– Як це ви не приїдете? – не стрималася я, відчуваючи, як в мені закипає обурення.

– Мамо, ми вирішили, що цього року поїдемо в подорож. Просто хочемо відсвяткувати Різдво по-своєму, – спокійно пояснив мій син Микола.

– По-своєму? А як же традиції? Родина? – у мене аж серце стислося від його слів.

– Ми з Оленою вирішили, що не хочемо свята, якого нам диктують інші. Сподіваюся, ти це зрозумієш, – додав він, намагаючись уникнути мого погляду.

Але я не розуміла. У моїй голові просто не вкладалося, як вони можуть відмовитися від сімейного Різдва. Для мене цей день завжди був символом єдності, тепла й традицій. І тут мій син оголошує, що їм важливіша якась подорож!

Моя невістка Олена з самого початку здавалася мені дивною. Вперше, коли Микола привів її до нас додому, я відчула, що ми не зійдемося характерами. Вона сиділа за святковим столом, ввічливо посміхалася, але відмовилася скуштувати майже все, що я приготувала.

– Дякую, але я не їм м’яса, – сказала вона, коли я запропонувала свої фірмові котлети.

Я здивовано подивилася на Миколу, сподіваючись, що він щось пояснить, але він лише знизав плечима. Згодом, коли я подала свою домашню наливку, Олена відмовилася й від неї.

– Вибачте, мені і це не смакує, – м’яко відповіла вона.

Це мене обурило. Як можна не пригубити хоча б символічно, коли господиня так старалася? Микола, як і завжди останнім часом, підтримав її.

– Мамо, зараз багато людей обирають здоровий спосіб життя. Це нормально.

Нормально? Для кого? Я завжди вважала, що Різдво – це не лише вечеря, а й щось більше: атмосфера, традиції, гостинність. А тут з’явилася людина, яка, на мою думку, намагається все це зруйнувати.

Коли вони оголосили про свої заручини, я була здивована. Олена мені не подобалася, і я боялася, що вона змінить мого Миколу. На весіллі теж усе пішло не так, як я собі уявляла. Замість великого свята на сто осіб вони організували скромну вечерю лише для найближчих. Навіть “біленької” не було! Як я мала це пояснити родичам?

А тепер ця новина про подорож на Різдво… Увечері я довго не могла заснути. У мене було відчуття, що я втрачаю сина. Я вирішила, що маю з ними поговорити. Наступного дня я приїхала до них додому.

– Миколо, Олено, я хочу з вами поговорити, – почала я, як тільки зайшла.

– Мамо, ми вже все вирішили, – одразу відповів Микола.

– Ти навіть не вислухав мене! Олено, ти теж вважаєш, що родина не важлива? Що можна просто взяти й відмовитися від традицій?

– Маріє Іванівно, це не так. Просто для мене Різдво – це не застілля і випивка, – спокійно сказала невістка. – У моїй родині цей день завжди був важким. Тому я хочу створити свої, нові традиції.

– Які ще важкі дні? – здивувалася я.

Олена на хвилину замовкла, а потім тихо сказала:

– Мій батько “дивився” на “біленьку”. На Різдво в нашому домі завжди були “бурі” й розбірки. Це залишило слід. Тому я уникаю таких ситуацій.

Її слова мене приголомшили. Я ніколи не думала, що за її ввічливою усмішкою ховається така важка історія. Раптом я зрозуміла, чому вона поводиться так, а не інакше. Але водночас я відчула провину. Чому я раніше не намагалася її зрозуміти?

Микола підтримав її за руку й звернувся до мене:

– Мамо, ти завжди вчила мене поважати інших. Я люблю Олену й підтримую її у всьому. Сподіваюся, ти зможеш прийняти наш вибір.

Я мовчки кивнула. У душі я все ще боролася з почуттями, але зрозуміла, що мушу змінитися. Врешті, найважливіше – це щастя моїх дітей.

Того вечора я довго думала про наші традиції й про те, як інколи ми чіпляємося за них, не помічаючи потреб і почуттів інших. Мабуть, головне в Різдві – це любов і розуміння, а не обов’язковий сценарій свята.

А як ви ставитеся до змін у традиціях? Чи підтримали б ви вибір своїх дітей? Напишіть, цікаво дізнатися вашу думку.

Джерело