— Ти кабачки куди встромиш? – діловито поцікавився Микола Петрович у дружини.

— Та ось же, поруч із гарбузиками, – вказала рукою Тамара.

— Гарбузик, гарбузик, – передражнив чоловік, – на біса вони тобі здалися, що з них толку? Наростуть величезні, тягай їх потім.

— Я нині інший сорт посаджу, маленькі й солодкі.

Микола Петрович ще щось сказав у відповідь, і зав’язалася словесна суперечка. З боку могло здатися – на порожньому місці суперечка. А ні, відволікаючий маневр ця суперечка. Це щоб відвернути себе від невеселих думок.

П’ятнадцять років тому Тамара була молодшою і набагато жорсткішою. Завжди любила все нове, прискіпливо оглядала в магазині кожну річ, навіть хліб огляне, чи немає вад якихось на свіжоспеченому продукті. А вже наречену для сина, «вживану», зовсім не потерпить.

Олексій у них хлопець просто чудовий: смаглявий, кароокий, стрункий, та в господарстві помічник який. Ну, хіба могла вона дозволити Оленці, яка вже до двадцяти двох років «із хвостом» була, сина жодного разу неодруженого віддати. Та й старша вона за нього – аж на цілих два роки. Ну, куди це годиться хлопцеві молодому по руках себе зв’язувати.

На бік дружини став Микола, який теж, як він вважав, бажав синові міцного сімейного життя з дівчиною, а не з жінкою, у якої дитина.

Хто там перший здригнувся під натиском «мудрих» батьків, Олексій чи Оленка, розібрати важко, але розлучилися вони. А Олексій потім поїхав в обласний центр зі свого маленького містечка і з’являвся рідко, поки не сповістив, що одружується.

Тамара з Миколою, задоволені, що відбили від Олени сина, нову наречену схвалили: заміжня не була, дітей немає, професія вже є, батьки не розлучені, люди пристойні. Так Олексій одружився з Веронікою і став жити за очима в батьків.

І ось зараз сперечаються на городі Тамара і Микола, щоб відволікти себе від думок про розлучення. А вони, думки-то, в голову так і лізуть, не дають спокою, повертають на п’ятнадцять років назад і змушують шкодувати, що втрутилися батьки в життя сина.

Першою не витримала Тамара: сіла на лавочку і заплакала: – І що ж він тепер один буде? За що йому таке?

— Не скигли, матір, життя звело – життя розвело.

— Це не життя, це ми розвели тоді. А чим Олена погана була? Скільки живемо тут, жодного лихого слова про неї в нашому містечку не чула. А з чоловіком їй не пощастило: дісталася ж працьовита дівка такому ледарю.

— Ну, ось і правильно, що вона його кинула, – сказав Микола Петрович.

Тамара перестала плакати, витерла очі й запропонувала чоловікові: – Ну, то може ми їх посватаємо? Олексійка нашого з Оленою?

— Як це посватаємо? У них уже діти дорослі, їм саме час своїх дітей сватати, а ми з тобою, бабця та дід, куди поліземо зі своїм сватанням?

— Та не кип’ятись ти; посватаємо – не те, що ти подумав, а просто сходимо до Олени. Тортик купимо, а може я й сама пирогів напечу. Прийдемо по-сусідськи…

— Ну, ти скажеш: «по-сусідськи», вона через три вулиці від нас живе.

— І добре, знайдемо причину. Не прожене, чаєм пригостить, тут ми й поговоримо.

— Ага, в ноги впадемо, вибачення проситимемо, що не дали синові одружитися тоді. Ні, так не піде, треба її до нас запросити, коли Олексій приїде на вихідні.

— Ще чого надумав, вони ж дорослі, як же ми їх зведемо в такому віці.

***

Тамара застигла на порозі, побачивши господиню. І перше, що спало на думку – вклонитися в пояс. – Уклін тобі, Оленочко, – сказала Тамара, стримуючи сльози.

Господиня розгубилася. – Та що ви, не треба. Краще проходьте за стіл. Навіщо ж ви стільки нанесли? – дивувалася Олена, наливаючи гостям чай, – і торт, і пироги, і фрукти і консервація і навіть домашні яєчка. Дякую вам.

— Ми від усієї душі, по-сусідськи можна сказати, а то живемо стільки років тут, а не знаємося. Але ж ми з твоїми батьками знайомі були, Оленко, – Тамара злегка штовхнула ліктем чоловіка, який сидів поруч мовчки із серйозним обличчям, ніби на партзборах.

— Та-а-аа, знали, – поважно сказав Микола Петрович, підхопивши нитку розмови, – я з твоїм батьком, царство йому небесне, в автоколоні працював, хороший мужик був.

Подружжя замовкло, взявши по кухлику налитого чаю. Олена гостинно пригощала, явно бентежачись і гублячись у здогадах, навіщо ж завітали гості.

— Оленко, чого ходити навкруги, відразу скажу: шкодуємо, що не склалося у вас тоді з Олексієм. Ми з батьком уперті були, тільки вам треба було ще впертішими бути, переломити нашу волю чи що. Ти вже на нас не будь в образі.

— Та про що ви? – зніяковіла господиня, – Стільки років минуло, я й не згадую.

— А може, й треба згадати, – натякнула Тамара, – Олексій з Веронікою розлучився, не зійдуться вони, у неї вже нове життя, ось так.

— Ну, а я тут до чого? – здивувалася Олена.

Тамара зітхнула. – Обидва ви вільні тепер, як би вам щастя своє не упустити?

— Та про що ви, Тамаро Іванівно?

— Так про те саме, – голосно сказав Микола Петрович, – як то кажуть: у вас товар – у нас купець.

Тамара знову штовхнула чоловіка ліктем: – Який товар, що ти буриш?

— Ну, так ми навіщо сюди прийшли? – не розумів Микола.

— Ви, що ж, сватаєте мене чи що? – висловила свою здогадку Олена.

— Ну не те, щоб сватаємо, – почала виправдовуватися Тамара, – до відома ставимо, що вільні ви тепер, та й ми не проти… та й узагалі, вибач ти нас…

— Яке вже тут проти, – тихо сказав Микола, – стільки років минуло.

— Мені навіть відповісти нічого, – зніяковівши, сказала Олена, – ви пригощайтеся, пийте чай.

Тамара важко зітхнула: – Розумію, не вчасно ми прийшли, може, в тебе і є хто, маєш право… вибач ти нас, – і вона піднялася з-за столу, а слідом і Микола.

— Та посидьте ще, – запропонувала Олена.

Але Тамара стала збиратися, усвідомивши всю безглуздість свого становища.

— Ось тобі й сходили в гості, – бурчав Микола Петрович, – поставили віз попереду коня.

— Так уже, запізнилися ми зі своїми вибаченнями.

Удома подружжя мовчки пішло в город і також мовчки взялося за грядки.

***

— Я так розгубилася, що навіть не знайшлася, що відповісти, – сказала Олена Олексію, який лежав поруч, обійнявши її.

Невелика орендована квартира стала притулком для розведеного Олексія і місцем зустрічей з Оленою. Ще місяць тому він і уявити не міг, що доля подарує йому зустріч, яка сколихне наново його почуття до цієї маленької жінки, – такої теплої, милої і такої рідної. Йому здавалося, що він живе як уві сні, в якому образ Олени був під забороною. І ця заборона розсипалася на дрібні осколки після розлучення з Веронікою і після несподіваної зустрічі з Оленою.

Він думав, що не можна увійти двічі в одну й ту саму воду, – і це правда. Але зустріти кохану жінку вдруге (перший раз це було п’ятнадцять років тому), можна.

— Як тепер бути? – знову запитала Олена. – Адже вони цілком серйозно прийшли мене сватати за тебе. Це було так несподівано, що я не змогла зізнатися. А тепер мені соромно, виходить, приховала.

— Не хвилюйся, моя хороша, разом скажемо, – відповів Олексій, поцілувавши жінку, – ти зі мною і це головне. – Потім підвівся на лікті, подивився в очі Олені: – А знаєш, може, ми ще молодими батьками станемо?

Олена стриснула, уткнувшись у подушку. – А що? – продовжував чоловік. – Ми ще молоді, а ти так у мене взагалі дівчисько – смішне, улюблене дівчисько.

***

Тамара і Микола Петрович уже два дні жили під враженням новини, що звалилася на їхні голови. – Виявляється, без нас злагодили, – задумливо сказала дружина.

— От і правильно, що без нас, нічого нам свій ніс пхати, нехай живуть, як знають.

— А нам тепер що робити? – розвела руками Тамара. – Буде в них вечір якийсь, а може весілля, готуватися нам чи ні.

— Гарбузик саджати, – ось що робити, – весело сказала Микола Петрович, узявши лопату, – гайда, мати, наша справа тепер – гарбузик.

— А й то правда, підемо, Коля, в город, – погодилася дружина, – тепер, слава Богу, легше на душі стало. Треба робити запаси на велику родину.

КІНЕЦЬ.