— Мені все рівно, Лесю, їси ти м’ясне чи ні, а у мого сина і онуків мусить бути домашня ковбаса — це святе! Це ж ти сонячним промінням харчуєшся! — гриміла свекруха, розпалено крутячи м’ясорубку. Вона аж спітніла, і кухню вже заповнив густий запах м’яса та спецій.

На кухні дихати було нічим, вікна запітніли, а я сиділа за столом, обіпершись на стільницю, і ледве стримувала себе, щоб не вибухнути.

Свекруха заявилася до нас ще позавчора — з валізою, мішком м’яса і наміром «рятувати» сім’ю.

— Зою Василівно, — я намагалася говорити спокійно. — Я ж вам казала, що в нас холодильник повний. Куди ви це все хочете подіти?

Вона на мить зупинилася, підняла на мене погляд і обурено скривилася:

— Лесю, ну що це за розмови? Ти ж жінка! Ти маєш радувати чоловіка домашньою їжею. А мої хлопчики (вона так завжди називає і Максима, і наших дітей) не будуть їсти якісь там твої вигадки з травички!

— Вони чудово їдять «вигадки з травички», як ви це називаєте, — відповіла я, намагаючись не показати роздратування. — У нас вдома давно не готують м’ясного, і всі цілком задоволені. Хто хоче – йде і купить собі шаурму чи хотдог, хлопцям курку беремо.

В цей момент до кухні зайшов Роман.

— Що тут у вас за розбірки? — запитав він, озираючи нашу «м’ясорубну» обстановку.

— Нічого! Просто твоя дружина хоче лишити тебе і дітей зовсім без їжі! — оголосила Зоя Василівна, так драматично, що я ледь не засміялася.

— Мамо, — спокійно почав Рома, — ми домовлялися, що в нашій кухні свої правила.

— Ой, які там правила! Ромцю, ти чоловік! У тебе є права! — Вона поглянула на мене так, ніби я була головним ворогом її сина. — Чоловік має їсти як слід, а не харчуватися бур’янчиками!

— Мамо, це не бур’янчики. Це нормальна їжа. І якщо тобі здається, що ми не наїдаємося, то це не так, — відповів Рома, підійшовши до мене і поклавши руку на плече.

Я відчула полегшення, але Зоя Василівна не здавалася.

— Добре. Але коли я тут — буде ковбаса! — вона оголосила це так, ніби від її слова залежала доля людства.

Я глибоко вдихнула.

— Зою Василівно, а може, ви хоча б частину цього м’яса заберете з собою? Бо я серйозно не знаю, де це все зберігати.

— Ага, щоб воно пропало, поки я їду додому? — пирхнула вона.

Сини Юрчик і Лесик тим часом зазирали до кухні, зацікавлені нашою розмовою. Юрко зважився запитати:

— Бабусю, а ти можеш нам розказати, як ковбасу робити? Бо ми з мамою таке не готуємо.

Я вже хотіла втрутитися, але Роман непомітно стиснув моє плече — мовляв, не хвилюйся.

— О, дітки, ви мої золоті! Я вам зараз усе покажу! Ви ж виростете і зрозумієте, що мамині експерименти — це добре, але традиції треба берегти!

Поки свекруха пояснювала дітям «традиції», я тихо прошепотіла Ромі:

— Це ж вона тут до Різдва, так?
— Обіцяла. Ти тільки тримайся, — він примирливо усміхнувся.

— Триматися? Я і так дихати не можу в цій кухні!

І щось підказує мені, що до Різдва – це тільки початок. І як мені витримати?

Джерело