— Мама сказала, що цього року знову зустрічатимемо Новий рік у нас, – очі Микити сяяли від радості, – усією сім’єю! Здорово, правда?!

— Який жах! – не стрималася Ірина.

— Не зрозумів, – Микита здивовано подивився на дружину, – ти не рада?

— А чому радіти? – очі Іри налилися сльозами. Здавалося, що вона ось-ось заплаче. – Тому, що в мене знову не буде свята? Що весь Новий рік я спочатку стоятиму біля плити, а потім гасатиму як очманіла, намагаючись догодити всім і кожному?

— Іринко, але це ж сімейне свято, – Микита не міг збагнути, чим незадоволена дружина, – хіба погано, що в нас велика сім’я? Свята для того й існують, щоб рідні люди зустрічалися, разом веселилися.

— Так? Тому твої батьки, брат із дружиною, сестра з чоловіком, їхні діти: малий і ще менший, мають зібратися саме в нас?

— Чому ні? Минулого року всім усе сподобалося. Цілий рік згадували.

— Ну, звісно. А хто-небудь згадав, що на цьому святі життя не було мене? Точніше, я була! Як кухарка, посудомийка, офіціантка, прибиральниця! Я пів місяця закуповувала продукти, три дні готувала, потім усіх обслуговувала! Звичайно, їм було весело! Зате я потім тиждень прийти до тями не могла. Ти хоч розумієш, що означає приготувати стіл на тринадцять осіб? Це ж не жарт!

— Які тринадцять осіб? Дітей ти теж порахувала?

— А діти не їдять? Їм готувати не треба? Чи твої брат із сестрою принесли для них що-небудь?

— Ще не вистачало! – обурився Микита, – навіщо тоді в гості ходити?

— Ось саме! Усі твої родичі хочуть свята, хочуть відпочити, поспілкуватися. Це зрозуміло. А я? Я теж хочу нормально зустріти Новий рік! Чому ти не думаєш про мене?

— Чому не думаю? Дуже навіть думаю. Мені тоді здалося, що ти теж була щаслива…

— Тобі здалося. Я дуже постаралася, щоб ніхто не помітив моєї втоми. А тим часом, я навіть Новий рік не зустріла с усіма, бо була на кухні.

— Не перебільшуй, Іро. Ти так кажеш, бо не хочеш, щоб мої знову зустрічали Новий рік із нами.

— Я не перебільшую. І так: не хочу, щоб тут знову зібралася сила-силенна народу.

— А чого ж ти хочеш?

— Я хочу, щоб ми зустріли свято своєю сім’єю: ти, я, наша дитина. Розумієш? Своєю сім’єю!

— Але мої близькі – теж моя сім’я. Так буде завжди. Я не можу піти проти батьків, брата, сестри. У нас традиція!

— Дурна традиція! – Іра розлютилася не на жарт, – тоді давай і моїх батьків запросимо! І мою сестру з чоловіком і двома дітьми! У нас теж традиція! Чи ти думаєш, що ми ніколи не відзначали Новий рік разом?

— Жодного разу не бачив такого, – не менше розійшовся Микита, – вони тільки телефоном вітають. Таке враження, що у вас не сім’я, а…

— Ну, продовжуй! – блиснула очима дівчина, – що в нас?!

— Ви ніби чужі, – нарешті підібрав слово Микита, – наскільки я в курсі, твоя сестра теж зустрічає Новий рік наодинці.

— Не поодинці, а зі своєю сім’єю! – вигукнула Ірина, – зрозумій, нарешті, – зі своєю!

— А батьки – не своя сім’я?

— Ти справді не розумієш чи прикидаєшся? Коли ми були дітьми, ми зустрічали свято з батьками. І так було доти, доки ми заміж не вийшли. А тепер у нас – свої сім’ї. Батька з матір’ю ми відвідуємо на Різдво. Чи ти забув? То чому ми не можемо відвідати твоїх, наприклад, першого січня? Чому я маю гасати як сайгак день, ніч і ще день, щоб підтримати вашу традицію? Хочете її дотримуватися – напружуйтеся самі! Щось я не пригадаю, щоб за п’ять років, що ми одружені, твоя сестра хоча б раз зібрала всіх у себе!

— У неї діти були маленькі! – Микита спробував захистити сестру.

— А наш син – великий! Цілих два роки! А минулого року – рік був! Однак, це не зупинило твоїх родичів! Вони приперлися в повному складі! Навіть допомоги не запропонували! Сподобалося їм! Коротше, Микито: я проти! Нікого обслуговувати не буду! Хочете сімейне свято? Готуйте його самі!

— Ти серйозно? – насупився Микита.

— Абсолютно. Рішення остаточне, оскарженню не підлягає.

— Отже, моя думка для тебе нічого не означає?

— У цьому питанні – ні. Ти в підготовці свята участі не береш. Не допомагаєш. До чого тут твоя думка?

— Добре. Я всім скажу, що ти проти, – Микита випробовувально дивився на дружину в надії, що вона його зупинить.

— Так. Так і скажи, – впевнено відгукнулася Іра.

— Сподіваюся, ти розумієш, що за цим послідує?

— Що?

— Вони образяться. Сильно образяться.

— Це їхні проблеми.

— Це будуть наші проблеми, Іро. Конфліктувати з батьками не в наших інтересах.

— Якщо через це вони підуть на конфлікт – так тому й бути.

— Я не хочу з ними сваритися!

— Тоді не сварися. Зустрічай Новий рік із ними. У вас же традиція, – Ірина вимовила це з глузуванням, – а то, раптом тато з мамою вилають своє доросле дитя.

— З ними? – Микита ледь сховав образу, – тобто ти готова зустрічати Новий рік без мене?

— Готова, – на обличчі дружини не здригнувся жоден мускул.

— І навіть рада цьому?!

— Думай, що хочеш. Все одно ти мене не чуєш.

— Можна подумати, мене чуєш ти.

— Микито, ну досить. Я теж умію грати словами. Повторю, якщо ти не зрозумів: ніяких гостей на Новий рік я не чекаю. Так і передай своїй родині. Це перше. І друге: якщо ти не можеш відмовитися, зустрічай Новий рік зі своєю ріднею. Я не проти. І за мене не переживай: я влаштую собі своє свято.

—Як скажеш, – невдоволено кинув Микита і вийшов із кімнати…

Подальше було передбачуваним.

Мати Микити, дізнавшись від сина, що Ірина відмовляється приймати гостей на Новий рік, сказала, як відрізала:

— Усе з нею ясно. А ти знай: ноги нашої не буде у вашому домі!

Сестра і брат Микити теж спочатку обурилися, але, дізнавшись, що батько з матір’ю запрошують їх до себе, заспокоїлися.

Іра на погрозу свекрухи, про яку Микита поставив її до відома, тільки плечима знизала:

— Дитячий садок, – кинула вона і не стала розвивати цю тему далі.

***

У суботу 31 грудня Микита рано вранці почав збиратися.

— Ти куди так рано? – здивувалася сонна Ірина.

— До батьків. Мама сказала, що їй потрібна допомога.

— Зрозуміло, – посміхнулася Іра, – тебе коли чекати?

— Найімовірніше завтра. Висплюся і приїду. Не будити ж вас о п’ятій ранку, – похмуро відповів Микита. Він ще на щось сподівався…

— Добре, – спокійно відреагувала на його слова дружина і, відвернувшись, знову задрімала…

Увесь день Іра жила неквапливо…

Встала, випила чашечку ароматної, свіжозвареної кави…

Зазирнула в телефон, погортала стрічку, надіслала кілька привітань…

Коли прокинувся син, нагодувала його сніданком і повела на прогулянку.

Погода була по-справжньому зимовою: легкий морозець, присипані снігом доріжки…

Додому прийшли рум’яні, щасливі й голодні… Син з апетитом наминав сирники…

Удень, поки він спав, Іра приготувала бутерброди, кілька салатиків, замаринувала м’ясо (завтра ж потрібно годувати чоловіка)…

Прикрасила невелику штучну ялинку, розвісила гірлянди. Їх вона особливо любила: безліч мерехтливих вогників одразу робили дім таємничим, казковим, створювали новорічний настрій…

Малюк прокинувся, зажадав уваги до себе…

Іра дивилася з ним книжки, читала казки. Допомагала будувати «дім до неба» і з задоволенням дивилася мультики. Потемніло… Вогники на ялинці засяяли ще яскравіше, ще чарівніше…

Ірина продовжувала спілкуватися із сином, боковим зором спостерігаючи, як розгортаються події в знайомому новорічному серіалі…

Час невблаганно наближався до півночі…

О 21.00, як зазвичай, Іра вклала синочка спати…

Потім зателефонувала батькам, сестрі, двом найкращим подругам. Їх вона завжди вітала телефоном: надсилати картинки близьким людям вважала неправильним…

До півночі залишалося трохи більше години…

Ірина дістала улюблену білосніжну скатертину, накрила нею журнальний столик.

І стала сервірувати стіл на… двох…

Чомусь була впевнена, що Микита обов’язково приїде. Адже він кохає її…

Накрила стіл: салатии, кілька видів канапе, фрукти. У духовці запікалася червона риба…

Дістала улюблену сукню Микити… І, глянувши на годинник, повісила назад…

«Не приїде, – подумала вона, – значить, не любить».

Сама відкрила ігриисте…

Розлила у два келихи…

Цокнулася ними опівночі і загадала бажання:

«Так хочеться бути вільною і щасливою!»

Наступний Новий рік вона зустрічала з батьками…

КІНЕЦЬ.