Цей дивовижний життєвий випадок мені розповіла моя бабуся, яку часто відвідую в селі. Якось ми довго не бачилися, я два роки працювала за кордоном. Коли повернулася до України, то насамперед поїхала до своєї бабусі.

Я вже кілька днів перебувала в селі, коли раптом помітила, що ще жодного разу не бачила Марію Василівну, бабусину сусідку з хати навпроти. Мені завжди подобалася ця чуйна жіночка похилого віку. Велика трудівниця.

– Бабусю, а де ж твоя подружка Марія Василівна? За тиждень жодного разу не зайшла. З нею нічого не сталося? – занепокоїлася я.

Бабуся подивилася на мене з подивом.

– Так вона вже більше року в будинку для літніх людей живе, – і схаменулась, – А, то ти ж нічого не знаєш! То слухай.

І бабуся розповіла мені цю історію. Як я вже згадувала, баба Маша завжди працювала не покладаючи рук. Ніхто з односельців жодного разу не бачив її без діла.

То на грядках порається, то в саду, то корову зі стада зустрічає, то пироги пече (пригощає півсела!), то з двома цебрами черешні рано вранці на автобус поспішає.

Свіжі овочі, фрукти, зелень, курячі яйця, хустки з козячого пуху, сметану, сир – все поспіль возила Марія Василівна до районного центру та продавала на базарі. І кожну гривню, дбайливо складала в бляшану коробку з-під печива.

Не для себе складала. Самій чи багато треба? Для єдиного сина Валерія, для невістки Зінаїди, для внучки Олександри. Син із дружиною жили в місті, дві години автівкою, відвідували матір регулярно.

З городом чи скотиною не допомагали, зате за сільськими харчами приїжджали справно. Буває, так багажник машини наб’ють, аж колеса просідають.

Роки йшли, і стала Марія Василівна потихеньку старіти, хворіти. То спину прихопить, то ноги крутить, то натруджені руки в суглобах зводить, тиск зашкалює. Поступово почала вона всю скотину роздавати, на городі залишила собі пару грядок, а на решті дільниці дозволила сусідам картоплю садити.

Син Валерій у гості навідувався дедалі рідше. А його дружина Зінаїда взагалі приїжджати перестала, узяти більше з сільської матусі нічого.

Коли у баби Маші почав різко падати зір, вона злякалася. Зателефонувала синові, попросила її міським лікарям показати. Приїхав Валерій, забрав матір.

Зінаїда не дуже була рада бачити свекруху, але виду не подала. Запросила освіжитися з дороги, нагодувала. Валерій запропонував матері пройти повне обстеження. У поліклініці провели цілий день, потім до аптеки заїхали за ліками.

Повертатися до села було вже запізно. Невістка, дізнавшись, що баба Маша залишиться на ніч, уже не приховувала свого розчарування. Пішла на кухню вечерю готувати, так посудом задзвеніла, ледь барабанні перетинки не лопнули. В цей час до них на хвилину зазирнула літня сусідка. Побачила гостю, зраділа:

– Маріє Василівно! Давно вас тут не було видно. Надовго у гості? Вже завтра їдете? А ходімо до мене, чаю поп’ємо, посидимо по-старому.
Провівши матір до сусідки, Валерій заглянув на кухню до дружини.

– Куховариш? Я поки що матері немає, поговорити з тобою хотів.

– Ну? – судячи з голосу ця розмова Зінаїді вже заздалегідь не подобалася.

– Мати-то зовсім здала, – зам’явся чоловік, – У лікарні були, то хвороб знайшли цілий букет. Ноги, каже, так болять, що ледве ходять.

– Так вона не молоденька, щоб наввипередки бігати! Що ти хотів? Це старість.

– От і я про те, – радісно підхопив Валерій, – Квартира в нас трикімнатна. Олександра із чоловіком у Києві живуть, сюди навряд чи повернуться. Ось…

– Зачекай, до чого ти хилиш? – Зінаїда навіть різати моркву перестала. – Ти хочеш сюди її взяти, чи що? Ти зовсім? Квартира трикімнатна і що? Але не будинок для людей похилого віку, Валерчику.

– Між іншим, у цій квартирі кілька кімнат із мамчиної черешні та полуниці складені, якою вона щоліта торгувала, – зауважив Валерій.

– Ти дорікатимеш мені ще цим? – розлютилася дружина. – Мати твоя не чужим людям допомагала, а рідному синові та онучці.

– Жорстока ти баба, Зіна, – сумно зітхнув чоловік, – Думав, заберемо матір. У неї будинок який добротний, міцний на віки. Ціну хорошу дадуть, можна машину поміняти, відпочити з’їздити.

– Та хай вона подавиться своїм будинком! – закричала Зінаїда, – На тиждень за кордон, а потім я років 10 буду горщики за нею тягати?! Знайшов Рабиню Ізауру?

– Та ти що таке кажеш, дурне? – розлютився Валерій і раптом побачив на порозі Марію Василівну.

У кухні стало так тихо, ніби всі довкола оглухли.

– Мамо, ти давно тут стоїш? – пробелькотів син.

– Та я щойно увійшла, – лагідно посміхнулася мати, – Окуляри візьму, ми там із Катериною альбом дивимося. Так, я зовсім забула, синку, я ж попередити вас збиралася. Я тут через місяць у будинок для літніх людей переїжджаю, ти мені вже з речами допоможи.

Валерій не міг вимовити жодного слова. Зате його дружина заметушилася:

– Так, допоможе, звісно. І я приїду з ним. Все, що треба, все перевеземо. Ось і вірно вирішили. Зі своїми ровесниками веселіше жити, ніж однією.

…Районний будинок для людей похилого віку, куди дбайливий син із дружиною привезли Марію Василівну, викликав у Валерія суперечливі почуття. Персонал чудовий, директор – людина добродушна, душевна. Відразу видно, до людей похилого віку тут ставляться з турботою і теплом.

Однак, сам будинок «притулку» давно вимагав ремонту, лінолеум у коридорах весь у лисинах, з вікон дме, в кімнаті відпочинку, крім зламаного телевізора та старих крісел, нічого немає.

Кімнатка у Марії Василівни виявилася маленькою, сирою. Ліжко продавлене, стільці розхитані. Але мати навіть виду не подала, що її пригнічує така ситуація.

– Нічого, мамо, – бадьоро сказав Валерій, – Я тобі тут такий ремонт зроблю, всі будуть заздрити. У відпустку піду та зроблю. Ну давай, скоро відвідаємо. Чекай у гості.

Про свою обіцянку Валерій згадав лише за півроку, коли Зінаїда нагадала, що треба щось вирішувати з батьківським будинком. Зараз літо, саме час продати.

…Директор нічим не дорікнув рідкісним гостям. Дуже тепло розповідав про Марію Василівну.

– Ви перш ніж на другий поверх підніматись, зайдіть у кімнату відпочинку. Може, ваша бабуся там із подружками дивиться телевізор. Ходімо, я вас проведу.

У кімнаті відпочинку матері не було. Озирнувшись навколо, Зінаїда навіть свиснула.

– Ого! Та у вас тут яку красу зробили. Дивани нові, крісла, телевізор на всю стіну. Квіти скрізь. Краса! У у скіки ремонт обійшовся?

– Вашій мамі дякую, – посміхнувся директор.
– Мамі? – Валерій похитав головою, – Вона тут до чого?

– То вся ця краса на її гроші куплена.
– Звідки у бабки такі гроші? – засміялася Зінаїда, а потім раптом замовкла, – Валерію?! Це вона будинок, чи що, продала?

… Марія Василівна зі спокійною усмішкою дивилася на розгніваних родичів, які навперебій закидали її докорами та звинувачували в егоїзмі.

– А що ви так переполошилися? Я ж не вашу хату продала, а свій будинок. Маю право. Мені тут добре, тепло, весело. От і захотілося щось подарувати добрим людям.

Баба Маша подивилася на червону від злості Зінаїду.

– Адже краще будинок продати і людей порадувати, аніж їм подавитися? Щоправда, Зінаїдо?

Зінка опустила очі і вискочила надвір. Змінити вже нічого не можна.

КІНЕЦЬ.