І батьки мене просили одуматися і свекри, та я стояла на своєму. Я замучилась біля Богдана рахувати кожну копійку і ділити упаковку мівіни на двох.

Я просто зрозуміла, що ніяке кохання не замінить “повний” гаманець. Немає кохання без грошей, просто немає. Я не пішла від Богдана куди небудь, я переїхала до Андрія в якого годинник коштував річну зарплату колишнього. Але прийшов час, коли я все ж таки постукала в двері Богдана в надії “двічі увійти в одну річку”

– Богдане, а ти завжди будеш таким безпорадним? – кинула я у розпачі, поки він сидів над тими своїми рахунками, не підводячи погляду.

Це було перше, що вилетіло з моїх вуст. Не тому, що я хотіла його “вколоти”, а тому що сама відчувала, як пропадаю в нашій буденності.

Життя з Богданом стало для мене пасткою. Колись я думала, що кохання – це все, що потрібно для щастя. Але тепер я зрозуміла, що без грошей це “щастя” стає важким тягарем.

Ми з Богданом одружилися одразу після університету. У той час мене вражала його щирість, його добре серце. Він умів слухати, завжди підтримував, і я була впевнена, що ми створені одне для одного.

Але реальність виявилася іншою. Його зарплати ледь вистачало на оренду квартири та базові витрати. Мені здавалося, що ми стоїмо на місці, тоді як увесь світ рухається вперед.

Щоранку я вставала з відчуттям порожнечі. Ми не могли дозволити собі поїхати у відпустку, бо завжди відкладали на щось важливіше.

Я мріяла про новий одяг, про вихід у гарний ресторан, про життя, де не треба рахувати копійки до зарплати. А Богдан був задоволений тим, що мав. Його улюбленою фразою було: “Щастя – це не гроші, а час, проведений разом”. Але як можна радіти разом, якщо ти відчуваєш лише обмеження?

Одного разу, коли я поверталася додому з роботи, на мене звернув увагу Андрій – колега з іншого відділу. Він був таким впевненим у собі, завжди бездоганно одягненим, а його дорогий годинник виблискував на сонці. Він виглядав саме таким чоловіком, про якого я мріяла.

У наших розмовах не було нічого особливого, але його увага до мене підкупала. Він умів підкреслити мою унікальність, те, чого Богдан давно вже не помічав.

Якось Андрій запросив мене на обід. Я довго вагалася, але врешті погодилася. “Це ж просто обід,” – заспокоювала себе. Однак усе виявилося не так просто. Наші зустрічі почали повторюватися. Андрій розповідав про свої подорожі, про свої амбіції, і це так разюче відрізнялося від тих розмов із Богданом про те, як краще заощадити на комунальних.

Андрій почав пропонувати більше. Він обіцяв, що зі мною він зробить усе, аби я почувалася щасливою. І ось я стояла перед Богданом із валізою в руках.

– Я йду, – сказала я тихо.

Він підняв голову, і я побачила в його очах біль. Але замість того, щоб зупинити мене, він лише спитав:

– Чому?

– Бо я більше не можу так жити. Ми тонуємо в проблемах, а я хочу чогось більшого. Ти… ти просто слабак, Богдане. Мені потрібен чоловік, який може забезпечити.

Він мовчав. Тільки дивився на мене, а потім повільно кивнув. Його тиша тиснула на мене більше, ніж будь-які слова. Я грюкнула дверима й пішла.

Життя з Андрієм спочатку нагадувало казку. Ми літали до теплих країв, вечеряли в дорогих ресторанах, він дарував мені прикраси, які я раніше бачила лише у вітринах. Я почувалася королевою, і думала, що нарешті знайшла своє щастя. Але казки завжди закінчуються.

Через рік Андрій змінився. Його бізнес почав зазнавати труднощів, і він перетворився на людину, яку я ледве впізнавала. Він став дратівливим, почав заглядати до чарки, а дома чіплявся за будь що до мене. Я була здивована таким ставленням до себе. Він вибачався, казав, що це не повториться. Але повторилося.

Я не могла більше закривати на це очі. Зібравши залишки своєї гордості, я пішла. Повернулася до батьків, які дивилися на мене зі змішаними почуттями – і співчуття, і докору. Мама обіймала мене, а тато лише мовчки хитав головою.

Мені було соромно. Соромно за те, що я поставила гроші вище за кохання, за те, що зрадила Богдана. Але я все одно вирішила спробувати виправити все. Постукала в його двері, сподіваючись, що він хоча б вислухає мене.

– Богдане… – почала я, коли він відчинив двері.

Його обличчя не виказувало жодних емоцій. Я відчула себе ще меншою, ніж тоді, коли йшла.

– Я хочу повернутися, – вимовила нарешті.

Він лише подивився на мене, потім закрив двері.

Із того часу минуло кілька років. Я все ще згадую той момент, коли зробила свій вибір. Він навчив мене головного: щастя не вимірюється сумою в гаманці. Іноді краще цінувати те, що маєш, ніж шукати те, чого тобі бракує.

А як би ви вчинили на моєму місці? Що для вас важливіше: матеріальне чи духовне? Напишіть, мені буде цікаво дізнатися вашу думку.

Джерело