Коли Степан повернувся до рідного села після довгих років роботи за кордоном, його зустріч із сином обернулася гірким розчаруванням. На порозі рідної хати, яку він збудував своїми руками, його зустріла холодна стіна нерозуміння.

– Синку, пусти мене до хати хоч на годину. Помитись, поїсти після дороги, а потім я схожу на цвинтар, маму твою провідаю, свічку поставлю.

– Хіба я заслужив на таке ставлення? Адже я цю хату від фундаменту до даху своїми руками зводив, а тепер навіть кроку в ній ступити не можу! – сказав він, стомлений і змучений.

Але син, стоячи на подвір’ї, тільки сердито вигукнув:

– Мама через тебе, гуляку, так рано пішла з життя! Так, ти будинок збудував, але це єдине, що ти мені дав.

– Та я, поки що, нікому нічого не давав! Хата будувалася для родини, і записана вона на мене!

Сусіди, почувши гучну суперечку, почали виглядати у вікна, цікавлячись, що ж відбувається.

Степан, відчуваючи, як усередині все стискається від болю, пішов до сестри Тетяни, що жила неподалік. Вона, як завжди, прийняла його із теплотою.

– Заходь, Степане, знімай куртку. Ти, мабуть, голодний, стомлений з дороги, – дбайливо сказала вона.

Але справа була не у фізичній втомі чи голоді – на серці у Степана лежав важкий тягар. Ставлення сина до нього стало гіркою правдою, від якої неможливо було втекти.

Згадуючи своє життя, Степан тяжко зітхнув. Колись вони з Ніною почали будувати будинок, мріючи про майбутнє своєї сім’ї. Будинок став їхньою фортецею, їхньою спільною працею.

Щоб прискорити будівництво, він подався на заробітки за кордон. Польща, Чехія, Німеччина — де тільки він не працював, щоб заробити на будинок, та все, що в ньому є.

– Так, кілька разів я оступився, – зізнавався він сам собі. – Але я завжди старався заради Ніни та сина.

Коли син одружився і привів в будинок дружину, Степан продовжував підтримувати їх грошима, бо привозив із заробітків чималі суми. Але замість подяки він все частіше відчував, що став для сина лише гаманцем.

– Є діти, які у такому віці допомагають батькам, – гірко думав він. – А мій, тільки в мою кишеню заглядає.

Якось перед Великоднем, приїхавши з Німеччини, Степан вирішив, що більше не даватиме синові гроші. Він привіз невеликі подарунки для сім’ї та онуків, але на цьому вирішив зупинитися.

Коли він розповів синові, що цього разу не привіз грошей, той вибухнув докорами:
– Тобі не соромно? Ти приїхав із порожніми руками? Хіба це по-батьківському?

Степан спокійно відповів:
– Сину, з роботою цього разу не склалося. Тепер потрібно розраховувати на себе. Ти вже дорослий.

Але слова Степана син сприйняв в багнети, і стосунки між ними остаточно зіпсувалися.

Коли Степан знову приїхав у село, він зрозумів, що син не тільки образився, а й категорично налаштований. Він не впустив його в будинок, заявивши, що той винен, що матері так рано не стало.

– Я в цю хату всю душу вклав, а тепер навіть у неї потрапити не можу, – гірко казав він сестрі, яка дала йому притулок.

– Якби не Ніна, я взагалі не повертався б у це село. Але я мушу відвідати її на цвинтарі, прибратися, поставити свічку, – додав він, стираючи сльози.

– Можливо ти, сестричко підкажеш, як мені далі бути? Не молодий я, щоб і надалі по заробітках мотатися, та й здоров’я вже не те.

– Хата ж на мене записана. Невже доведеться з власним сином за неї тягатися? – з гіркотою в голосі промовив Степан.

– Коли ти вже спитав моєї поради, то я мовчати не буду. – Нахабний безбожник твій Сергій, от що я тобі скажу!

– Коли ти за кордоном гарував, щоб родині твоїй гарно жилося, здоров’я своє поклав за цю хату – всім добре було! А зараз батько поганий, бо в грошах відмовив!

– Як у нього язик повернувся звинуватити тебе, що дружина рано на той світ пішла? Всі ми під Богом ходимо, ніхто не знає, що з нами завтра буде!

– Нехай вимітається з хати, якщо не хоче по доброму! – Роздратовано промовила Тетяна.

Зараз Степан не знає, як йому слушно вчинити, чи зможе він пробачити синові. Адже зрада від найближчої людини – це вавка, яка довго не гоїться!

Як йому вчинити в цій ситуації? А ви змогли б пробачити такому синові?

КІНЕЦЬ.