– Любонько, доню, відпусти ти мене старого додому, – благав Тихон Савельєвич доньку, яка зі співчуття забрала його до себе до Києва. Тяжко старому одному в селі, так вирішила вона і вмовила переїхати до неї у велику квартиру на Троєщині.

Люба була єдиною донькою у мами з татом, більше мама не змогла мати діток, Люба далася їй нелегко, ледве вижили обидві. Зате вирощували, як трояндочку в саду. Все для неї. Виросла дівчинка в селі, вивчилася у школі, а потім у місто подалася до свого обласного центру.

Вступила до інституту, стала економістом, а переддипломну практику у столиці проходила на столичному холодокомбінаті. Там і познайомилася із технологом Олексієм Вагановим.

Киянин із Троєщини, із гарної родини. Його батьки прийняли Любу, як ріжну. Хоч і сільська дівчина, але до чого ладна, і характер хороший.

Зрозуміло було одразу, що кохання у них. І про квадратні метри та прописку київську, як це часто буває, батьки і не турбувалися. Ні, тут все за коханням та взаємною згодою. Раді були за сина.

Як диплом отримала, одразу ж до Києва приїхала, весілля зіграли. Батьки прибули із села зі смаколиками та подарунками. Негучні, спокійні.

До весілля їхня Люба одягла, мамі зачіску зробили в перукарні, тату костюм купили. А потім проводили назад, молодята обіцяли у відпустку приїхати.

Замашки сільські у невістки майже виявлялися. Готувала, щоправда, погано, не привчена до кухні. Але свекруха всьому навчала сама.

Люба слухала, вникала. І все йшло добре, без сварок та невдоволення. Працювала Люба з чоловіком, взяли її до планового відділу молодшим економістом.

Влітку, як і обіцяли, з’їздили до села. Олексію сподобалося – ліс, річка, гриби, риболовля. Жодних морів не треба! Загоріли обидва, відіспалися.

А то в Києві щодня на роботу рано вранці, а поверталися ввечері, втомлені. Таке воно, столичне життя. Але до всього звикає людина, звикли й вони.

А через два роки синок народився, тільки київський дідусь не дочекався, помер, поки Люба дитинку виношувала. Пережили горе тяжко, але треба жити далі.

Люба з Олексієм мати оберігали, а коли Сергійко народився, бабуся й підбадьорилася. Всю себе віддавала онукові. Минуло двадцять років із того часу.

Дітей більше вирішили не заводити. Сергія би виростити і вивчити по-доброму, запити зростали, свекруха постаріла. Їй гарний догляд потрібний, ліки, до санаторію відправляли кілька разів, дбали.

Сергій навчався добре, а після школи вступив до інституту. Звичайна працьовита родина. Але життя бере своє, і здоров’я все ж таки підвело свекрусі.

Раннього та холодного грудневого ранку її не стало. Але біда не приходить одна, до літа і Любина мати померла. Поховали її, Люба взяла відпустку та залишилася з батьком. А коли в Сергія почалися канікули, і вони з Олексієм приїхали. Знову вся родина в зборі, порідшала тільки.

Сумний це був час, але ще нудніше стало, коли молоді збиралися назад до Києва. Як батька одного залишити? Адже він ні зварити до ладу не зможе, ні себе обходити. Та ще й господарство якесь. Хоч і невелике, але за ним теж догляд потрібний.

– Може, я з батьком залишусь? – запитала Люба.

Але чоловік із сином ні в яку. Треба його забрати з собою, до Києва, вирішили чоловіки. А що, квартира трикімнатна? Будуть із Сергієм в одній кімнаті. Онук не заперечував. Тільки дід їхати відмовився, а Любу відправив назад.

Не годиться це чоловіка з сином кидати. Їдь і не вигадуй! Впораюсь я сам, шістдесят п’ять мені всього, не записуй у старі, – суворо сказав він, і поїхали.

Люба всю дорогу проплакала. Село начебто і не так далеко, але часто не наїздишся. Телефон дідові, щоправда, купили. Зв’язок був поганий, але час від часу поговорити все ж таки вдавалося.

Він не скаржився ніколи, але голос все одно був сумний. Люба відчувала це і зрозуміла, що нелегко йому самому.
– Ні, треба забирати його, – вирішила дочка і знову поїхала, щоб вмовити батька. І вмовила.

Погодився Тихон Савелійович. Тільки з будинком що робити, та з своїм господарством? Люба взяла все в свої руки. Скотину роздали по дворах, а будинок вирішили замкнути та й залишити. Влітку будуть навідуватися. А тут раптом сусідка приходить і каже:

– Тихон Савелійович, Любушка. Здайте дім моїй сестрі. Мається вона у цьому Києві. На пенсію вийшла, сил ніяких немає, невістка дуже невживлива. А чоловіка поховала. Я б до себе забрала, та у нас у самих семеро по лавках. А так житимемо сусідами, і за домом вона наглядить, і за городом. Платити лише багато не зможе.

– Та про яку плату ви кажете, тітко Зіно! – сказала Люба, і батько підтримав:

– Не треба нічого платити, нехай живе.

– А на літо, коли приїдете, до себе її заберемо, – пообіцяла радісна тітка Зіна, на тому й вирішили.

Так Тихон Савельевич і перебрався до Києва в сім’ю дочки. З того часу минуло три роки. Але в село за цей час вони так і не вибралися.

Першого літа не поїхали, нехай квартирантка обживеться. У друге літо син навчання закінчував, диплом отримував, потім йому подарунок поїздка на море. Дід тільки відмовився, лишився вдома. А після цього й засумував зовсім.

– Не можу я тут більше, Любо, – сказав він дочці. – Справа до зими, ви знову з ранку до ночі на роботі, Сережці ні друзів, ні дівчину не привести, дід у його кімнаті ошивається.

Та й мені не вийти нікуди, кругом ці кам’яні домішки, машин прорва. Був приятель Костянтин Іванович із третього поверху, і той помер. Відпусти мене додому, серце поболіло, сумую я по селу. Люба спитала чоловіка: що робити? Він подумав серйозно і поговорив із тестем:

– Значить, батько. Зиму перезимуєш із нами, а до літа відвеземо тебе. З сусідами треба поговорити, щоби будинок звільнили. Ця Дуня поки що собі інше житло знайде. Згоден?

Довелося йому піти на поступки, ще зиму переживе, а там додому і ніяких! На тому розмова закінчилася. З сусідкою Зіною поговорили заздалегідь, та увійшла до становища, сказала, що забере сестру до себе. А у травні місяці сама до Києва приїхала.

– Давайте я Савельича з собою заберу, щоб не тягатися туди сюди, – запропонувала вона.
– І чого мене забирати?! Я сам, на своїх ногах, – обурився був старий.

– От і поїдемо удвох, раз на своїх ногах. Збирайся, давай, через два дні в дорогу.

Люба плакала, переживала. Як він там один буде?

– Ех, мені б так! – пожартував Сергій. – У свій дім та одному.

Батько цикнув на нього, а дружину заспокоїв:

– Люба, глянь на нього! Справа до сімдесяти, а він геть бадьорий який! Аж ніяк старим не назвеш! Ні ноги не болять, ні руки. Що ти за нього переживаєш? Відвідуватимемо. Ну не хоче він тут, сам мені сказав, почувається, як у клітці.

– А як же я? Адже зведуся вся!
– Ну і дарма.Про батька подумай, а не про себе. Коли душа його туди рветься, нехай їде.

Так і відправили його із Зіною, речі в дорогу зібрали, продукти. Відвезли на вокзал. Сергій обійняв діда міцно.
– Наречену мені там знайди, дідусю. І я до тебе переберуся.

Так наполовину зі сміхом, наполовину зі сльозами провели їх і слідом помахали. Приїжджає Тихон Савелійович із Зіною до рідного села, і аж серце зайшлося від радості!

Ось вона, мила сторона. Ідуть вулицею, а народ повибігав, усі кланяються, вітаються: привіт, Савельіче! Заходь увечері, побалакаємо! Молоді не привіз із Києва? Міський, гляньте! Всі радіють за нього, а в самого теж посмішка з лиця не сходить і легко дихається.

Точно кажуть, старі дерева не люблять, коли їх пересаджують. Прийшли до будинку нарешті, заходять, а на табуретці біля вікна жінка стоїть, фіранку вішає.

– Ой, приїхали вже! А я тут все перемила, грубку побілила, фіранки випрала, повісити тільки не встигла. Ну, розташовуйтеся у своєму будинку, обід готовий. Борщ у чавунці, картопля варена, – жваво розповідала Дуня, жінка років шістдесяти. Кров із молоком!

І в будинку, і на городі краса, все в квітах. Видно, що добре доглядала, по-господарськи. Познайомились, посідали обідати. Потім жінки посуд перемили та пішли до Зінаїди, попрощавшись.

А Тихон Савельевич ліг на ліжко, руки під голову поклав і подумав:

– Як же добре, матір божа! Більше з дому ні ногою. Тут народився, тут і помру!

Дочці із зятем і онуком дзвонив часто, а він радісний такий, все в нього добре, здоров’я відмінне, вдома й стіни допомагають. На літо у гості покликав. Приїжджають вони, а їхня господиня нова зустрічає, Дуняша. Тихон Савелійович зацвітав, не знає, куди очі подіти.

– Не казав я вам, не гнівайтесь. Ми з Дунею розписалися. Кращої господині в домі мені знайти. А вже характер золотий!
Так і сіли вони на лаву, рота розкривши.

– Ну ось, а ти голосила, що старий тут один загинається! – весело сказав Олексій і обійняв тестя. Люба почала допомагати Дуні на стіл накривати, а Сергій радів за діда так, що не став нікого чекати і відкрив привезену пляшку ігристого.

– Ну що, за молодих! – жартівливо сказав він.

– Молодець, діду! Онук обскакав. Респект!

Як тепло стало у Люби на душі. Усі раділи, сміялися, обговорювали подальше життя. А Тихон Савелійович, що помолодшав років на п’ять, обіймав свою красуню дружину і говорив:

– Не дарма моя душа так рвалася сюди. Тут щастя чекало, виявляється.

КІНЕЦЬ.