися інші родичі – подивитися, як улаштувалися Олег з Інною, пошкодувати їх, заразом попити чайку, повечеряти і погомоніти, щоб рідним не сумно було.

Ніна, тим часом, поверталася з роботи та заставала у своїй квартирі чергові посиденьки. Чужі люди на її кухні, чужі розмови, чужий сміх. А їй залишалося тільки посміхатися і вдавати, що все гаразд і все чудово.

Але сьогодні Ніна мовчати вже не могла.

Повернувшись додому раніше, вона застала у вітальні цілу сімейну раду. Свекруха, Олег з Інною, ще якісь далекі родичі – всі сиділи з чашками чаю і захоплено обговорювали плани на свята.

– А може, на дачу до тітки Наталі з’їздимо? Там так гарно, пічка є, бесідка, зараз на вулиці тепло, можна відпочити і посмажити шашлик. – Пропонувала Інна. – Дітям свіже повітря корисне.

– Звичайно! – підтакувала Марія Петрівна. – Я вже з нею домовилась. Олеже, ти ж зможеш узяти відпустку?

– Яка відпустка у нього? – не витримала Ніна, стоячи у дверях. – У людини для початку робота має бути!

Всі замовкли, дивлячись на господиню квартири. В очах свекрухи майнуло невдоволення:

– Ніно, а що це за тон? Ми тут обговорюємо сімейні справи.

– Сімейні? – Ніна кинула сумку на підлогу. – У моїй квартирі? За моїм столом? Чи може, ви все скинетесь на комунальні платежі, якщо вже так по-сімейному зібралися?

мати розсердилася:

– Що за дріб’язковість, Ніно? Ми ж не чужі люди!

– Правильно, не чужі люди ми, – гірко посміхнулася Ніна. – Чужі б посоромилися так нахабно сідати на шию!

Інна демонстративно відвернулася, пригортаючи до себе молодшого сина. Олег почав дивитися в телефон, вдаючи, що не чує розмови.

– Ніночко, ну що ти так? – втрутилася якась дальня родичка. – Ми ж просто попити чайку зібралися, погомоніти про життя.

– Чайку? – Ніна підійшла до столу. – А це що? – вона вказала на порожні лоточки з-під салатів. – І це? – показала на коробку цукерок, яку вона купила вчора. – Все, що є в цьому домі, куплено на мої гроші і чоловіка мого!

– Ніно, перестань, – пролунав тихий голос Романа. – Ти перебільшуєш дуже вже.

Ніна різко обернулася до свого чоловіка:

– Перебільшую? Добре, давай порахуємо! Скільки Олег із сім’єю вніс до бюджету за цих пів року, що вони в нас живуть? Скільки разів вони придбали продукти, хоча б для власних дітей?

– У них зараз просто дуже важкий період, їх треба підтримати, – став виправдовуватись Роман.

– У них завжди важкий період! – Сердито сказала Ніна. – А в мене, мабуть, легкий? Я маю працювати на все це збіговисько?

– Не смій називати мою сім’ю збіговиськом! – Невдоволено сказала мати.

– А як мені її називати? Може, гостями? Так гості не живуть місяцями за чужий рахунок! Може, квартирантами? Але ж квартиранти платять за житло! Я не знаю хто вони, але вони зовсім не рахуються зі мною, не поважають мене, і не шкодують мене зовсім.

В кімнаті зависла важка тиша. Діти пішли тихенько в іншу кімнату, відчуваючи напругу дорослих.

– Знаєш що, – повільно промовила Марія Петрівна, – я завжди казала Романові, що він зробив помилку, одружившись із такою, як ти.

– Якою такою? – перебила Ніна. – На тій, котра не дозволяє сісти собі на шию? На тій, яка сміє просити поваги до себе та свого майна у своєму власному домі?

– На людині, дріб’язковій такій, яка лише й про себе й думає! – мовила свекруха. – На тій, котра не розуміє, що таке сім’я!

Ніна розсміялася – голосно, чим здивувала усіх, адже вона завжди до всіх спокійна і ввічлива була:

– Сім’я? Ви це називаєте сім’єю? Коли всі просто користуються моєю добротою, моїм житлом і нашими з чоловіком грішми?

– Мамо, ходімо,- потягнув Олег матір за рукав. – Нам час.

– Ви нікуди не підете! – раптом втрутився Роман. – Це наш дім, і ви маєте право тут бути!

Ніна повільно обернулася до чоловіка:

– Наш дім це? – тихо перепитала вона. – Нагадай мені, будь ласка, хто ж купив цю квартиру? Хто сплачує іпотеку? Хто оплачує усі рахунки? Я ж набагато більше заробляю за тебе, у тебе мінімальна зарплата була завжди.

– Ось! – тріумфально вигукнула Марія Петрівна. – Дорікаєш власному чоловікові! А ще дружина називається!

– Так, я дорікаю! Бо втомилася дуже! Втомилася бути для всіх вас благодійницею і домогосподаркою безкоштовною! Втомилася приходити додому і бачити натовп непроханих гостей! Втомилася готувати, прибирати, працювати на всю вашу родину!

– Ніночко, – знову спробував втрутитися Роман, – давай заспокоїмося трохи, ми всі трохи втомилися вже, адже часи у нас непрості.

– Ні, любий, – рішуче сказала дружина. – Досить заспокоюватися. Знаєш, що було вчора? День народження твоєї дорогої невістки! І знаєш, що я сьогодні почула? Що я погана господиня, бо не організувала свято!

– Ну, це ж правда, – пробурмотіла Інна. – Навіть не привітала мене, як слід.

– А в чому я винна? – Поглянула на неї Ніна. – Чому я маю пам’ятати твій день народження? Влаштовувати якісь свята? Я тобі хто – мати рідна? Хіба я вам тут чимось зобов’язана?

– Але ж ми живемо разом так багато часу, – почала Інна.

– Ні! – мовила Ніна. – Ви не живете тут зі мною. Ви живете за мій рахунок! Є різниця в цьому дуже велика!

Марія Петрівна встала, гордо розправивши плечі:

– Все, я цього більше не хочу чути тут! Романе, прошу тебе, негайно скажи щось своїй дружині!

Роман переводив розгублений погляд із матері на дружину:

– Ніно, може, тобі варто перепросити? Все-таки мама моя, а ти з нею не дуже добре розмовляєш, серйозно.

– Перепросити? За що мені ще перепросити? За те, що тримаю тут стільки часу твоїх родичів? За те, що вони за наш рахунок тут добре собі поживають?

В кімнаті зависла важка тиша. Ніна обвела поглядом усіх присутніх – свекруху з переможною усмішкою, Олега, який все ще ховається за телефоном, невдоволену Інну, розгубленого Ачоловіка свого.

– Знаєте що, – тихо промовила вона, вже спокійнішим тоном, — мені вистачить. Збирайте свої речі. Усі.

– Що? – обурилася свекруха. -Ти нас виганяєш?

– Так, – твердо відповіла Ніна. – Це мій дім. Моя квартира І я більше не дозволю перетворювати її на прохідний двір.

– Ніно, – почав Роман, – можливо, не варто такці серйозні рішення ось так приймати. сядь трішки, випий теплого чаю, заспокойся.

– Ні, Романе, – перебила Ольга. – Я весь час дуже старалася для вас усіх. Але тепер вистачить. У вас є година, щоб зібрати речі.

– Година? Але куди ми підемо? – сказала, невдоволено, Інна.

– А куди хочете, – знизала плечима Ніна. – До мами, до тітки на дачу, куди ви там збиралися. Мене це більше не стосується і не хвилює зовсім.

Марія Петрівна, побачивши, що все досить таки серйозно повертається, схопилася:

– Романе! Ти чуєш, що каже твоя дружина? Вона виганяє твою родину!

– Колишня дружина його, – спокійно виправила Ніна. – Романе, ти теж можеш збирати речі свої. Я подам на розлучення.

Усі зупинилися. Роман зблід:

– Ніно, ти не можеш ось так просто.

– Можу, – мовила Ніна. – І роблю це просто зараз. Я втомилася бути єдиною, хто піклується про нашу сім’ю. Втомилася від твого вічного “давай не сперечатимемося, подумай краще, це ж рідні мої”. Ти ніколи не станеш на мій бік, ніколи не захистиш мене. То навіщо мені такий чоловік?

Олег нарешті відірвався від телефону:

– Гаразд, ходімо збиратися, Інно. Діти беріть іграшки.

– Але ж як? – почала Інна.

– Мовчки. Збираємось і йдемо звідси.

Наступна година пройшла в метушні. Родичі збирали усі свої речі, перемовляючись пошепки. Марія Петрівна намагалася звернутися до совісті невістки, але Ніна ніби оточила себе невидимою стіною і нікого не чула.

Коли за останнім гостем зачинилися двері, в квартирі настала тиша. Тільки Роман все ще стояв у коридорі, не наважуючись піти.

– Ніно, давай поговоримо, – попросив він. – Я розумію, ти втомилася дуже, розумію, як тобі.

– Ні, Романе, – похитала головою Ніна. – Ти нічого не розумієш. І ніколи не розумів.

Коли двері зачинились і за Романом, Ніна повільно опустилася на диван. Усередині була порожнеча – ні сліз, ні жалю. Тільки полегшення якесь дивне.

Наступні дні пройшли у прибиранні та перебудові квартири. Ніна викинула всі сліди перебування непроханих гостей, купила нові штори, переставила меблі.

Це був її спосіб стерти минуле та почати з чистого аркуша.

Роман телефонував їй щодня по багато разів, благав дати ще один шанс. Марія Петрівна через знайомих передавала, що Ніна робить непоправну помилку. Але Ніна була непохитна.

Лише іноді у неї з’являлася думка, яка засмучувала її. Чи правильно вона вчинила, що вигнала ще й чоловіка свого?

Джерело