– Я не знала, як реагувати. Просто отетеріла з цією сумкою в руках і дивилась на її вміст, ніби це міг бути якийсь жарт.
Але ні, це не був жарт.

Все почалося тієї суботи, коли мій чоловік Володя забрав доньку Іванку до своєї мами в село. Я спеціально попросила його, бо вирішила нарешті влаштувати генеральне прибирання. Хотіла зробити все до блиску, щоб уже ні про що не хвилюватися перед святами.

– Відпочиньте з мамою, я тут усе сама! – сказала я йому з усмішкою, а сама подумала, як добре побути кілька днів наодинці, без шуму й гаму.

Увімкнула музику, зібрала волосся в хвіст і взялася до справи. Нічого не приносить такого задоволення, як відчуття чистоти та свіжості. Я мила вікна, розбирала шафи, викидала старий мотлох. І ось, коли дійшла до нашої спальні, зважилась на завдання, яке завжди відкладала: перевірити дорожні сумки.

Володя часто їздить у відрядження. У нього є окрема сумка, яку він навіть сам пакує. Я ніколи не лізла туди – навіщо? Але цього разу вирішила просто освіжити її: може, там залишився якийсь одяг чи старі чеки. Розстібаю блискавку, відкладаю кілька речей убік і натикаюсь на косметичку.

І тоді я їх побачила.

Упаковка того, що носить із собою “холостяк”. Повна, нова.

Я відчула, як у мене ніби провалилось щось усередині. Серце калатало, а руки трусилися так, що я мало не впустила цю нещасну косметичку.

– Що це таке? – прошепотіла я сама собі, наче хтось міг мені відповісти.

Ми з Володею користуємось іншими методами, бо також вже діток не плануємо. Нам вони точно не потрібні. То навіщо вони тут? Для кого? Для чого?..

У голові закрутилися десятки думок, кожна гірша за іншу. Може, в нього хтось є? Або це на всякий випадок, коли він десь… з кимось? Невже я так погано його знаю?

Я закрила сумку і мовчки сіла на край ліжка. Що робити далі? Зателефонувати йому й прямо запитати? Але як? Що я йому скажу? “Привіт, я копалася у твоїх речах і знайшла те, чого не повинно бути?” Він же скаже, що я несповна розуму.

– Може, це якесь пояснення є… – пробурмотіла я, але вірила в це слабко.

Ті вихідні стали для мене справжнім випробуванням. Я ходила по хаті, як привид, постійно думаючи про цю знахідку. Їсти не хотілося, спати я не могла. Раз за разом я прокручувала в голові різні сценарії: що я йому скажу, як він відповість, як виглядатиме його обличчя.

В неділю ввечері Володя повернувся з Іванкою. Вона радісно кинулась мені на шию, але я ледь усміхнулась.

– Що з тобою? – одразу спитав Володя, помітивши мій стан.

– Втомилася. Прибирала багато, – відповіла я коротко, уникаючи його погляду.

Він обійняв мене і хотів щось ще сказати, але я відсторонилась і пішла на кухню. Я не могла на нього дивитись. Кожен раз, коли він усміхався чи жартував, мені здавалося, що він бреше. Бреше про все.

Наступні кілька днів я ходила за ним, як детектив. Почала помічати кожну дрібницю: як він перевіряє телефон, як довго затримується на роботі, як іноді мовчить під час вечері. Чи це все я просто вигадала у своїй голові?

– Ти останнім часом якась дивна, – сказав Володя одного вечора, коли ми вже вкладалися спати. – Щось трапилось?

– Та ні, просто багато клопотів перед святами, – відповіла я, намагаючись не дивитись йому в очі.

Я хотіла йому сказати все. Запитати прямо: “Навіщо вони тобі?” Але що буде далі? Якщо він зізнається – як я це переживу? А якщо заперечить і скаже, що я зійшла з розуму?

Тепер я живу в якомусь вакуумі. Я не можу нічого довести, але й зробити вигляд, що нічого не сталося, теж не виходить. Я вже не довіряю йому так, як раніше. Невідомість давить мої думки щодня.

Може, я просто перебільшую? А може, це справді сигнал про те, що в наших стосунках щось не так?

Дівчата, що б ви зробили на моєму місці? Говорити з ним прямо чи залишити все як є? Я не знаю, чи готова я почути правду, але й жити з цим постійним сумнівом теж несила.

Джерело