Я сиділа на дивані з ноутбуком на колінах і розмірковувала про майбутню поїздку в село до батьків чоловіка.

До Нового року залишалося понад три тижні, і я планувала зустріти його у гарному готелі.

Попри те, що свекруха Наталія Петрівна була терпима до мене, її будинок був дуже малий, щоб вмістити всіх гостей.

Минулого року там зібралося більше десятка родичів, і я тоді насилу витримала пару днів у тісноті, та постійних розмовах ні про що.

– Я не хочу знову їхати до твоєї матері, – впевнено промовила я. – Пам’ятаєш, як ми гуляли нічними вулицями? Може, зустрінемо Новий рік не в тісноті та товкучці, а в зимовому Києві?

Чоловік Сергій на кілька хвилин замислився. Йому теж не хотілося проводити святкову ніч у селі третій рік поспіль.

– Але мама чекатиме на нас… – Невпевнено почав чоловік.

– Ми можемо поїхати згодом, після свят! Чому обов’язково треба бути там саме у новорічну ніч? — невдоволено перебила я.

Сергій тяжко зітхнув. Він розумів, що я маю рацію, але боявся образити маму. Чоловік знову замислився на кілька хвилин.

– Гаразд, зустріньмо Новий рік у Києві, – рішуче промовив він. – Скажемо, що хочемо провести час удвох, відпочити від суєти.

Сергій, почуваючи себе трохи ніяково, таки наважився набрати номер матері.

– Мамо, я маю новину, – обережно почав чоловік.

– Що сталося, синку? Ти захворів? – Стривожено спитала Наталя Петрівна.

– Ні, ні, все добре, просто ми з Оленою вирішили відзначити Новий рік у Києві, – на одному подих випалив син.

На іншому кінці дроту повисло тяжке мовчання. Сергій відчув, як серце забилося швидше.

– У Києві? А що сталося? Хіба я вам погано готую? Чи може чимось образила? – Незрозуміло поцікавилася жінка.

– Та ні, мамо, зовсім не тому, – поспішно пояснив Сергій. – Просто нам хочеться змінити обставини, відпочити вдвох. Минулого року було стільки людей, що ми майже не бачили одне одного.

– Але ж це сімейне свято! – Вигукнула Наталя Петрівна. – Усі мають бути разом! Що я скажу родичам?

– Мамо, ми обов’язково приїдемо до тебе після свят, – спробував заспокоїти її чоловік. – Проведемо кілька днів разом.

– Ну гаразд, якщо вже ви так вирішили. Не буду вас умовляти. Тільки знайте, мені дуже не вистачатиме вас обох, – засмученим голосом промовила мати.

– Ми теж сумуватимемо, мам, – полегшено відповів Сергій, і скинув дзвінок.

Після розмови з Наталією Петрівною ми відчули велике полегшення. Ми того ж дня забронювали затишний номер в історичному центрі міста, та купили квитки на потяг до Києва.

Залишалося лише дочекатися свята, та насолодитися довгоочікуваним відпочинком удвох. За два дні до від’їзду, коли ми вже почали збирати речі, несподівано пролунав дзвінок у двері.

На порозі з’явилася Наталя Петрівна. Вона сказала, що приїхала, щоб віддати синові светр, який зв’язала на зиму.

– Ось, Сергію, візьми, хотіла подарувати його тобі на Новий рік, але раз ви їдете, – засмучено сказала вона, простягнувши светр. – А ти, Оленко, не забудь захопити теплі речі, у Києві зараз холодно.

– Дякую, Наталю Петрівно! Це так мило з вашого боку. Звичайно, візьму теплі речі, особливо з огляду на наші плани прогулятися містом, – мило посміхнулася я у відповідь.

– Добре, добре. Ви молодці, що зважилися на такий відпочинок. Місто, дійсно, красиве, особливо взимку. Сподіваюся, вам сподобається! – З сумом у голосі промовила свекруха.

– Як повернемось, обов’язково покажемо тобі фотографії, мамо. І потім приїдемо до тебе, як домовилися, – лагідно промовив Сергій.

– Знаєте, діти мої, я рада, що ви знайшли спосіб зробити цей Новий рік особливим для себе, – зробила акцент на останньому слові Наталія Петрівна, і хитро посміхнулася.

Мати ніжно обняла сина на прощання і, злегка торкнувшись мого плеча, покинула квартиру. Нам її поведінка видалася дуже дивною.

Через деякий час, коли я повернулася в кімнату, де лежали наші документи, то помітила, що обидва паспорти зникли.

– Сергію, здається, твоя мама взяла наші паспорти, – схвильовано сказала я чоловікові.

Сергій спочатку не повірив, але коли я перевірила усі можливі місця, сумнівів не лишилося. Паспорти справді зникли.

– Навіщо вона це зробила? – здивовано спитав чоловік. – Вона вважає, що без паспортів ми нікуди не поїдемо? Здається, зараз це не проблема! Вона не здогадалася, що вони є у нас у Дії! Та вона, мабуть, не знає, що це таке, взагалі?

– Схоже, вона вирішила утримати нас тут, попри все. Треба терміново зателефонувати їй і з’ясувати, куди вона діла наші документи, – сердито промовила я. Це вже занадто!

Сергій набрав номер матері. Після кількох гудків Наталя Петрівна відповіла.

– Мамо, навіщо ти взяла наші паспорти? – спитав він суворо.

– Сину, я просто хотіла, щоб ви нікуди не поїхали. Ви ж розумієте, наскільки мені важливо, щоб вся сім’я зібралася разом в цей день. Ось мене не стане, тоді й зустрічайте Новий рік, де хочете, – незворушно відповіла мати.

– Мамо, припини! Тобі всього п’ятдесят два роки, тобі ще років двадцять мінімум жити! Ти хоч розумієш, що у нас квитки, і ми за них гроші сплатили? – Вирішив натиснути Сергій.

– Нічого страшного, сім’я важливіша, – суворо промовила Наталя Петрівна, і поклала слухавку.

Сергій був у нестямі від злості. Він ще кілька разів спробував додзвонитися до матері, але телефон залишався недоступним.

Я заспокоїла чоловіка, хоч і сама кипіла від обурення. Ми обидва розуміли, що до потягу у нас ще багато часу, але тепер нам доведеться з’їздити в село, щоб, по гарячих слідах, забрати свої документи, та й матір особисто присоромити.

До села було кілометрів сімдесят, і ми вирішили швидко навідатися до матері на машині. Поїздка пройшла в напруженому мовчанні. Сніг, який повільно падав з неба, посилився.

Однак, коли ми підійшли до будинку Наталії Петрівни, виявилося, що двері були зачинені, а всередині панувала тиша: ні світла, ні ознак життя.

– Мамо, відчини! – крикнув Сергій, стукаючи у двері, проте відповіді не було.

Ми обійшли довкола хати, зазирнули у вікна, але нікого не побачили. Дім, справді, був порожній.

Нарешті, сусідка вийшла на ґанок свого будинку, і махнула нам рукою, покликавши.

– Добрий день, молоді люди! Наталя Петрівна поїхала нещодавно. Сказала, що поїде до своєї двоюрідної сестри в інше місто святкувати Новий рік. Невже вона вам нічого не сказала? – здивовано поцікавилась вона.

– Ні, не сказала. Та вона й не знала, що ми приїдемо. Ми сюрприз хотіли їй зробити, – збрехав чоловік.

Сусідка задовольнилася поясненням і, привітавши з прийдешнім Новим роком, зникла в будинку.

Сергій відчув повне розчарування та злість на матір. Я стояла поряд, і мовчки дивилася на порожню хату.

Ми зрозуміли, що Наталя Петрівна спеціально не попередила нас про від’їзд. Син набрав номер матері й спитав, навіщо вона так вчинила.

– То буде вам уроком. Ви ж хотіли відзначити свято без мене та родичів, от і відзначайте, – глузливо відповіла жінка, та скинула виклик.

– Ну що ж, – тихо промовив Сергій, – схоже, мама вирішила зробити нам сюрприз. Але він удався тільки на половину! Рушаймо швидко, бо на потяг запізнимося! – Весело промовив Сергій.

Ми безнапасно доїхали до міста, викликали таксі, і вчасно прибули на вокзал. До відправлення потягу у нас ще був час, тож ми встигли випити у кав’ярні смачної кави.

Столиця зустріла нас приязно! Нарешті наша мрія здійснилася, і ми будемо зустрічати Новий рік, як і планували – в Києві!

Розмістившись в шикарному готелі, ми дозволили собі поніжитися на шовкових простирадлах. Невдовзі ожив телефон чоловіка. Телефонувала свекруха.

Чоловік взяв слухавку, і прийняв дзвінок:

– З прийдешнім вас святом, любі дітки! – захихотіла вона. – Як вам свято? Я там в холодильнику продукти залишила, хоч салатик якийсь стіліпайте! – Єхидно продовжувала вона насміхатися.

– Свято ж, все-таки! Мабуть, і паспорти вже знайшли, я їх на видному місці поклала! Ти ж знаєш, де запасний ключ схований. Все, як ви й хотіли – вдвох! – Принаймні, ви маєте теплий будинок.

– Не переймайся, мамо! І тебе с прийдешнім! – Вибач, ми поспішаємо, на нас вже чекають вишукані страви, та святкова атмосфера столичного ресторану! – Переможно промовив чоловік.

– У сенсі, столичного ресторану? Ти мені дурниці не розповідай! Як ви туди без документів дотіліпали? – Негоже матері брехати! – Звилася свекруха.

– Та ну? А я тобі зараз фото пришлю, щоб ти переконалася, що твої підступні витівки нам до п’ятої точки! – Роздратовано прогарчав чоловік. – Бувайте, мамо! Тіштеся своєю невдачею! – І скинув дзвінок.

Новий рік вдався на славу, як ми й хотіли. Свекруха ще намагалася додзвонитися до сина, навіть мене набирала, але ми не відповіли. Навіщо собі свято псувати!

Витівка свекрухи відвернула нас від спілкування з нею. У мене не вкладається в голові, як можна бути такою недолугою, щоб своїм дітям намагатися свято зіпсувати? Як вам витівка матері?

КІНЕЦЬ.