Вже кілька місяців Олег мріяв розлучитися зі своєю дружиною Іриною. Разом вони прожили сім років, дітей так і не завели, і одного разу Олег зрозумів, що йому стало нудно з Іриною.

Кожен день був схожий на попередній та наступний, однаковими були тижні та місяці. Ірина була чудовою господинею, чудово готувала, Олег ніколи не бачив неприбраної квартири чи порожнього холодильника.

Дійшло до того, що працюючи в кабінеті, Олегу приходила думка про філіжанку кави і буквально через секунду на порозі з’являлася дружина і ставила перед ним ароматний напій.
– Як ти це робиш? – питав він.

– Що саме?
– Звідки знаєш, що я можу хотіти?

– Просто я відчуваю тебе, бо дуже кохаю, – усміхалася вона.

У такий момент інший чоловік обов’язково обійняв би дружину, поцілував, може б захопив у спальню, і Олег раніше робив це, а потім перестав і міг хіба що легенько поплескати по руці дружини і сказати:

– Ну гаразд, дякую. Вибач, я ще трохи попрацюю…

Ірина мовчки йшла, щоб зайнятися своїми справами. Олег у підпорядкуванні мав великий відділ і йому часто доводилося спілкуватися з ними не тільки в офісі.

Тому ніхто не здивувався, коли Олег став зустрічатися з молодою практиканткою Поліною, гарною амбітною дівчиною, готовою на багато чого задля досягнення успіху. До своїх двадцяти років Поліна чудово розбиралася в чоловіках і легко привабила Олега своїм невгамовним темпераментом та гарячою гарячістю.

Якось вона опинилася з Олегом в одному ліфті і ледве зачинилися дверцята, зробила крок до Олега, притулилася до нього і відверто поцілувала, а потім прошепотіла:
– Хотілося дізнатися, який ви на смак.

Через секунду ліфт зупинився, і вона вийшла з безпристрасним виглядом і навіть не обернулася. Олег якийсь час не міг зрушити з місця. Її блузки були відвертішими, а спідниці облягаючими.

Вона вдавала, що не помічає пильного погляду Олега і з найнезворушнішим обличчям зверталася до нього з робочих питань.

Ірина … Вона нічого не помічала, була як завжди мила і дбайлива… Але не цього хотів Олег, не цього … У ньому прокинувся мисливець і він захоплено включився в гру, запропоновану Поліною.

Олег прокидався з думкою про те, що скоро побачить Поліну і вже від цього буде щасливий. І ось одного разу вони зіткнулися в архіві. І там, у запорошеному кабінеті, серед стелажів з паперами, пристрасть накрила їх з головою, насолоджувалися одне одним, не помічаючи, як швидко минає час.

Вперше Олег повернувся додому за півночі. Олег підійшов до дружини, зазирнув у її безтурботне обличчя і вийшов, а Ірина, почувши, як він зачинив за собою двері, розплющила очі і довго лежала, дивлячись у темряву.

Минуло кілька місяців. Якось Олег мав поїхати у тривале відрядження і пробути там більше місяця. Виїжджаючи, він хотів сказати Ірині про те, що вже підготував усі документи для розлучення, але не став, вирішив, що зробить це, як тільки повернеться. І знову Ірина не відчула навислої над собою погрози.

Відрядження Олега проходило як завжди, за тим винятком, що за кілька днів до нього приєдналася Поліна і їхні вечори були сповнені тієї самої пристрасті. Але одного разу з Олегом трапилося лихо.

Він поспішав на ділову зустріч, коли побачив, що на тротуар летить машина, що втратила керування. Жінка з дитиною в колясці розгубилася і обов’язково загинула б на місці, якби Олег не зорієнтувався так швидко.

Він встиг відштовхнути їх, а сам отримав сильний удар. Олег не чув ні крику людей, ні вию сирен, страшний біль пронизав все його тіло, і він знепритомнів…

Кілька днів Олег перебував у комі, потім, коли його стан покращився, лікарі стали лякати його наслідками перенесеної аварії. І ось він, весь у бинтах і гіпсі, лежав у лікарні, думаючи про те, що тепер буде з ним далі. Поліна одного разу відвідала його і, побачивши стан коханця, жахнулася.

– Олежка, і що тепер буде?
– Я не знаю…

– А хто ж займе твоє місце?
– Тобі лише це цікаво? А те, що я можу на все життя залишитись інвалідом, тебе не хвилює?

– А ти що, можеш залишитися інвалідом?
– Поліна…

– Ну що, Поліна??? Вибач, я не розраховувала, що так може статися. Я молода і хочу жити. А ти пропонуєш жити поруч із тобою?
– Раніше ти так не говорила і хотіла вийти за мене заміж.

– Це було раніше! І взагалі, навіщо ти поліз туди? Це їхня доля! А не твоя!
– Вже моя…

– Я йду … пробач ….
– Поліна, Поліна, залишися….

Але вона пішла, залишивши в палаті легкий запах дорогих парфумів. А за годину до нього приїхала Ірина і залишалася з чоловіком до виписки. Вона як завжди тихо і ненав’язливо дбала про нього, була для нього добровільною доглядальницею.

– Ірино, відпочинь, ти ж зовсім не спиш … – говорив Олег, насилу стримуючи сльози, що навертаються на очі.
– Ну що ти … Я сплю, коли засинаєш ти …

Коли Олега виписали, і він повернувся до рідного міста, його викликали до офісу та сказали, що його звільнено з посади.

– Розумієте, процес не може стояти на місці та чекати на одного співробітника, навіть такого цінного як ви, – казав директор, – одужуйте, Олеге Івановичу, і як тільки повністю відновите свої сили, повертайтеся до нас, і ми подумаємо про ваше працевлаштування.

Похмуріше за хмару Олег вийшов з кабінету. Він шкутильгав і спирався на тростину, а тому почав чекати ліфта – спуститися східцями навіть всього на один поверх було для нього дуже важко.

Двері ліфта відчинилися і звідти вийшла Поліна, а слідом за нею, посміхаючись і поправляючи краватку, поспішив солідний чоловік із папкою в руках. Поліна навіть не глянула на Олега, а економіст Юрій, що підійшов, сказав, посміхаючись:

– Це Георгій Вадимович. На ваше місце призначено…

Олег промовчав. Він згадував той день, коли Поліна в цьому ж ліфті поцілувала його, і він потім вийшов звідти з таким же безглуздим виглядом, як і це Георгій.

Наступні місяці для Олега були наповнені нескінченними візитами до лікарів, масажистів, процедурних кабінетів. Все це коштувало дуже дорого, але Олег чомусь навіть не думав про це.

Ірина терпляче переносила безгрошів’я, поганий настрій чоловіка, лікарняний запах, що насочив наскрізь. А потім настав день, коли Олег відчув себе цілком здоровим і це сталося лише завдяки турботі його дружини – єдиної, хто не залишив його у скрутні хвилини.

– Ірино, – сказав він дружині, обіймаючи її, – Я хочу запросити тебе сьогодні на побачення, як раніше, пам’ятаєш? Давай зустрінемось у ресторані, я замовив для нас столик… Прошу тебе, давай відпочинемо…

– Але у нас немає грошей…
– Є трохи, мені повернули борг… і я хочу витратити його на нас…

– Добре…

Увечері Ірина сиділа навпроти нього і, опустивши очі, вивчала меню. А Олег на всі очі розглядав дружину, немов бачив її вперше. Він раптом помітив, як Ірина схудла, помітив тонку сітку зморшок біля очей, а ще… щось було ще… так!

Золото! На Ірині не було нічого з того, що він дарував їй, тільки обручка блищало на пальці.
– Ірино, а чому ти не одягла сережки, обручки, де твої ланцюжки?
– Що?

– Ти не вдягла золото…
– Олег … я не хотіла тобі говорити, але я все продала … все, що у мене було … навіть дещо з одягу … на твоє лікування потрібні були кошти. Я не хотіла, щоб ти страждав чи потребував чогось…

– Ірино, рідненька, кохана, – задихнувся від почуттів Олег, – Що я можу для тебе зробити … хочеш, життя за тебе віддам …
– Ні, Олеже, життя залиши собі… Воно тобі ще знадобиться…

А потім настали для Олега та Ірини важкі дні – жити доводилося тільки на зарплату Ірини і їй насилу вдавалося тягнути сімейний бюджет, щоб господарювати і готувати більш-менш смачну вечерю для чоловіка. І знову Олег не чув від неї жодної скарги.

А потім сталося диво – Олега відшукав директор міжнародної компанії і одного вечора прийшов до нього додому.

– Олеге Івановичу, я пропоную вам високу посаду у своїй компанії. Закордонні відрядження на найвигідніших умовах, солідні виплати, преміальні…
– Вибачте, я не розумію, чому мені така честь?

– Це мою дружину та мого сина ви врятували від загибелі… і я ваш боржник… Раніше я не міг приїхати, був у Європі, а тепер… прошу вас… не відмовляйте мені…

Олег з нетерпінням дочекався Ірину і щойно вона прийшла, підхопив її на руки і закружляв по квартирі.
– У нас все тепер буде гаразд! Все буде гаразд! Ірино, рідненька, я так тебе кохаю…

– Олеже… Я рада за тебе… – Ірина вивільнилася з його обіймів і раптом сказала:
– Але більше ми не можемо бути разом… Я йду від тебе…

Мов байдуж холодної води вилили на Олега, він опустився в крісло і незрозумілим поглядом дивився на дружину.
– Ірино…що ти таке кажеш? Як це?

– Все просто. Я знала про кожну твою зраду… І пробачала…бо вірила, що потрібна тобі, що ти просто хочеш гострих відчуттів… А потім я відчула, що ти розлюбив мене, здогадалася, що в тебе з’явилася інша жінка… більше, ніж коханка… Це було дуже боляче… Так, я хворіла на душу, але так хотіла зберегти сім’ю…

– Ірино, вибач… я поясню…
– Не поясниш … Я бачила фотографії, твоя дівчина надсилала їх мені …

– Олег, я чекала дитину, але від переживань втратила нашу дитину … а ти навіть нічого не помітив … У той день коли ти потрапив в аварію, я написала тобі записку і приготувала таблетки … не хотіла жити … Але дзвінок про те, що ти в тяжкому стані не дав мені завершити задумане… Я не могла залишити тебе в такому стані… Потім була тривала реабілітація… ти був такий безпорадний, потім безгрошів’я…А тепер ти знову в повному порядку… і я йду… Адже ти давно не кохаєш мене… а тепер і я тебе не кохаю…

– Ірино … Ірино, рідненька, кохана … дай мені шанс … прошу тебе, благаю …

Ірина нічого не відповіла, але наступного ранку, коли Олег прокинувся, дружини вже не було… Минуло три роки. Олег знову став успішним і навіть більше, ніж раніше.

Він став серйозним, солідним і зовсім розучився сміятися. Тільки ввічлива усмішка казала людям, що він розуміє жарт і здатний хоч на якісь емоції.

З жінками Олег спілкувався виключно за робочими моментами і одразу припиняв спілкування, коли бачив, що вони намагаються стати для нього ближчими, ніж колеги. Весь цей час Олег шукав дружину, а ночами, мучившись від безвиході, він благав, дивлячись запаленими очима в темряву кімнати.

– Будь ласка, повернися, я дуже тебе прошу … повернися …

Якось Олег, постукуючи пальцями по керму, чекав, коли хоч трохи просунеться пробка. У цей час по радіо розпочалася програма привітань і Олег, не встигнувши ні про що подумати, набрав номер студії, і коли йому відповіли:

– Я дуже образив свою дружину Сінченко Ірину і хочу попросити у неї вибачення за все…
– Яку пісню ви хочете замовити для Ірини?

– «Я за тобою сумую»…

І ось з динаміків чоловічий голос, так схожий на голос самого Олега, надривно співав:

– Я по тобі сумую, Я так по тобі сумую… Ранок один зустрічаю й ночами не сплю… Я за тобою сумую, я так тобою сумую… Все я тобі прощаю… Все я в тобі кохаю…

Якось Олег приїхав до сусіднього містечка, вирішити деякі питання щодо роботи. Плануючи залишитись тут на кілька днів, зняв номер у готелі, а ввечері пішов прогулятися містом.

Погода була просто прекрасна, містечко жило тихим життям і Олегу подобалося розглядати вікна в будинках, що спалахують, і думати про те, що там зараз родина готується до вечері і в них все добре, чоловік і дружина кохають одне одного, а їх чудові малюки весело грають і галасують. За цими вікнами було життя…а в Олега його не було…

Раптом малюк років трьох ледь не збив Олега з ніг і сам мало не впав, але чоловік встиг підхопити його, а потім поставив перед собою:
– Ти куди так поспішаєш?

– Тату??? – здивовано спитав хлопчик. Олег зніяковів і не знайшов, що відповісти, а дитина обняла його за шию, потім трохи відсторонилася і знову зазирнула в очі:

– Ти знайшов мене, тату?

Олег безпорадно подивився на всі боки і побачив, що до них біжить жінка похилого віку і кричить:

– Ваня! Ваня! Та що ж ти за таке покарання???? – вона підбігла, схопила дитину на руки, пробурмотіла Олегу “Дякую!” і поспішила піти, насилу утримуючи малюка, який виривався з рук бабусі і кричав:

– Тату! там мій тато! Відпусти!!
А Олег дивився їм услід і думав про те, що дорого віддав би за можливість назвати цього малюка сином. Ще кілька вечорів Олег приходив сюди, але хлопчик та старенька більше не з’являлися.

А потім із Олегом сталася неприємність. Якось він, повечерявши в невеликому ресторанчику, повертався в готель і пройти йому залишалося зовсім небагато, але тут з тіні виступили якісь постаті і перегородили йому шлях. Олег зрозумів, що мирно ця зустріч не закінчиться і вже після перших нахабних слів хуліганів кинувся розбиратися.

Через двадцять хвилин його, сильно побитого, підібрали перехожі та викликали швидку допомогу, яка доставила постраждалого до травмпункту. Медсестра зробила потрібні записи, швидко оглянула постраждалого, потім відвела Олега до чергового лікаря.

Олег увійшов, хитаючись від запаморочення, і тут же ноги його підкосилися, і він упав би прямо на підлогу, якби Ірина, яка поспішила до нього, не підхопила його і не допомогла прилягти на кушетку. Так, черговим лікарем скромного травмпункту була Ірина, його Ірина.

– Рідненька моя, кохана, – шепотів Олег дружині, що схилилася над ним, – Я шукав тебе і знайшов … Все одно я тебе знайшов … – Олег ловив її руки і цілував їх розбитими губами, залишаючи плями на тонкій білій шкірі.

– Ірино, Іринко, пробач мені … я так сумую за тобою … я сумую … Ірино …
– Олег, Олег, ну що ти … Олег … Та почекай, дай мені оглянути тебе … Олег …

Але він ніби не чув її слів і лише повторював:
– Пробач, пробач мені за все … Ірино, повертайся … повертайся …

Все ж таки Ірині вдалося оглянути його рани і, переконавшись, що ні струсу, ні переломів у Олега немає, вона обробила всі садна, перев’язала порізи і хотіла провести його, але це було неможливо.

– Олеже, минуло багато часу. І між нами все вже закінчилося. І нічого вже не повториться.
– Ні, – твердо заявив він, – Тепер, коли я тебе знайшов, не відпущу.

– Олег, у мене син…
– Ірина не встигла домовити, у її кишені задзвонив телефон, вона відповіла та зблідла…

– Що? Що трапилося?
– Няня сказала, що син руку зламав…

Олег відчинив двері таксі:
– Швидко, швидко сідай…

Не минуло й п’яти хвилин, як вони вбігли в квартиру, де на дивані лежав хлопчик і плакав, а навколо нього бігала й охала старенька, та сама кілька днів тому зіткнулася з Олегом.

– Мамо! Тато! – закричав він, побачивши Ірину та Олега.

Ірина кинулася до сина і почала оглядати його руки – ліва рука припухла, – Треба терміново до мене, до лікарні. Що сталося, Тамара Володимирівно?

– Зі стільця впав. Біля вікна стояв тебе виглядав і впав. Ірино, я тільки на хвилину на кухню вийшла, – плакала бабуся.

Поки Ірина збирала речі сина і проводжала Тамару, Олег узяв малюка на руки і той довірливо припав до нього. А Олег, не блимаючи, дивився на старенький сервант, де в дерев’яній рамці стояв його, Олега портрет.

– Це мій тато, – сказав малюк, потім притулився щокою до плеча Олега, – Ти мій тато… мама завжди казала, що одного разу ти знайдеш нас. І ти нас знайшов…

– Знайшов, синку, знайшов… Ірина стояла біля порога і дивилася на своїх чоловіків і великі сльози котились її щоками.

Коли вони повернулися до лікарні, і Ірина з полегшенням зрозуміла, що у Вані не перелом, а тільки забій, вона сіла поряд із Олегом на кушетку. Він тримав сина на руках і слухав розповідь Ірини.

– Я коли пішла від тебе ще не знала, що чекаю дитину, а потім вирішила не говорити тобі про це. Ти завжди умів жити без мене, Олеже, і я подумала, що не завдаю тобі прикрості. Вибач, якщо це не так… До пологів і кілька місяців після того, я жила у тітки в селі, вона добра, хороша і хотіла, щоб я в неї залишилася, але я не могла… Тому стала підшукувати місце, де могла б працевлаштуватися. Це містечко мені сподобалося, воно тихе і спокійне.

– Ну ось… Зняла квартиру, попросила Тамару Володимирівну доглядати Ваню, коли я на роботі, платила їй… але вона вже стара, і їй важко встигнути за ним…

– Я знаю… Нещодавно я впіймав його, коли він біг на дорогу…
– Що???

– Ні, тату, я біг до тебе… – пробурмотів сонний малюк, – Я впізнав тебе … ти там був на портреті, мама казала, що ти прийдеш …
– Ох, синку… – промовив Олег, а потім спитав:

– Ірино, а чому ти не приховала від Вані, хто його батько?
– Олег … я чула ту пісню … Це ж ти замовив її по радіо?

– Я… – тихо відповів Олег…
– І співав її тобі теж я… Тому що я тільки тепер зрозумів, що не можу жити без тебе, що я по-справжньому тебе кохаю…

– І я тебе кохаю, Олеже… – усміхнулася Ірина і поклала голову на його плече.

За тиждень Олег, Ірина та Ваня повернулися додому. Веселий сміх сина наповнив величезну квартиру Олега життям, а він все боявся випустити руку Ірини зі своєї руки, боявся, що це всього лише сон…

Але вона, рідна, кохана, була поряд, знову була поряд і Олег зрозумів, що хтось вибачив його і подарував те саме щастя, яке він раніше не цінував.

КІНЕЦЬ.