Я зараз перебуваю у стані розлучення з чоловіком. Чоловік вже зібрав свої речі та з’їхав із квартири, яка належала мені. Через суд було призначено аліменти на сина, якому зараз 3 роки.

Здавалося б, справа життєва, багато хто розлучається, є житло хоча б, на вулиці не залишилася, є руки та ноги, аліменти та робота. Але я зараз опинилася буквально у безвихідному становищі: мені зовсім нема з ким залишати сина.

Виходила заміж я майже шість років тому. Житло мені дісталося від мами, якої не стало кілька років тому, батько є, але давно одружений повторно і мешкає з сім’єю в іншому місті.

Начебто б добре ми з чоловіком жили, а потім трапилася незапланована дитина, стосунки якось майже відразу погіршилися.

На продукти доводилося гроші просити, на якісь свої потреби теж. Як згадаю, аж ніякого. Закиди постійні, що він один заробляє, а я лише витрачаю, скільки не дай, а мені все мало.

Ну і я в боргу не залишалася, квартира моя. Знаєте, захисна реакція якась спрацьовувала: він мене грішми докоряв, я його житлом.

Я вже думала, що розлучуся з чоловіком просто тоді, коли сину було лише кілька місяців. І зараз думаю, що й треба було б розлучатись тоді ж, дивишся, до такого з чоловіком не дожили б, та й проблема з сином не стояла б зараз так гостро.

Але, на диво, до того часу, як нашому хлопчику виповнився рік, стосунки несподівано почали налагоджуватися. Чоловік перестав грубити, не виникало суперечок через гроші.

Я подумала, що сімейну кризу ми пережили. А коли рік тому я вийшла на роботу, то й зовсім у сім’ї стало, як і раніше, тихо і мирно.

Вийти на роботу тоді я змогла завдяки тому, що з онуком виявила бажання сидіти свекруха. Вона саме збиралася на пенсію. Пояснювала це тим, що колектив змінився, начальство теж тепер інше, та й узагалі втомилася вона.

До пропозиції мами чоловіка вийти на роботу, а онука залишати з нею, я спочатку поставилася насторожено: якщо свекруха втомилася працювати, то сидіти весь день зі жвавим допитливим хлопчиськом теж важка праця.

Був пробний тиждень, коли мати чоловіка, так би мовити, спромоглася оцінити свої сили.

– Ой, та анітрохи він мене не напружує, – сказала свекруха. — Рухатися мені корисно. А так ми з ним і погуляємо, і домашні справи зробимо, і в магазин сходимо. У мене за тиждень нових подружок з’явилося чотири штуки: вони теж з онуками сидять. Не вигадуй, йди й працюй.

І взагалі, нема чого онуку в садочку робити. Такі жахіття жінки розповідають. Одна жінка у нашому дворі звільнилася навіть, щоб з онукою сидіти, та в саду мало не до астми через постійні віруси дострибалась. Нічого хорошого в саду немає, я й до школи посиджу, не переживайте.

Відносини у нас зі свекрухою завжди були нормальними, конструктивними. Я вважала її адекватною, це було взаємно. Свекруха навіть у суперечках із чоловіком вставала на мій бік. Загалом, сина вранці я відводила до свекрухи, яка живе за 15 хвилин від нас, увечері забирала.

Все чудово було. Принаймні між бабусею та онуком. А у нас із чоловіком знову кілька місяців тому почали стосунки псуватися.

На рівному місці буквально, міг накричати, що йому не ту вечерю приготували, що він не так мріяв провести вихідні, ненормативна лексика в мій бік почала летіти.

Інша, можливо тоді якраз з’явилася. Чи все так швидко і дико під гірку покотилося?

Відповіді на це питання у мене поки так і немає, колишній пішов жити не до матері, начебто б винайняв квартиру, подробиць я не знаю, та й хто ж мені розповість.

Приводом для того, щоб я вирішила різко закінчити своє сімейне життя, стала ситуація з рукоприкладством. Звичайна суперечка на підвищених тонах, ненормативна лексика у мій бік, моя їдка відповідь чоловіку і… приліт по обличчю.

Терпіти таке, сподіваючись, що це випадковість, яка більше не повториться, я не стала. Розпухла губа, з внутрішнього боку був синець.

У поліцію я не пішла, але чоловіку на двері показала, хоча він відразу почав просити вибачення і говорити те, що чоловіки зазвичай у таких випадках кажуть: біс поплутав, вибач, більше ніколи, сам не знаю, як все це вийшло.

Я залишилася непохитною. Чоловік був змушений зібрати речі та піти цього ж вечора. За тиждень я віднесла документи на аліменти, готую пакет документів для судового позову про розлучення.

Свекруха про те, що сталося, дізналася вже наступного ранку: я їй продемонструвала видимі сліди вчинку чоловіка, сказала про свої наміри.

– Ой, ну зачекай, не треба так гарячкувати, – заохала свекруха. — Чого тільки у сімейному житті не буває. Тобі б теж треба більше мовчати. Словами можна також так боляче вдарити, а мій син запальний. Ні, до мене він не приходив, не знаю, де він, мабуть, у друга. Давай ти зараз заспокоїшся, подумаєш, я із сином поговорю, помиріться, у вас же дитина.

Я пішла на роботу, увечері розмова повторилася, але свекрусі я ясно сказала: дороги назад для чоловіка немає, прощати таке я не буду. Розпустив руки раз, буде й інший, це ж усім давно відомо. Терпіти таке ставлення, та ще у своїй квартирі, бажання немає.

А через пару днів свекруха вранці поцікавилася, а чи не передумала я з приводу розлучення? А ввечері приголомшила мене, що завтра вона внука не чекає. Вона взагалі, мовляв, онука більше не чекає, сидіти з ним не стане, тепер шукай варіанти.

– Я допомагала дружині сина, – спокійно сказала така розуміюча свекруха. — Ви розлучаєтеся, тобто сім’ї вже немає. А тобі одній я допомагати не маю наміру. Хто ти мені? Так, стороння людина. Онук? Онук залишиться онуком, забиратиму раз на тиждень на пару годин. Решта – без мене.

Можливо, так свекруха хотіла показати мені, що я втрачаю, якось примирити мене з чоловіком, але факт залишився фактом, я з чоловіком миритися не має наміру, дитину мені нікуди дівати, працювати треба, декрет офіційно закінчився за два тижні до того випадку коли я чоловіка вигнала.

Пішла на лікарняний (фіктивний) наступного дня. Побігла місце в саду пробивати. Місце буде тільки влітку. Черга, хоч і невелика, але все ж таки є, а серед року рух дітей слабкий.

Мені обіцяли зателефонувати, якщо що, але я на дзвінок сподіваюся слабо. Є місце у садочку іншого району, начебто нас туди згодні взяти, але… після новорічних свят і то ще не точно.

Залишати із сусідкою? Хто сидітиме за безплатно? Няню наймати? А сенс працювати тоді? Звичайно, викручусь, кредит візьму, у крайньому разі.

Та й возити доведеться далеко дитину. Я ж, дурепа, послухалася свою свекруху і тоді в сад оформлювати не стала. Та й уявити було складно, що така ситуація виникне.

Добре, я їй, припустимо, справді ніхто. Але онук через розлучення не став же колишнім!

Я розумію, що це мені помста. Свекрухи вони такі. Для них діти невістки — не онуки.

КІНЕЦЬ.