— На іменини купіть мені посуд або рожевий синтезатор, – заявив батькам шестирічний Слава за вечерею.

— Посуд? Який посуд, Славко? І чому рожевий синтезатор?

— Такий. У який дівчата грають. Там порцелянові тарілочки, кухлі, чайничок. У торговому центрі бачив. І синтезатор там по акції рожевий.

Батько поперхнувся чаєм.

— Докотилися, посуд і рожевий синтезатор! Це твоє, Маріє, виховання, зіпсувала мені хлопця.

— Вже вибач! Що вийшло! Ти взагалі не займаєшся сином, що вже казати.

— Це я не займаюся?

Батьки знову лаялися. Славко пішов у свою кімнату і щільно зачинив двері. За вікном хуліганив вітер, ганяючи тонкі гілки дерев. Хлопчик підійшов до вікна і подивився вниз.

Таня знову сиділа на лавці, засунувши руки в кишені пальта, і бовтала ногами. Славко одразу ж зірвався з місця і почав збиратися на вулицю.

— Я погуляти!

— Там вітер сильний.

— Я шарф і рукавиці взяв.

Славко біг сходами, зав’язуючи шарф і натягуючи на руки рукавиці. Він вискочив на подвір’я, обернувся і витягнув руки вгору, показуючи матері, що рукавиці на місці. Мати кивнула і відійшла від вікна.

— Таню! Привіт! – Славко важко дихав. – Ти чому не була в дитячому садку сьогодні?

— Мама не повела, спала. Минулого разу Ганна Сергіївна сказала більше не прийме мене без матері, я сама не пішла.

— А давай моя мама буде тебе водити? Завтра йдеш? До жіночого свята ж готуємося, репетируємо, концерт буде.

— Моя знову не прийде, кому репетирувати, – Таня важко зітхнула.

— На, погрій руки, – Славко простягнув дівчинці свої рукавиці.

— А ти?

— А в мене руки вже горять, спекотно, і Славко торкнувся своєю теплою рукою її холодного зап’ястя.

— Ага, гарячі.

— Підемо до мене, у вас там знову ці дядьки п’ють?

— Ага. Я й пішла, щоб не чути. Кричать, смердять.

— А татко коли повернеться з відрядження?

— Через тиждень чи два.

— Чому ти йому не розповіси?

— Та знає він.

— Ну підемо до мене тоді, холодно на вулиці.

— Спитай у мами спочатку, можна чи ні.

— Можна!

Славко двічі натиснув на дверний дзвінок. Мати відчинила двері, навіть не подивившись, хто прийшов, вона й не припиняла лаятися з батьком.

— Мамо, я з Танею, ми гратимемо.

—Добре, – мати навіть не обернулася і прикрила двері на кухню.

— Лаються? – тихо запитала Таня.

— Так, постійно.

— Мої теж.

— Знаєш, а давай, коли одружимося, дамо слово, що ніколи не будемо лаятися? – запропонував Славко.

— Давай, – погодилася Таня.

Вони пройшли до Славкової кімнати, розклали іграшки на підлозі й довго гралися. Потім дітлахи нарвали з паперу тарілочок, і Таня подавала на них уявну їжу, супроводжуючи кожну тарілку поясненням, що сьогодні на вечерю, і подавала як виделку олівець.

Славко тикав олівцем по шматку паперу й демонстративно плямкав, потім закочував очі й казав: «Смачно!».

— Посуд миєш ти, – заявила Таня, коли гра набридла.

— Чому це я?

— Ти жінка – ти миєш посуд! – упевнено заявив Славко.

— От іще! Миють посуд усі, по черзі.

— Я виносив сміття сьогодні, а ти ніколи його не виносиш, значить, теж будемо носити по черзі! – тупнув ногою Славко.

— Ну й дурень! – Таня встала і пішла. Славко надувся і не пішов її проводжати.

— Славо, – мати зазирнула в кімнату, – ти чому двері не зачинив, коли прийшов.

— Зачиню, – невдоволено пробурчав він.

— І прибери в кімнаті, що ти паперу нарвав і валяється.

— Приберу, – знову невдоволено заявив син.

***

— Ти впевнений, що хочеш рожевий синтезатор? – мати з батьком стояли біля вітрини магазину в торговельному центрі і з подивом поглядали на сина.

— Так, упевнений. Він дешевший і точно сподобається Тані.

— Тані? – мати дуже сильно здивувалася і додала, – якій Тані?

— Козаченко. Вона ходить зі мною в одну групу. Я хочу її привітати з 8 березня.

— Славко, але ми прийшли купувати подарунок тобі на день народження? – заперечив батько, – подаруєш їй коробку цукерок.

— Цукерки вона і так поїсть, а це подарунок! Я знаю, що кажу. Мама теж так вважає. Вона тітці Світлані так і сказала: «Ну що це за подарунок: п’ять тюльпанів і коробка цукерок – це так, комплімент».

Мати помітно почервоніла, батько засунув руки в кишені.

— Ти ще посуд хотів. Може, подивимося його?

— Так, давайте, – Славко впевнено пройшов до стійки з різними наборами.

За три дні хлопчик уже стояв перед дверима квартири Тетянки і не наважувався зателефонувати. За дверима лаялися. Батько повернувся з відрядження і голосно кричав. Мати Тетяни теж голосно відповідала.

Славко поставив пакет з іграшковим посудом перед дверима і, подзвонивши в дзвоник двічі, кинувся бігти. Віддихався він тільки на вулиці.

Відтоді Славко більше не бачив Таню, виявилося, що її батько забрав документи з дитячого садка за три місяці до випускного і поїхав із донькою в інше місто.

Зустрілися В’ячеслав і Тетяна через двадцять три роки. У тому ж дитячому садку. Славко привів сина, Таня – доньку.

Впізнати один одного змогли не відразу. Але швидко розговорилися. Спогади з дитинства були все не надто радісні. Тоді Тетяна запропонувала змінити тему.

— Ви десь поруч живете?

— Так, недалеко від батьків, у сусідньому будинку.

— А я переїхала у квартиру матері, як її не стала. Ми з чоловіком орендували до цього.

— А пам’ятаєш, ти обіцяв зі мною одружитися, – Таня злегка штовхнула чоловіка рукою в плече.

— Пам’ятаю, – розсміявся Славко, – а ще ніколи не лаятися обіцяв.

— Ну і що, тримаєш слово? Я от зі своїм постійно собачуся. Темпераменти різні в нас.

— А я слово тримаю! Знаєш, що я зрозумів: коли сваримося, то віддаляємося одне від одного, не розуміємо, не відчуваємо підтримки, ображені й змушені кричати, думаючи, що нас так нас краще почують. Друга половинка робить те ж саме. Але ж люблячому серцю навіть шепіт не потрібен, воно почує свою любов без слів.

— Та ти як був романтиком, так і залишився! Подарунок твій – посуд, я тоді отримала, спасибі тобі! – голос Тетяни трохи здригнувся.

— Я просто хочу бути щасливим і не витрачаю час на порожні суперечки та образи.

— Все правильно, Славку, все правильно.

Ще за рік В’ячеславу запропонували хорошу посаду в іншому місті, і він із сім’єю поїхав.

Тетяна якось поверталася з роботи додому і побачила на лавці біля будинку рукавичку. Та нагадала їй Славкову. Таня сіла поруч і подивилася у вікна. Вечоріло, вікна загорялися одне за одним. Таня згадувала, як вони часто сиділи так із В’ячеславом на цій лавочці й розмовляли.

На другому поверсі лаялася молода пара. Голосно, надривно. Тетяна зітхнула глибоко, тужливо.

«А Славко мав рацію. Ми стільки часу витрачаємо на порожні сварки й розбіжності і втрачаємо своє щастя. Його й так у нашому житті небагато.»

КІНЕЦЬ.