– Ксюша, ти мене вибач, але в мене немає ні часу, ні грошей, ні бажання з тобою поратися. Мені досить того, що я свою молодість на тебе витратила. Та й спати тобі нема де. Ти ж знаєш, що ми тіснимося всі, як у шпаківні — жодного зайвого метра.

– Мамо, адже я нічого такого не прошу. Я просто хочу приїхати на канікули у свою квартиру, на яку я теж маю право. Як бабусі не стало, так ти мене взагалі додому не пускаєш! Не в гуртожитку ж мені літо стирчати. Ніби я сирота…

– Як твоєї бабусі не стало і ти поїхала, так я хоч своє особисте життя налагодила. І руйнувати його я не дозволю. Моя тобі порада – чим вдома на канікулах без діла вештатись, влаштуйся на роботу. Набридло вже тобі гроші висилати, не маленька вже! Он у всіх моїх знайомих діти й вчаться і працюють та нічого! Одна ти у нас ніжна принцеса. – сказала жінка і поклала слухавку.

Ксюша завжди виховувалась у неповній родині — жила з мамою та бабусею. Свого батька вона ніколи не бачила, і мати їй про нього нічого не розповідала.

Загалом дівчинці з дитинства здавалося, що мати її не любить. Вона завжди заздрила подружкам, які ходили з мамами магазинами, секретничали, їздили відпочивати. У житті Ксюші цього ніколи не було. Мати завжди була до неї більш ніж строга і при нагоді докоряла своєю занапащеною молодістю.

Єдиною людиною, яка її завжди шкодувала і балувала, була бабуся. Того літа, коли Ксюша закінчила одинадцятий клас, бабуся захворіла, а згодом її не стало… Це стало для дівчини найбільшою втратою. Але вона все одно змогла вступити в університет та переїхала жити до обласного центру.

Цього ж року мама Ксюші, скориставшись свободою, енергійно почала влаштовувати своє особисте життя — вийшла заміж і чекала дитину. На перші літні канікули Ксюша ще приїжджала додому до своєї рідної кімнати. Мама на той час була вже в положенні.

– Господи, якби ж скоріше вересень, щоб ти поїхала. — роздратовано говорила мама, заходячи до кімнати Ксюші.

– Мамо, невже я вам так заважаю?

– Здивувалася дівчина.

– Ну, не те щоб заважаєш, але ми з Павлом хотіли у твоїй кімнаті робити ремонт.

– Гарні новини, це чудово ! — зраділа дівчина приємній звістці.

– А чого ти так радієш?! Ми тут для Аліни кімнату дитячу будемо робити!

– Аліні? У моїй кімнаті? А як же я?

– Перепитала Ксюша.

– Для Аліни. А чого тут дивуватися? Це моя квартира, я що у ній хочу, те й роблю. А ти вже доросла. Поки що в гуртожитку поживеш, а потім квартиру будеш винаймати чи купиш. Он – пів країни винаймає житло чи в іпотеку живе і нічого. – сказала мати, як відрізала.

… Після цього Ксюша цілий рік не була вдома. Навіть новорічні канікули їй довелося провести в студентському гуртожитку, а сусідці по кімнаті брехати, мовляв, усі поїхали, а я не хочу там одна у квартирі стирчати — краще тут, в гуртожитку.

Насправді на Новий Рік її ніхто навіть не запросив, вона так і просиділа одна цілий вечір, а потім, не дочекавшись заповітного бою курантів, лягла спати.

До початку літніх канікул у матері та її чоловіка вже з’явилася донька Аліна. Попри цю обставину, Ксюша все ж таки розраховувала на літо поїхати додому. Тим більше що студентський гуртожиток на два місяці закривали на ремонт, про що всіх студентів попередили заздалегідь.

Але, не встигла Ксюша сказати про це матері, як та одразу заявила:
– Місця у квартирі немає. Я ж тобі казала! Або залишайся в гуртожитку і якось домовляйтесь, або винаймай собі квартиру!

– Мамо, тоді вийшли гроші на квартиру. – справедливо заявила Ксюша.

– Та ти при своєму розумі! Зовсім нахабніла! У нас Алінка – то одне треба, то інше. Павло тебе утримувати не збирається, бо ти йому взагалі ніхто, а я в молодості на тебе тільки й працювала. Ксюшо, влаштовуй своє життя, ти вже досить доросла. І повнолітня, між іншим.

Дівчина до останнього сподівалася на те, що у матері та вітчима прокинеться совість. Вона зібрала сумку та купила квиток на автобус до рідного міста.

– О, Ксюша, вже сумку зібрала?! Що влітку робитимеш? – Поцікавилася сусідка по кімнаті Світлана.

– Не знаю, Свєто, поки що. Вдома із сім’єю канікули проведу. У мене сестричка маленька 9 місяців тому з’явилася, мамі допоможу, можливо з’їздимо кудись. – Відповіла Ксюша і навіть сама на кілька секунд повірила, що вдома її зустрінуть з розкритими обіймами.

– Ну, в принципі, теж нічого, а до мене уявляєш батьки докопалися — давай ми тобі путівку до Туреччини купимо. А мені воно треба? Я чула, що мій колишній хлопець зі своєю подругою розлучився. Хочу цього літа його знову захомутати. Як думаєш вийде чи ні?

– Спробуй. – Багатозначно відповіла Ксюша.

Дівчина могла тільки мріяти про те, щоб батьки купили їй кудись путівку. Ось якби таке сталося, то вона обов’язково погодилася б на поїздку. Але все це могло існувати лише у її фантазіях.

Насправді Ксюші було соромно зізнаватись у тому, що вдома її не хочуть бачити та вона навіть не знає – пустять її ночувати сьогодні чи ні. Начебто б і не винна вона у всьому, що відбувається, але сусідці по кімнаті розповідати всі таємниці точно не хотілося.

Ксюша зібрала сумку та вирушила на вокзал. Інші студенти весело тікали із гуртожитку, когось батьки навіть зустрічали на машинах. Ксюша постаралася якнайшвидше піти, щоб не бачити всього, що відбувається. Вона спіймала маршрутку та поїхала у бік автовокзалу.

По дорозі зателефонувала матері попередити про те, що все ж таки вона їде додому, тому що жити їй більше ніде. Але мама, як це часто бувало, не взяла слухавку.

Ксюша дісталася рідного міста, благо їхати було лише півтори години. На автобус не пішла, вирішила прогулятись.

– Ксюша! — гукнув її знайомий ззаду голос.

– А? – Дівчина машинально повернулася назад.

– Я дивлюся, ти чи не ти! Ти куди це прямуєш? – Дівчину наздогнала мати з повними пакетами. Судячи з її зовнішнього вигляду, вона йшла додому з крамниці.

– Мамо, взагалі канікули розпочалися, я приїхала додому. — вже по голосу матері дівчина зрозуміла, що та їй не дуже рада.

– Ти знущатися з мене вирішила в черговий раз? Я думала, що ти вже доросла, і ми домовилися з тобою. Ти чому не хочеш зробити так, щоб я нарешті була щасливою?! – накинулася мати на нещасну дівчину.

– Мамо, про що ти говориш? Я просто приїхала додому. І то зробила це лише тому, що у гуртожитку на два місяці ремонт і жити мені більше нема де.

– Ксюша! Зніми собі квартиру. Я тобі вчора переказала гроші!

– Мам, ти серйозно? Ти переказала п’ять тисяч гривень і думаєш, що на це можна винайняти квартиру? Тут навіть на кімнату не вистачить. — цілком обґрунтовано обурилася Ксенія.

– Знаєш що, люба моя, я тобі вже не раз говорила. Якщо тобі потрібні гроші, то йди та зароби. Я, щоб тебе годувати, на двох роботах свого часу орала. А зараз я хочу жити, і ти мені не заважатимеш. Розвертайся і їдь назад. — промовивши ці слова, жінка махнула рукою у бік автобусної зупинки.

– Мамо, ну куди я піду?! Я тобі говорю — гуртожиток закрито до кінця серпня.

– Стань нарешті дорослою і навчися брати на себе відповідальність. Хочеш ось сир та ковбасу візьми собі на вечір. – Відкрила мати сумку.

– Дякую, мамо, обійдуся. – відповіла дівчина.

– Ну, як хочеш…

Ксюша розвернулась і пішла у бік автобусної зупинки. Що їй робити та куди їхати, вона не знала. Як на зло, у валізі заклинило колесо, воно ніяк не хотіло їхати, довелося тягнути його в руках.

– Дівчино, дівчино…
Ксюша почула чоловічий голос і не одразу зрозуміла, що звуть саме її.

– Дівчино, та зупинись же! Може, тебе підвезти? — запропонував чоловік років сорока.

– Дякую, не треба. – Відповіла Ксюша і додала швидкості.

– Та не бійся ти, давай підвезу. Видно ж, що важко нести. — не відступився настирливий незнайомець.

– Я ж сказала, що не треба. Мені тільки до зупинки.
– А куди ти поїдеш? – Чоловік явно не збирався відставати від неї.

– До обласного центру. – Сама не знаючи навіщо, відповіла Ксюша.

– Ну тобі взагалі пощастило. Я теж їду туди. Сідай, підвезу та грошей не візьму.

Ксенія подивилася на незнайомця. Зовні він був нормальний, виглядав солідно. Але зовнішність може бути оманлива.

– Та не дивись ти на мене так. Нічого я тобі не зроблю, просто підвезу, куди скажеш і все. Сідай. Мене Дмитро звуть, а тебе?
– Ксюша.

Вона вирішила сісти у машину, а там хай буде, що буде. Дівчина була в розпачі та дуже втомилася. І на довгі роздуми вона не мала ні сил, ні часу.

Дмитро, і справді, виявився досить порядною людиною. Не знаючи, куди їй їхати, Ксюша попросила відвезти її до гуртожитку.

– Ну, бувай. Може, телефон свій залишиш?
– Ні. Дякую за те, що підвезли. — дівчина постаралася якнайшвидше вийти з машини.

Вона розраховувала на те, що в гуртожитку чергує комендант, і їй дозволять переночувати бодай ще ніч. Але, на жаль, двері були зачинені.

Не знаючи що робити далі, Ксюша брела по тротуару, тягнучи за собою зламану валізу.

– Ксюша, ти куди знову пішла? — знову гукнув знайомий голос.

Виявилось, що Дмитро навіть не встиг поїхати.

Ксюша подивилася в його бік і зненацька розплакалася. Не те щоб вона хотіла викликати до себе жалість. Просто сльози якось машинально самі ринули з очей. Вона плакала і плакала, і була не в змозі зупинитися.

Тільки зараз вона зрозуміла, в якому становищі опинилася і що вона нікому не потрібна в цьому світі. Або майже нікому.

…Минуло два місяці. Настав вересень. Ксюша сиділа в аудиторії та підписувала новий зошит для лекцій.

– Подруго, ти куди зникла? Телефон мовчить, до гуртожитку не заявляєшся навіть? – Накинулася на неї Свєта.

– Ой, привіт, Свєто. А я змінила номер. – Відповіла Ксюша.

– А в гуртожиток сьогодні приїдеш?!
– Ні. – відповіла Ксенія з усмішкою.

– А коли ж? — спитала Свєта, витріщивши очі.
– Ніколи. Я заміж вийшла і живу тепер із чоловіком у його квартирі.

– Ну, ти даєш, подруго! А чого ти мені на початку літа не сказала, що заміж зібралася. — Свєта крикнула так голосно, що інші студенти навіть повернули голову в їхній бік.

– А я на початку літа сама про це ще не знала! – Відповіла Ксюша з усмішкою на обличчі.

Матері вона більше не дзвонила, і до свого рідного міста не їздила, стерши з пам’яті її ім’я та адресу будинку, що так і не став їй рідним. Назавжди…

КІНЕЦЬ.