Люблю їх лише на відстані, своїх татуся і матусю! Так не можна по відношенню до батьків? Еге ж.

Дедалі більше схиляюся до думки, що любов до родичів, навіть близьких, вимірюється кілометрами: чим далі – тим рідніші.

У дитинстві і юності у мене з батьками були не найтепліші стосунки. Були і суперечки, і докори, і конфлікти. Ні, я не пропадала до пізньої ночі, просто не сприймала слова батьків як істину в останній інстанції. І це їх завжди дратувало.

Батьки не були для мене авторитетом напевно з того моменту, коли в дитинстві я зрозуміла, що вони ніколи не тримають свого слова: те, що було обіцяно, ніколи не робилося, але якщо обіцяли їм і не було зроблено, то одразу немов кінець світу.

Батько був стриманішим, але, як кажуть, вони з мамою знайшли одне одного. Це стосувалося і чогось важливого, і навіть побутових дрібниць.

Батькам було важливо, щоб було, як вони хочуть, а не як мені подобається. Для цього вони йшли на обман, казали: «Зараз ти нам поступитись, а ми зробимо те чи це, добре?».

Коли я була дитиною, я йшла на це, батьки ж пообіцяли, але свою частину умови вони ніколи не виконували, а якщо нагадувати, то відмахувалися чи сміялися з того, що я така довірлива.

Чи треба говорити, що до закінчення школи я батькам не вірила абсолютно? Ні, я їх любила, і досі люблю, але вірити, поважати і прислухатися — це не про них.

Навіть зі вступом до вишу вони поставили умову: «або йдеш куди ми скажемо, або платити за навчання не будемо». Це говорилося з гордим виглядом благодійників, які мене готові облагодіювати оплатою за навчання, які все краще знають у житті.

А чи була мені їхня допомога потрібна, батьки навіть не замислилися, свято вірячи, що сама я вчитися не зможу. Я відмовилася вступати за вказівкою батьків і вступила на бюджет подалі від дому.

Знову були голосіння за сценарієм: «житимеш у гуртожитку, народиш дитину на першому ж курсі, додому не повертайся, ми тебе не приймемо».

Такі грубі спроби маніпуляції тривали постійно, через що наше спілкування звелося до телефонних дзвінків кілька разів на місяць та привітань у свята.

Минуло вже багато років, я думала, що батьки вже зрозуміли, що вони не будуть для мене світлом у віконечку, і що я не побіжу до них, якщо будуть проблеми.

Адже саме цього вони так хотіли, адже якщо я щось роблю не так, як вони хотіли, то я їм ніхто, і допомагати у разі чого вони не будуть зі словами: «Ми ж говорили!»

Так вони дивні, але це мої батьки, і доки вони жили далеко, нас все влаштовувало. Але як кажуть, прийшла біда, звідки не чекали, вже не знаю, що не поділили мама з татом, але вирішили вони на старість розлучитися.

Що там трапилося, не кажуть, що, до речі, на них не схоже, зазвичай люблять посмакувати подробиці, а тут тиша у радіоефірі.

Тільки бабуся по батькові ходить якась вся щаслива, ніби їй за життя пам’ятник на майдані спорудили. Сказала, щоб я не переживала, ніколи вони не розлучаться.

Воно може і так, тільки мама вирішила до мене переїхати з гарними закликами: «Ти ж не покинеш матір на вулиці!».

Я, до слова, вже давно заміжня, є будинок, дитині 5 рочків і робота. Це той комплект, який мені потрібен для повного щастя.

Працюю я останній рік з дому на віддаленому режимі, тож питань із садком у нас немає. Макарчик ходить на неповний день, а коли і на повний, новий садочок, групи невеликі, дитина майже здорова. Отже, все було добре.

Маму я прийняла, було обумовлено умови проживання, в яких чітко промовлялося, що в будинку вона гість, а не господиня, своїх порядків не наводить, чоловіка мого не чіпає.

Це я звична до її манери поведінки, а Андрій може не так зрозуміти, потім проблеми будуть. У своїй кімнаті вона, що хоче, те й робить, хоче павутину розводить, а хоче білить щодня.

Кухня за бажанням: хочеш готувати – вперед, не хочеш – не готуй. Словом, живи та радуйся.

Ні, нам скучно стало, і мама взялася нові нерви мені робити, каже: «Давай я онука з садочку заберу, а ти з’їзд у поліклініку, зареєструй мене, а то я в цьому нічого не розумію».

Увечері після, виконавши її прохання я питаю: «де моя дитина?». Відповідь мами: «ой, а тобі що, було складно на машині заїхати забрати свою дитину?». Добре, зам’яли, дитину більше не довіряємо.

Далі знову: “а давай я продуктів куплю на недільному ринку, там фермери все свіженьке вивозять, а ви мені готівку з собою дасте і все”.

Тієї ж неділі в обід питаю: «де продукти?». «От ви молоді, літню людину по таку тяжкість відправили, ніхто про моє здоров’я не подумав?», — образилася мама.

Добре ні, так ні, говорю: «де гроші на продукти?». Мама з наївним обличчям: «Я що ці копійки ще й віддавати маю? Ви дорослі люди, стільки заробляєте, а з матері гроші вимагаєте». І ще багато такого ж.

Ми з чоловіком люди, які за свої слова відповідаємо, цьому ж навчаємо дитину, а тут щоденні циркові вистави.

Словом, ми не витримали, під театральні волання ми зібрали мамині речі і чоловік перевіз її на орендовану квартиру. Оренду ми платимо – повертатимемо кохання відстанню. Далі, матусю, якось сама. Коли тобі справді знадобиться допомога – прийду.

Джерело