Аня чи Ганна Павлівна, як називали її учні, ховаючи сльози образи, підходила до будинку. Так образити жінку могла лише жінка. На святі останнього дзвоника для випускників школи її подруга, тепер уже колишня, хмикнувши, звернула увагу, що вбрання в Ані зовсім не святкове, на відміну від інших.

Адже знає ж, що вони з Сашком тягнуться, як можуть, живуть на орендованій квартирі, нічого зайвого собі не дозволяють. Відчинивши ключем замок дверей, вона, вже не стримуючи своїх емоцій, думала розплакатися, але справилася з собою.

Чоловік відпочиває після нічного чергування на швидкій, де працює лікарем. Хай спить, вимотується за зміну до нервових зривів, то хоч удома хай відпочине.

Однак Сашко не спав. На кухні подзвінкував посуд, чувся шум води і Сашка голос, який співав якусь легковажну пісеньку.

– Аню, ти чого так рано? зустрів він її, витираючи мокрі руки об фартух. В мене ще борщ не готовий. І розглянувши сльози на очах дружини, які вона ховала за усмішкою, взяв її за руку і посадив на стілець за кухонним столом. Розповідай, не тримай у собі. Давай, давай!

Матвій, дворічний кіт, підібраний кошеням на вулиці в перший тиждень спільного життя, став на задні лапки, поклавши передні на коліна Ані, і теж включився в розмову.

Непідробна участь двох особин чоловічої статі торкнулася Ані, вона думала не посвячувати їх у свої проблеми, але сльози зрадливо знову покотилися по щоках.

…Сашко почував себе винним. Ось уже два роки, як Аня стала його дружиною, погодилася об’єднати долі та будувати спільне життя. І він щосили намагався зробити щасливим це життя, хоча б для Ані.

І все було добре, навіть чудово, якщо не брати до уваги матеріальний бік. Додаткові чергування та підробітки проблеми не вирішували.

Репетиторство Ані теж погоди не зробило. На допомогу батьків вони ніколи не сподівалися, в обох молодші брати і сестри. І хоч Сашко знав, що Аня завжди буде поруч, не зрадить його і не замислюючись розділити з ним усі тяготи життя легше від цього не ставало.

– Треба щось думати, Ганна, опустивши голову і стиснувши руки в кулаки, промовив він. Треба. Тут у нас ні власного житла, ні перспективи немає і не буде.

…Наприкінці літа до села прибула попутна машина. Пасажирами в ній були молодий лікар Олександр Степанович, його дружина Ганна Павлівна та кіт Матвій. Ставши учасниками державної програми, вони обрали на проживання село, в якому була школа на дев’ять класів та дільнична лікарня на п’ятнадцять ліжок.

Голова сільської адміністрації зробив усе, щоб молодята вибрали його село на проживання, пообіцяв золоті гори та допомогу в облаштуванні. Розписував як міг місцеву природу та гостинних односельців.

Багато в чому він не покривив душею, виділив гарний будинок, без газу і центрального опалення, але обіцяв допомогти з дровами. Дорога до села радувала око.

Кілометрів двадцять від районного центру до шумної автомобільної траси кілометрів п’ять. Але відчувалося, що в негоду проїхати буде неможливо, розвезе дорогу, все перетвориться в кашу.

Зате чисті ліси та річка, що протікає вздовж дороги, тішили око. Жайворонки вилися на тлі блакитного полотна неба, оголошуючи околиці безтурботним співом.

Ось на пагорбі і село, по всьому видно старовинне. Добре місце обрали першопоселенці для себе та своїх нащадків, щоб жити тут у селянських працях та турботах, міцними та здоровими ростити дітей та онуків.

Перший мешканець села зустрівся на околиці. Вигляд його дещо бентежив – міцний мужик, років сорока, у пошарпаному капелюсі, сорочці, явно з чужого плеча та пошарпаних же штанях.

Ішов він узбіччям дороги, босий, і притискав до грудей брудного, худого кошеня. Обернувшись до тих, хто проїжджає, він продемонстрував абсолютно щасливі очі розумово нездорової людини і щоку, вражену лишаєм.

– Васька, місцевий дурник, пояснив водій. Живе тут разом із матір’ю, до речі сусідами будете. І помітивши стривожений погляд майбутніх селян, заспокоїв:

– Та він невинний. Збирає по окрузі кинутих кішок, кошенят. У них у хаті штук десять їх живе. Рибу ловить для своїх улюбленців, підробляє чим може.

Будинок зустрів нових господарів відчиненими воротами, з яких виїжджала на вулицю вантажівка, яка щойно звантажила кубів п’ять полін. Усередині будинку було видно, що до приїзду мешканців спішно готувалися, видно сліди роботи із заміни віконних рам, на підлозі та стелі поміняно кілька дощок.

Обійшовши всі кімнати та оцінивши обстановку, Сашко, колишній сільський мешканець, виніс вердикт жити можна! І підбадьорливо посміхнувся дружині.

– Що ж, народ у вас зовсім не хворіє?, – цікавився Сашко першого свого робочого дня у санітарки Клавдії, літньої жінки років шістдесяти.

– Коли хворіти терпко, відповідала та. Ось зберуть урожай, закінчать із заготівлями, тоді вже. Весь стаціонар займуть.

Сашко вийшов на ґанок лікарні. Мимо, дорогою йшов Васька все з тією ж щасливою усмішкою. На плечі вудка, в іншій руці цебро з уловом. Задерши хвости і м’яуча, його супроводжували три хвостаті компаньйони.

– Василю, підійди-но! гукнув його Сашко.

Той підійшов, не стираючи усмішки з лиця. Простягнув цебро з уловом:
– Ось рибка. Котам їсти, він світився щастям.

– Зайди, сусіде, Сашко запросив його всередину. Полікуємо твій лишай. Погано дорослому чоловікові ходити з такою міткою.

Вранці, тільки-но розвиднілося, Сашко з Анею прокинулися від стуку, що лунав з двору. Виглянувши у вікно, вони здивовано побачили сусіда Василя.

Роздягнувшись до пояса, граючи тугими м’язами, він з хеканням розвалював величезні поліни колуном. Від купи, привезеної першого дня, залишалася навряд чи половина. За його спиною, розсівшись по полінах, сиділи кішки, жмурячись поглядаючи на господаря.

– Ти знаєш, Сашко, мені тут подобається! ділилася Аня за вечерею, за кілька місяців життя на новому місці. Люди, звісно, ​​різні. Але діти зовсім не такі, як у місті. Серйозніше, доросліше, старанніше. І батьки поважні, про допомогу школі навіть просити не треба всі раді допомогти, кажуть:

– Це наша школа. Ми також тут навчалися. Сашко посміхався, йому знайоме було таке ставлення до вчителів у селі він сам народився і виріс у такій же.
– Валентина Іванівна мати Василя, наче й мені матір. Вчить, наставляє, допомагає по господарству. Добра жінка.

– Ти знаєш, Аня, я хочу Василя взяти двірником. Є штатна одиниця. Міцний мужик, старанний і добрий. Котів любить, навіть наш Матвій біля нього треться. Не його вина, що скривджений життям. Влаштую Валентину Іванівну, а працюватиме Василь. Як гадаєш?

Аня не встигла відповісти, в темряві, що густіє, за вікном спалахнуло загравою. Зле полум’я вирвалося з-під даху сусідського сараю і з тріском затанцювало, осяючи околиці. Пожежа!

Вже за кілька хвилин поруч метушилися люди, заливаючи вогонь із відер, чути було тривожний сигнал пожежної машини. Сашко, швидко одягнувшись, вискочив назовні.

Натовп, розступившись, пропустив пожежну машину, екіпаж розмотував рукави, приєднував стовбури. У заграві вогню він побачив Василя, який, притиснувши до грудей руки, дивився на вогонь, потім, дико закричавши, розштовхав людей і кинувся всередину сараю.

Натовп з жахом завмер. Через кілька секунд з полум’я виникла димна постать Василя в тліючому одязі. До грудей він притискав кішку з шаленими очима та трьох новонароджених кошенят.

Хтось обкотив його водою з відра, той упав на землю, задихаючись і намагаючись сьорбнути повітря обпаленими губами.

– Терпи, Василю, терпи, сусіде, Олександр обробив опіки, на щастя невеликі. Помажу маззю, все минеться. Лишай твій ми вилікували, кішок твоїх теж. І ці болячки вилікуємо.

Він відчував, що в його душі, окрім співчуття до цієї обділеної здоровим глуздом людини, росте ще якесь почуття. Повага ось що, зрозумів він. Обділив його Бог розумом, але нагородив доброю, широкою душею.

Василь довірливо дивився на лікаря, терпляче переборюючи біль. Тільки морщився, коли ставало нестерпно. Поглянувши у вікно, він раптом розсміявся щасливо.

– Кішки. Мої кішки!

Два вікна, що виходять з процедурної надвір, обліпила зовні різношерста хвостата компанія. Заглядаючи у вікна, вони дивилися на господаря з тривогою і беззвучно відчиняли роти крізь подвійні рами нявчання не було чути.

…У недільний зимовий день Олександр Степанович, закінчивши обхід у стаціонарі сільської лікарні, сидів у кабінеті, заповнюючи журнал із призначеннями. За вікном, у незмінному оточенні своїх улюбленців, Василь невпинно махав лопатою, дочиста вичищаючи сніг перед лікарнею. У двері обережно постукали.

– Увійдіть! Олександр Степанович відклав убік журнал. До кабінету зайшла Аня.
– Анько, ти чого?

– Та ось, на прийом до лікаря, вона щасливо посміхалася. Вдома його не застати. Усі на роботі. Мало того, що людей, так ще й кішок лікує-стерилізує, найкращий друг тепер у Василя. Додому прийде і валиться в ліжко ледь живе. Ось і доводиться записуватись на прийом.
– Що вас турбує?, – – запитав Олесандр.

– Нудота, лікарю, Аня зашарілася. І ще дещо…
– Анько! Сашко схопився, втративши награну солідність. Невже? Обійнявши дружину, він з ніжністю дивився на її щасливі очі. Ти не помиляєшся?

– Які тут помилки, Аня закопалась носом у груди чоловіка.
– Як же ми без бабусь дитину роститимемо?

– Без бабусь?, – сміялася Ганна. А Валентина Матвіївна? Та тут пів села наші бабусі. Без допомоги та поради не залишать! Зате зростатиме тут здоровим і міцним.

– А як же місто, Аня? Ми ж хотіли повернутися…

– Подивимося, Сашко. Ось тільки… Тут я вперше відчула себе вдома. По-справжньому вдома, бо ми тут потрібні.

КІНЕЦЬ.