– Що це в тебе за дочка така, Лесю?, – говорили моїй мамі люди. – Та вона жодного разу свекрів в селі не провідала. Вони ж не здорові, обидвоє лежачі. Та їй ніякого виправдання немає. Це ж великий гріх, – гомоніли вони.

Мама ж відразу мене набрала, хоч і знала всю правду. Їй було неприємно.

Мене звати Галина і так, це правда, в село до батьків свого чоловіка я не їжджу. Петро навідується раз на тиждень, раз на два, як виходить. А мені одного дня вистачило.

Батьки Петра лежачі. Мама вже більше п’яти років з ліжка майже не стає, а тато переміщається на спеціальному візочку.

Мій Петро найняв жіночку з того села, яка три рази на тиждень приходить до них: готує, прибирає і робить все необхідне.

Я вважаю, що цього достатньо. Ці гроші, які ми платимо цій жіночці, могли б залишатися в нашій сім’ї, але ми їх віддаємо чужим людям.

Батьки живуть, самі розумієте, не в дуже хороших умовах. І хоча та жінка трохи їм полегшує життя, я все рівно туди не можу і ногою ступити.

Мені там стає не добре, нудить і я просто виходжу на вулицю.

Я розумію, що це батьки мого чоловіка, але вже майже чотири роки я туди не їжджу.

Але людям це не подобається, бо як то так, така-сяка невістка.

Але що я маю робити? В мене маленька дитина. Я ж не можу все кинути в місті і переїхати в село, щоб догоджати геть чужим мені людям.

Мама весь час десь заходить людей з того села і всі їй жаліються на мене, бо маю черстве серце.

– Нехай вибачиться перед батьками Петра і приїде на вечерю перед Різдвом. Нехай щось приготує, побуде з батьками чоловіка. Вони ж не вічні.

Але я не можу туди їхати і дітей туди не повезу.

Як мені бути? Невже людям не хватає того, що ми жінці оплачуємо, щоб за ними доглядали?

Невже я й справді така погана?

Джерело