— Привіт, Маринко, Катруся стала мамою сьогодні вранці, ти уявляєш? Ми й не чекали, думали ще тижнів зо два походить, а тут раптом така приємна несподіванка, – радісно повідомила мама телефоном.

— Ага. Здорово. Привіт, мамо, – не відриваючись від комп’ютера відповіла старша донька. Посмішка моментально сповзла з обличчя Людмили Геннадіївни:

— Ага? Це все, що ти можеш сказати? – розсердилася мати, – Яка ж ти черства, Маринко. Немає в тобі ні краплі любові й турботи про сестру. Хоч би зробила вигляд, що зраділа. Безсовісна ти.

— Мамо, мені терміново треба перевірити документацію по роботі. Ти відволікаєш мене. Я рада за Катю з Максимом. Передай мої вітання з приводу появи в їх сімʼї третьої дитини, – якомога спокійніше сказала Марина.

— Черства ти, безсердечна. Уся в батька, – зі злістю вимовила мати і кинула слухавку.

Марина зітхнула. Після розмови з матір’ю на душі завжди залишався неприємний осад. Їй завжди здавалося, що мама не любила її. Інша справа молодша донька Людмили Геннадіївни – Катя. Для Катрусі мама була готова на все.

…Молодша донька Людмили зʼявилася в другому шлюбі. Марина добре пам’ятає, як мати зібрала валізи, дещо з меблів, забрала п’ятирічну Марину і пішла від батька дівчинки. Донька ридала, не перестаючи. Йти з дому тата до якогось чужого дядька дівчинка не хотіла. Свого батька дівчинка дуже любила і залюбки залишилася б із ним, але її думки ніхто не питав.

Едуарду Юрійовичу – новому чоловікові матері, на Марину було плювати. Ну, ходить собі по квартирі якась дитина, та й добре. Від дівчинки вимагали не так уже й багато – сидіти у своїй кімнаті й не потрапляти на очі.

Дитину дуже навіть влаштовував такий стан речей. Вона й сама не бажала бачити товстого дядька Едика, від якого весь час пахло часником. Та й узагалі, Марина вважала його неприємною людиною. А в кімнаті за зачиненими дверима, дівчинці було добре і спокійно. Тим паче у вихідні її забирав тато.

Батько Марини – Анатолій Петрович був людиною м’якою, доброю і часто всім поступався. Але не у випадку з дочкою. Колишній чоловік Людмили Геннадіївни домігся через суд зустрічей із донькою і тепер проводив із нею час цілих два дні на тиждень. Цей час був для Марини справжнім щастям, а ось повертатися у квартиру вітчима, ох, як не хотілося.

Від сумних думок її відірвав дзвінок. Знову дзвонила мати:

— Так, мамо, я тебе слухаю, – спокійно промовила старша донька.

— Марино, тут це… Загалом, ти поїдеш завтра з нами на виписку до Катрусі? – як ні в чому не бувала запитала Людмила Геннадіївна.

— Мамо, завтра понеділок. У мене дуже важкий день. Та ще й збори акціонерів заплановано о дванадцятій.

— Ясно, – з образою сказала Людмила Геннадіївна, – Коли потрібна твоя допомога, ти вічно зайнята для нас. Але ж ми твоя сім’я. Про себе я мовчу, але Катруся – вона твоя єдина сестра. Та й тато Едик ростив тебе з п’яти років. Невдячна.

— Він мені не тато, – крикнула зі злістю Марина, – У мене був тільки один батько – єдиний і найулюбленіший. І потім, яка допомога від мене може знадобиться завтра?

— Коханий, єдиний? А чого ж він тоді нас кинув? – обурилася мати, але Марина не захотіла щось відповідати. З матір’ю марно говорити.

— Мамо, я не зможу завтра поїхати з вами, – якомога стриманіше відповіла старша донька.

— Ну, гаразд, Бог із тобою, – зітхнула Людмила Геннадіївна, – Ти завжди нас уникала й цуралася. Але щоб як привезуть маля додому – була. Племінника хоч на руках потримаєш.

Тепер Марині стало зрозуміло. Матері знадобилася її машина – новий місткий позашляховик. Що ж, вона звикла, що мати нею користується. Так і в дитинстві було, коли зʼявилася Катя.

Мати вважала, що старша донька має в усьому допомагати, якщо любить сестру і маму:

— Ти ж любиш Катрусю? Посидь поруч із ліжечком, поки вона спить, а я прати пелюшки буду. Якщо що, покличеш.

Марині хотілося погратися, але вона тихо сиділа біля ліжечка. До Каті у шестирічної дівчинки не було жодних почуттів. З чого мати взяла, що вона любить новонароджену крикунку, Марина не розуміла.

Потім потрібно було поступатися Каті іграшками, а далі – брати її з собою на подвір’я гратися. Потім, сестри ділили кімнату і домашні справи навпіл. Ось тільки покарання, у разі неслухняності, не були навпіл. Винна завжди була Марина, її ж і карали.

Був час, коли Катя навмисне підставляла сестру, та й скаржилася батькам із кожного приводу. Підростаючи, Марина мріяла тільки про одне – вирости і переїхати жити до батька. Вона і так проводила в батька всі вихідні, але робочий тиждень потрібно було жити у двокімнатній квартирі вітчима, в одному просторі з вередливою Катею.

Йшов час. Дівчина закінчила школу і вступила до університету на економічний факультет. Навчалася Марина відмінно, та й підробляла, крім навчання. Щойно їй виповнилося вісімнадцять, зібрала речі і переїхала до батька.

Анатолій Петрович до цього часу купив нову трикімнатну квартиру. Для цього він продав двокімнатну і будинок у селі, що дістався у спадок рік тому від бабусі. Ще й на ремонт трохи залишилося.

Жити з батьком було чудово. Але щастя це тривало недовго. Через п’ять років батька не стало. Стався серцевий напад. Марина успадкувала трикімнатні хороми і почала жити сама. Влаштувалася на роботу в престижну фірму, заробляла добре. Ось тільки в особистому житті поки що не складалося. Та вона й не поспішала, на відміну від Каті.

У Катрусі зʼявився первісток у вісімнадцять років. З батьком дитини – Максимом дівчина зустрічалася ще зі школи, а підсумком юнацького кохання стала поява сина Михайла. Людмила Геннадіївна вдавала, що дуже рада такій обставині:

— Ну і правильно, що Катруся не забарилася з дітками. Зараз модно бути молодою мамою. А то дехто спочатку кар’єру будує, потім підвищення чекає, а на старість – ні дитини, ні кошеняти, – сказала мати.

Марина, звісно, зрозуміла, що мама натякає на неї, але не образилася. Матір свою вона дуже добре знає. У Людмили Геннадіївни думки за язиком не встигають.

— Мамо, якщо ти вважаєш, що бути молодою мамою без освіти, житла і роботи – це добре, то нехай буде так, – спокійно сказала старша донька.

— Нічого, здобуде Катруся ще освіту і на квартиру зароблять, а поки що в нас поживуть, – відмахнулася від Марини мама.

Але сталося зовсім інакше. Вчитися Катя так і не стала, та й квартири нової на горизонті не спостерігалося. Через три роки у неї зʼявилася донька Юлю, а ось тепер уже й третю дитину у свої двадцять п’ять років.

Живе Катя з чоловіком і трьома дітьми у двокімнатній квартирі батьків – разом із Людмилою Геннадіївною та Едуардом. Тобто, у двокімнатній – четверо дорослих і троє дітей, один з яких зʼявився на світ тільки сьогодні. Марина слабо уявляла, як вони всі поміщаються у квартирі, та їй, власне, це було абсолютно байдуже.

Коли за кілька днів Катерину виписали, Марина, звісно, приїхала до сестри і допомогла: привітала і передала конверт із грошима, навіть півгодини посиділа за столом. Щойно зібралася їхати, мати вийшла слідом за нею в коридор:

— Бачиш, у яких умовах ми всі тут живемо? – пробурчала мати.

— Бачу.

— А ти в хоромах живеш. Одна! Не соромно перед сестрою рідною, перед племінниками, татом Едуардом? – обурилася мати.

— Ні. А чому мені має бути соромно? – розгубилася Марина, – Квартира мені дісталася від батька рідного. У Каті є свій батько. Мамо, що ти хочеш від мене?

— А ось що: віддай Каті з дітьми свою трикімнатну, а сама переїжджай до нас із батьком. Велику кімнату тобі виділимо, як панянці, а самі в маленькій як-небудь, – зітхнула мати.

— Ні, – коротко відповіла Марина, – Навіть не сподівайся. Квартиру я не віддам. Ти вже заводила цю розмову, коли у Катя зʼявилася Юля. Я тобі вже говорила. Ти знову починаєш?

— Та ти ж сама, Маринко. Ні дітей, ні чоловіка. Цілими днями на роботі. Яка різниця де ночувати.А в Каті сім’я, троє дітей. Совість у тебе є? – схопилася за серце мати.

— Цього ніколи не буде, навіть не вмовляй мене.

— Безсовісна, – скривилася мати і спробувала знову присоромити старшу доньку, сподіваючись, що вона поступиться, як завжди бувало в дитинстві, – Інші для своїх рідних братів, сестер нічого не шкодують, завжди на допомогу прийдуть, а ти? Совість у тебе є? Ти росла з нами, жила, тато Едик тебе ростив…

— Я не віддам квартиру і з вами жити, тим більше, не буду.

— Тоді забудь, що в тебе є сім’я. Невже ти готова через якусь житлоплощу відмовитися від матері, сестри, племінників?

— Так. Готова, – сказала Марина і впевнено відчинила двері.

Вийшовши з під’їзду, вона вдихнула на повні груди. І несподівано їй здалося, наче з її плечей упав величезний тягар – нарешті вона позбулася вічних докорів і невдоволень матері. І це було дуже приємно – відчути себе абсолютно вільною людиною. А ще вона точно знала, що в неї все попереду – і чоловік, і діти. Шкода тільки, що батько цього не побачить. Але, на жаль, таке життя…

КІНЕЦЬ.