– Чому твоя свекруха завжди має бути головною навіть на вашій кухні? – здивовано сказала подруга, коли я поділилася черговою історією про святкові приготування.

Що тут сказати? Усе це почалося ще з першого року нашого шлюбу, і здавалося, що нічого не зміниться. Світлана, моя свекруха, – жінка зі своїми усталеними традиціями. А я, Олена, завжди намагалася знайти баланс між повагою до її звичок і бажанням створити щось своє.

Того року підготовка до Різдва мала стати новою сторінкою. Я вирішила, що будемо подавати коропа запеченого за новим рецептом у фользі – здорова альтернатива традиційно смаженій рибі. І ось я зранку на кухні, нарізаю овочі, готую все і відчуваю себе трохи задоволеною – нарешті вдасться спробувати щось нове. Але раптом двері відчинилися.

– Олено, а що це ти тут робиш? – голос Світлани був сухим і трохи здивованим.

– Короп у духовці. Думаю, буде гарною зміною до звичного меню, – відповіла я, намагаючись зберігати спокій.

Вона подивилася на мене так, ніби я запропонувала щось неможливе.

– Наш Роман любить смаженого коропа. Завжди так було. Навіщо ці експерименти? – її погляд був викликом.

– А може, цього разу спробуємо щось інше? Короп у духовці корисніший, – обережно запропонувала я.

– Корисніший? А що, те, що я готувала роками, було шкідливим? – у її голосі вже звучала образа.

Моя пропозиція явно не була прийнята. І хоча я намагалася пояснити, що новий рецепт – це не зневага до її кулінарних здібностей, а лише спроба додати щось свіже, розмова закінчилася нічим. Вона розвернулася і пішла з кухні, залишивши мене з відчуттям поразки.

Я вирішила поговорити з Романом. Він сидів у вітальні, занурений у телефон.

– Романе, твоя мама категорично проти холодцю. Чому вона завжди має вирішувати? – звернулася я до нього.

– Та не звертай уваги. Просто зроби як завжди. Це ж дрібниця, – відповів він, навіть не відриваючи погляду від екрану.

– Дрібниця? Для мене це важливо! Я хочу, щоб нас обох враховували. Чому я завжди повинна поступатися? – мої слова звучали гостро.

Роман зітхнув.

– Олено, це ж тільки їжа. Не треба через це сваритися.

Я відчула, як моє роздратування зростає. Не лише через його байдужість, а й через те, що він не хотів стати на мою сторону. Я вирішила трохи охолонути і вийшла на подвір’я. Морозне повітря освіжило голову, але водночас принесло нові думки. Чи не занадто я намагаюся змінити все одразу? Чи, може, просто час поговорити чесно і відкрито?

Відповідь прийшла неочікувано. Я почула, як Роман розмовляє зі Світланою. Їхні голоси ледь доносилися крізь прочинені двері.

– Мамо, а може, й справді спробуємо рибу, яку приготує Оленка? Це щось нове, – сказав він.

– І що, тепер усе, що я робила, не має значення? – відповідь Світлани була різкою.

Я вирішила втрутитися.

– Світлано, це не про те, щоб щось замінити чи забути. Це про те, щоб поєднати традиції і сучасність. Я хочу, щоб у нас було місце для нових ідей, але з повагою до старого.

Її обличчя трохи пом’якшилося, але вона нічого не відповіла. Лише злегка кивнула і пішла до іншої кімнати. Роман подивився на мене.

– Дякую, що спробував, – сказала я.

– Вибач, що раніше не підтримав тебе, – відповів він. – Я розумію, наскільки це важливо для тебе.

Святковий стіл став випробуванням. Ми подали і смаженого коропа, і за моїм новим і сучасним рецептом. Світлана майже не торкалася нової страви, але під кінець все ж спробувала ложечку.

– Непогано, – коротко сказала вона.

Ці слова були як маленька перемога. Я знала, що змінити усталені звички не так просто, але цей момент дав мені надію.

А як ви, дорогі читачі, знаходите баланс між своїми бажаннями і традиціями в сім’ї? Чи були у вас подібні ситуації? Мені буде цікаво почути ваші історії і, можливо, отримати пораду. Дякую за ваші думки!

Джерело