— Я більше так не можу, – Віра жбурнула сумку на диван із такою силою, що кіт Паштет, який дрімав на подушці, підстрибнув і з обуреним нявчанням помчав на кухню.

— Що сталося? – Андрій відірвався від ноутбука, де перевіряв домашку сина з геометрії.

— Усе сталося! – Віра стягнула туфлі, навіть не нахиляючись – просто наступаючи на задники. – Уявляєш, ця… ця… – вона задихалася від обурення, – ця Світланка з податкової заявила, що у звіті помилка! У мене! Помилка! Я двадцять років ці звіти пишу! Я уві сні їх можу скласти! А вона…

Андрій мовчки встав і пішов на кухню. За хвилину повернувся з чашкою чаю і пачкою улюбленого печива Віри.

— Діти сплять уже? – Віра взяла чашку тремтячими руками.

— Марійка у своїй кімнаті, уроки робить. Дімка в друга, проєкт із фізики доробляють.

— Який проєкт? Чому я не знаю?

— Ти останній тиждень після дев’ятої приходиш. Звідки тобі знати? – у голосі чоловіка не було докору, тільки втома.

Віра заплющила очі. Перед внутрішнім поглядом попливли цифри, таблиці, звіти…

Двадцять років. Двадцять років вона приходить у цей офіс, піднімається на четвертий поверх (ліфт вічно не працює), сідає за свій стіл…

Колись вона любила свою роботу. Колись раділа, що з простого бухгалтера виросла до керівника відділу. Колись…

— Я хочу звільнитися, – слова вирвалися самі собою, несподівано навіть для неї самої.

Андрій завмер із печивом у руці. У тиші, що настала, було чути, як на кухні капає кран (треба б полагодити, все руки не доходять), як грюкають дверцята холодильника (напевно, Марійка вирішила поїсти), як цокає старий годинник на стіні – бабусин ще, з зозулею…

— І хто нас годуватиме, якщо ти звільнишся? – запитав він розгублено.

Віра здригнулася. У голосі чоловіка не було злості чи докору – тільки страх. Страх людини, яка раптом зрозуміла, що звичний світ може впасти.

— Ти знаєш, скільки в Марійки репетитори коштують? – продовжував він тихо. – А Дімці скоро в табір на зміну… А квартплата зросла…

Кожне його слово било як молотком. Віра знала все це – звісно, знала. Вона ж головний бухгалтер не тільки на роботі, а й удома. Кожна цифра, кожна витрата…

— Я просто втомилася, – вона через силу посміхнулася. – Не звертай уваги. День важкий був.

Андрій кивнув із явним полегшенням. Світ знову став зрозумілим і правильним.

— Може, у відпустку сходиш? – запропонував він. – Давно не відпочивала…

«У відпустку», – Віра гірко усміхнулася про себе. Востаннє вона була у відпустці три роки тому. З’їздили на тиждень до Одеси, а потім її терміново викликали – річний звіт, перевірка, «Віра Миколаївна, без вас ніяк»…

Вона машинально взяла печиво, і раптом накотився спогад – яскравий, як кадр із фільму. Бабусина кухня, запах ванілі й кориці, теплі булочки на столі, і бабуся каже: «Вірочка, запам’ятай – життя одне, живи, як серце велить…»

— Пам’ятаєш, як ми познайомилися? – запитала вона, дивлячись йому в очі.

— До чого тут це? – він насупився, але в куточках губ промайнула усмішка.

Звісно, він пам’ятав.

Студентська їдальня, черга за компотом. Вона – першокурсниця економічного, він – третій курс машинобудівного. Вона випадково перекинула тацю з супом просто на його новий светр (зв’язаний мамою, між іншим). А він замість того, щоб влаштувати скандал, тільки розсміявся: «Ну ось, а я думав, як із вами познайомитися!»

— Пам’ятаю, звісно, – він зітхнув. – Ти мені весь светр супом залила.

— Борщем, – поправила Віра. – Це був борщ. Огидний, до речі.

— Зате познайомилися.

— А пам’ятаєш, що ти мені тоді сказав? Після светра?

Андрій завмер. Звісно, він пам’ятав. Як забути – він тоді весь вечір репетирував цю фразу перед дзеркалом, побачивши її вперше в їдальні днем раніше.

— Сказав, що… – він знову посміхнувся, тепер уже по-справжньому, – що краще зіпсований светр, ніж зустріч, яка не відбулася.

— Ось! – Віра урочисто підняла палець. – А тепер ти боїшся, що нас буде нічим годувати.

— Тому що тоді ми були молоді й дурні! – він знову почав намотувати кола кухнею. – У нас не було іпотеки, дітей, рахунків…

— Проте в нас були мрії, – тихо сказала Віра.

Андрій зупинився. У кухні повисла тиша, яку порушувало тільки цокання старого годинника з намальованим чайником на циферблаті. Годинник теж дістався від бабусі.

— Мрії, – Андрій гірко усміхнувся. – Ти про мої вічні винаходи? Чи про твою пекарню?

Віра здригнулася. Пекарня була її болючою темою. Таємною мрією, захованою так глибоко, що вона майже забула про неї. Майже.

— Але ж у тебе добре виходило, – раптом тихо сказав Андрій. – Пам’ятаєш, як ти пекла на день народження Марійки? Весь клас потім тиждень говорив про цей торт.

Звичайно, вона пам’ятала. Три дні готувалася, шукала рецепти, чаклувала над кремом. Торт вийшов у вигляді розкритої книжки – Марійка тоді захворіла на читання. Навіть учителька попросила рецепт.

— Бабусині рецепти, – посміхнулася Віра. – Вона казала, у випічці головне – душу вкласти.

Вона підійшла до старого буфета – теж бабусиного, з різьбленими дверцятами і потертою місцями фарбою. Там, у нижньому ящику, під стопкою рушників лежав пошарпаний зошит у клітинку. Бабусин почерк, вицвіле чорнило, плями від борошна на куточках сторінок.

— Адже я кожен рецепт пам’ятаю, – Віра провела пальцем по пожовклих сторінках. – Ось, дивись – «Пиріг із яблуками від туги». Бабуся пекла його, коли сумувала. Казала, яблучний дух – найкращі ліки від нудьги.

Андрій підійшов, заглянув через плече:

— А це що за позначки на полях?

— О! – Віра розсміялася. – Це бабусин код. Бачиш, три хрестики? Значить, тісто має підходити тричі. А ці закарлючки – вона так відзначала, для якого настрою який пиріг.

— Для настрою?

— Ну так. Ось цей, з маком – від безсоння. Цей, із вишнею – для важливих розмов. А ось цей… – Віра запнулася, – цей вона пекла востаннє. За тиждень до…

Андрій обійняв її за плечі. Він пам’ятав той день. Віра тоді примчала з лікарні, закрилася на кухні й шість годин пекла пироги. Один за одним. Мовчки, до повної знемоги.

— Знаєш, – раптом сказав він, – але ж я тоді мало не звільнився.

— Коли?

— Коли мій проєкт забракували. Пам’ятаєш, три роки тому? Я півроку працював над новою системою очищення…

Віра пам’ятала. Андрій тоді змарнів, майже не спав. Усе креслив щось ночами, бурмотів формули. А потім прийшов додому сірий, як асфальт, сів на кухні й сказав: «Усе. Досить. Звільняюся.»

— Ти тоді спекла той самий яблучний, – він усміхнувся. – Від туги.

— Ага. Із корицею.

— І сказала…

— Що все владнається, – Віра перегорнула сторінку в зошиті. – І що не в грошах щастя.

— А тепер сама хочеш усе кинути.

Віра закрила зошит. У кухні повисла тиша – та особлива, густа тиша, яка буває перед важливими рішеннями.

— Мамо, тату, ви чого не спите? – у кухню зайшла заспана донька, їхня старша. У старій татовій футболці і з розпатланим волоссям вона була схожа на кульбабу.

— Господи, доню! – здригнулася Віра. – Налякала. Ти чого не спиш?

— Пити хочу, – Марія відкрила холодильник, дістала молоко. – О, бабусин зошит! Знову пироги затіваєте серед ночі?

Віра й Андрій переглянулися. Марійка завжди з’являлася невчасно – такий уже в неї був талант. Коли вони вирішували відправити її в медичний, вона підслухала їхню суперечку про гроші на репетиторів. Коли обговорювали продаж машини для першого внеску за іпотекою – теж. А зараз…

— Мамо, – Марійка раптом стала серйозною, – я все чула. Про звільнення.

— Доню, ти не розумієш… – почав було Андрій.

— Ні, тату, це ви не розумієте, – вона сіла за стіл, обхопивши кухоль із молоком. – Ви думаєте, я не бачу, як мама щоранку збирається на роботу? Наче на каторгу йде.

Віра відчула, як до горла підкочує клубок. Вона намагалася не показувати, триматися. Але Марійка… Марійка завжди все бачила наскрізь.

— І що ти пропонуєш? – Андрій стомлено опустився на стілець. – У нас кредит, твоє навчання…

— Тату, а пам’ятаєш, що ти мені говорив минулого року? Коли я хотіла кинути медичний?

Андрій поморщився. Звісно, він пам’ятав. Марійка прийшла додому в сльозах після першої практики в лікарні. «Не можу, – ридала, – не моє це!» А він тоді…

— Я сказав, що не можна зраджувати мрію тільки тому, що стало важко, – тихо вимовив він.

— Ось! – Марійка урочисто підняла палець – точнісінько як мати. – А самі що? Мама мріяла про пекарню, ти – про винаходи. А замість цього…

— Доню, ти не розумієш, – перебила Віра. – Це все дитячі фантазії. У житті…

— А бабуся говорила по-іншому, – Марія взяла зошит, відкрила навмання. – Ось, дивись – «Пиріг для сміливих рішень». Із чорницею і лимонною цедрою. Вона його пекла, коли дідусь роботу міняв, пам’ятаєш?

Віра пам’ятала. Дід тоді всіх здивував – у п’ятдесят п’ять пішов із заводу і влаштувався викладати в технікумі. «Усе життя мріяв дітей навчати, – сказав. – Скільки можна відкладати? Того життя-то залишилося…»

— І нічого, впоралися, – ніби прочитавши її думки, сказала Марія. – Я можу підробіток знайти. У лікарні медсестри потрібні, якраз практика буде.

— Навіть не думай! – хором вигукнули батьки.

— Чому? – Марійка вперто підняла підборіддя. – Ви все життя на нас горбатилися, а ми що – не можемо допомогти?

— Ні, у лікарню я тебе не пущу, – відрізала Віра. – Ще не вистачало навчання запустити.

— А я вже, – раптом пролунало від дверей. Там стояв скуйовджений Дімка в піжамі з супергероями. – У сенсі, я теж можу допомогти.

— Господи, і цей не спить! – змахнула руками Віра. – Сімейні збори влаштували.

— Я до Вовки не просто так ходив, – Дімка плюхнувся поруч із сестрою. – Ми з ним не тільки проєкт із фізики робили. У його батька автосервіс, і він сказав…

— Так, стоп! – Андрій встав. – Який автосервіс? Тобі чотирнадцять!

— Тату, ну не масло ж міняти! Там комп’ютерна діагностика, програми всякі… Вовчин батько сказав, що такий мозок, як у мене, йому б знадобився. Можна після школи приходити. Він навчить.

Віра відчула, як захлипало в очах. Її діти – її розумні, такі, що розуміють усе, діти – готові піти працювати, аби тільки вона могла…

— А ще, – Марійка раптом хитро примружилася, – я тут днями з тіткою Оленою розмовляла…

— З якою Оленою? – не зрозуміла Віра.

— Ну, твоя колишня колега! Яка рік тому звільнилася. Вона ж тепер у квітковому магазині працює.

— Олена? У квітковому? – Віра ледь не поперхнулася чаєм. – Оленка Сокол? Начальник планового відділу?

— Ага! – Марійка задоволено посміхнулася. – Знаєш, що вона мені сказала? Що зараз саме час починати свою справу. Якісь гранти урядові є, підтримка малого бізнесу…

— Доню, не починай, – поморщився Андрій.

— Ні, тату, ти послухай, – Марійка схопилася і почала ходити кухнею – точнісінько так само, як батько півгодини тому. – Тітка Олена все довідалася. Вона ж така – якщо за що береться… Загалом, є програма підтримки бізнесу. Перший внесок – двісті тисяч, а решту – в розстрочку. І приміщення можна в оренду з правом викупу…

— Двісті тисяч, – Андрій похитав головою. – Це ж…

— Рівно стільки, скільки лежить на твоєму таємному рахунку, тату, – раптом тихо сказав Дімка.

У кухні повисла дзвінка тиша. Віра повільно повернулася до чоловіка: – На якому… таємному рахунку?

Андрій почервонів, як першокласник, спійманий на списуванні:

— Ну… це… Загалом, пам’ятаєш той проєкт, який я три роки тому робив? Який забракували?

— Пам’ятаю, звісно.

— Так от, його не зовсім забракували. Точніше, зовсім ні. Я його потім допрацював, відправив на конкурс винахідників… Загалом, він тепер запатентований. І раз на квартал приходять відрахування за використання…

— Що?! – Віра схопилася за спинку стільця. – І ти мовчав?

— Я… я хотів сюрприз зробити, – Андрій винувато посміхнувся. – Накопичував на твою пекарню. Думав, ось накопичу мільйон – і скажу. Щоб напевно. А тут…

— Тато три роки щосуботи в гараж «паяти схеми» ходив, – хихикнула Марійка. – А сам на курси бізнес-планування бігав!

— Звідки ти… – Андрій поперхнувся.

— Дімка його диплом знайшов, коли шукав викрутку, щоб розібрати старий ноутбук.

— А я думала, ти там із мужиками пінне п’єш, – пробурмотіла все ще ошелешена Віра.

— Яке пінне? – фиркнув Дімка. – Він же на другу освіту вступив! Дистанційну! Я йому з презентаціями допомагав, коли тато з комп’ютером не справлявся.

— Усі знали? – Віра обвела поглядом сімейство. – Усі, крім мене?

— Ну… – Андрій зам’явся, – я хотів, як краще. Знав, що ти засмутишся, якщо не вийде…

— А ще, – знову втрутилася Марія , – тато домовився з дядьком Колею із сусіднього будинку. Пам’ятаєш, у нього магазин розорився минулого року? Так от, приміщення досі пустує. І він готовий здати його за символічну плату, якщо ми візьмемося там пекарню відкрити. Каже, району не вистачає хорошої випічки…

Віра опустилася на стілець. У голові крутилися уривки думок: таємний рахунок… курси… приміщення… Вона перевела погляд на бабусин зошит, що все ще лежав на столі. На полях останньої сторінки була приписка, зроблена вицвілим чорнилом: «Головне – вірити у свою мрію. Решта додасться.»

— І давно ви все це плануєте? – Віра обвела поглядом своїх конспіраторів.

— Ну… – Андрій потер потилицю. – Пам’ятаєш, як ти торік на день народження спекла той багатоповерховий торт для Оленчиної доньки?

— Який із метеликами?

— Ага. Так от, після нього Оленка мені зателефонувала і каже: «Твоя дружина таланти закопує. У мене племінниця весільний салон тримає, каже, такі торти на вагу золота.» І я подумав… Загалом, почав збирати.

— А я, – підхопила Марійка, – домовилася з дівчатами з гуртожитку. Вони готові бути першими клієнтами. У нас у медичному взагалі з нормальною їжею біда, а вже з солодким…

— І що, все так просто? – Віра все ще не могла повірити. – Узяти й відкрити пекарню?

— Не просто, – раптом серйозно сказав Дмитрик. – Я в інтернеті вивчав. Потрібне обладнання, дозволи всякі, санітарні норми… Але в мене вже є таблиця в екселі! – він просяяв. – З розрахунками і графіками!

— Господи, – Віра закрила обличчя руками. – Я тут страждаю, боюся вам сказати, а ви…

— А ми що? – Андрій присів поруч, обійняв за плечі. – Ми просто втомилися бачити, як ти мучишся. Знаєш, що Дімка мені вчора сказав?

— Що?

— Сказав: «Тату, а пам’ятаєш, як мама раніше співала, коли готувала?» А я й забув зовсім… Ти справді співала. Завжди. А тепер…

— А тепер тільки звіти рахую, – Віра сумно посміхнулася.

— Мамо, – Марійка підійшла, обійняла її ззаду. – Пам’ятаєш, що ти мені говорила, коли я вперше двійку отримала? «Не помиляється той, хто нічого не робить.»

— До чого це ти?

— До того, що якщо не спробувати – точно нічого не вийде.

У кухні повисла тиша. Було чути, як цокає бабусин годинник, як гуде холодильник, як десь вдалині сигналить машина…

— Знаєте що? – раптом сказала Віра, встаючи. – А давайте-но я зараз спечу той самий пиріг.

— Який? – хором запитали діти.

— «Для сміливих рішень». Із чорницею і лимонною цедрою.

Вона дістала з буфета старий зошит, відкрила його на потрібній сторінці:

— Так, борошно, яйця… Синку, діставай ваги! Марійко, чорниці в морозилці. Андрію…

— Так? – він дивився на неї з такою надією, що защеміло серце.

— А ти йди, діставай свій бізнес-план. Будемо рахувати, поки тісто підходить.

…За дві години, коли пиріг уже вистигав на столі, наповнюючи кухню ароматом чорниці та лимона, Віра раптом зрозуміла, що вперше за багато років наспівує, замішуючи тісто. А ще – що її діти не пішли спати, а сидять поруч, і Дмитрик щось захоплено креслить у планшеті, і Марійка строчить повідомлення своїм однокурсницям, і Андрій…

— Знаєш, – сказав він, дивлячись, як вона нарізає пиріг, – але ж бабуся мала рацію.

— У чому?

— «Живи як серце велить.» Пам’ятаєш?

Віра посміхнулася. Звичайно, вона пам’ятала. І, здається, вперше за довгі роки по-справжньому зрозуміла, що це означає…

— А ще, – Дмитрик раптом зірвався з місця і втік у свою кімнату, – ось!

Він повернувся з папкою, розпухлою від паперів.

— Це що? – Віра взяла папку тремтячими руками.

— Відкрий, – Андрій посміхнувся якось особливо тепло.

Усередині були креслення. Десятки креслень, розрахунків, схем. Промислова піч із якимись особливими датчиками. Система вентиляції. Дивний пристрій, схожий на трансформер…

— Це автоматичний міксер-тістоміс, – гордо пояснив Дімка. – Ми з татом придумали. Дивись, тут спеціальний режим для здобного тіста, а тут – для листкового. А ця штука стежить за температурою і вологістю…

— Я ж казала, що вони з Вовкою не тільки фізику робили, – хмикнула Марійка. – Вони там цілий завод спроектували!

— Не завод, а міні-пекарню, – поправив Андрій. – Із повною автоматизацією і контролем якості. Я ж все-таки інженер…

Віра гортала креслення, і перед очима поставала картина: світле приміщення з великими вікнами, аромат свіжої випічки, усміхнені покупці… Її мрія, яку вона стільки років ховала глибоко всередині, раптом набула реальних рис – у вигляді цих схем, розрахунків, цифр…

— А ще, – Марія полізла в телефон, – дивись, що я знайшла в інтернеті. Зараз такий тренд – сімейні пекарні. Люди втомилися від магазинного, хочуть домашнього, справжнього. А в тебе бабусині рецепти…

— І моя автоматизація, – підхопив Дімка. – Уявляєш, мамо, можна буде через додаток замовляти! Я вже почав код писати…

— А я домовилася з хлопцями з медичного, – додала Марійка. – Вони готові всі наші булочки скуповувати. У буфеті така гидота, а від навчання так їсти хочеться…

Віра дивилася на своїх рідних – таких різних і таких рідних. Чоловік, який усі ці роки не просто зберігав її мрію, а потихеньку робив її реальністю. Дочка, яка, виявляється, вже продумала маркетинг. Син, який проектує обладнання…

— Знаєш, що бабуся говорила про свій яблучний пиріг? – раптом запитав Андрій. – Що головний секрет не в рецепті, а в людях, для яких печеш. У любові, яку вкладаєш…

Віра кивнула, відчуваючи, як по щоках течуть сльози.

— Так от, – він узяв її за руку, – може, час уже спекти цей пиріг? Для всіх нас?

Наступного ранку Віра вперше за двадцять років запізнилася на роботу. Вона пройшла повз охоронця, який здивовано подивився на її сяюче обличчя, піднялася на свій четвертий поверх (ліфт, як завжди, не працював) і… пройшла повз свій кабінет.

— Віра Миколаївна? – гукнула її Света з податкової групи. – А ми вас чекаємо, там звіт…

— Потім, – посміхнулася Віра і попрямувала прямо до кабінету генерального.

Її не зупинила навіть Марина Сергіївна, особистий секретар і головний цербер компанії, яка зазвичай не пропускала до шефа нікого без попереднього запису.

— Доброго ранку! – Віра поклала на стіл конверт із заявою. – Я йду. Через два тижні.

Генеральний – огрядний чоловік із залисинами – поперхнувся кавою: – Що значить йдете? Куди? У нас річний звіт на носі!

— У пекарню, – Віра посміхнулася ще ширше. – Відкриваю свою справу. Сімейний бізнес.

— Віра Миколаївна, – генеральний зняв окуляри і втомлено потер перенісся. – Ви ж розумна людина. Яка пекарня? У вас посада, стабільність… Ми премію наприкінці року планували…

— Знаєте, – Віра дістала з сумки невеликий згорток, – це вам. Пиріг. Яблучний, із корицею. Бабусин рецепт.

— До чого тут…

— Цей пиріг, – вона розгорнула папір, і кабінетом поплив аромат кориці та ванілі, – бабуся пекла для особливих випадків. Коли потрібно було зважитися на щось важливе. Спробуйте. І, можливо, теж зважитеся… Наприклад, полагодити ліфт. Або поставити кавомашину в бухгалтерію – дівчатка давно просять.

Вона вийшла з кабінету, залишивши приголомшеного генерального наодинці з пирогом. У коридорі на неї чекав натовп схвильованих колег.

— Віра Миколаївна, правда, що ви йдете? — Як же ми без вас? – А пиріжками будете ділитися?

— Обов’язково, – Віра обвела поглядом рідний відділ. – Усім дістанеться. І знижка буде. Корпоративна.

Увечері вони з Андрієм поїхали дивитися приміщення. Дімка притягнув свій ноутбук і щось захоплено показував дядькові Колі, розмахуючи руками і раз у раз повторюючи слово «автоматизація», а Марія фотографувала все підряд для майбутнього акаунта її пекарні.

— Страшно? – тихо запитав Андрій, обіймаючи дружину за плечі.

— Дуже, – зізналася Віра. – Але знаєш… по-хорошому страшно. Як тоді, у студентській їдальні, коли я на тебе з тацею налетіла.

— Значить, усе правильно робимо, – він поцілував її у скроню. – До речі, а який пиріг будемо пекти на відкриття?

Віра дістала пошарпаний бабусин зошит: – Ось цей. «Пиріг для нового життя». З яблуками, корицею і… надією.

За два місяці на розі Липової та Світлої відкрилася зовсім ще маленька і сімейна пекарня «Вірині пироги». З розумними печами, автоматичною системою замовлень (спасибі Дімці) і чергою до самого кута. А ще через півроку одна з міських газет написала статтю про незвичайний сімейний бізнес, де інженерна думка поєдналася зі старовинними рецептами.

І знаєте що? Вони справді ніколи не голодували…

КІНЕЦЬ.