Куди цікавішою для нього була гра в п’ятак. Тут особливих знань не потрібно, а тільки влучне око та вправність у руках. Головним у цій грі був, звісно, сам п’ятак. Розміром він був практично з долоньку хлопчика. Принцип гри був простий. Охочі взяти участь у грі укладали на землі стопку з монеток рівного номіналу решкою догори. Це могли бути і дві, і двадцять пʼять, п’ять і навіть десять копійок. Більші ставили рідко, таких грошей у сільських хлопчаків ніколи й не було

Іван біг парковою алеєю і міцно стискав у кулачку знайдений щойно скарб. Каштани вже відцвіли, і під ногами білими хмарами піднімався опалий каштановий цвіт. Серед цих квіткових розсипів він і знайшов своє багатство.

Цього, здавалося б, звичайнісінького дня Іван гуляв біля ставка – так називали в селі озеро. Вихідний, неділя, і головне – це єдиний день тижня, коли в садок можна не ходити.

Нудно там. Весь день під замком і тільки короткі прогулянки на подвір’ї, куди їх двічі на день виводили виховательки. Зате в неділю Іван відривався як міг, ішов із самого ранку гуляти з друзями, приходив обідати і знову пропадав до вечора.

Травень добігав кінця і хоч давно вже стояли по-літньому спекотні дні, вода в ставку була все ще прохолодною. А він так любив купатися! І в очікуванні, коли вода стане як парне молоко і можна годинами плескатися біля берега, Іванко проводив вихідні дні, граючись біля водойми з сусідськими хлопцями, зрідка пробуючи долонькою воду.

Каштанові алеї були улюбленим місцем для ігор і розваг місцевої дітвори і залишилися пам’яттю від поміщика, що втік ще на початку двадцятого століття, як і його садиба – великий кам’яний будинок із вишневим садом і невеликим сосновим бором, де розташувалися садочок, у який ходив Іван з братом, і ясла, куди носили його сестричку.

Уся дітвора збиралася тут вечорами. До цього часу спека спадала і в тіні бузкових, ще квітучих садів, збиралися гравці. Гра передбачала вміння вгадати карту, яку діставав із колоди «банкір». Іван якось спробував, і відразу програв свої, ледве зібрані, копійки.

Та й не для таких мальків як він ця гра. Там сиділи старші хлопчаки, які вже не перший рік ходили до школи. І кому як не їм знати таємний секрет руху карт у колоді!

Куди цікавішою для нього була гра в п’ятак. Тут особливих знань не потрібно, а тільки влучне око та вправність у руках. Головним у цій грі був, звісно, сам п’ятак. Розміром він був практично з долоньку хлопчика.

Принцип гри був простий. Охочі взяти участь у грі укладали на землі стопку з монеток рівного номіналу решкою догори. Це могли бути і дві, і двадцять пʼять, п’ять і навіть десять копійок. Більші ставили рідко, таких грошей у сільських хлопчаків ніколи й не було.

Так от, ставили монети в стопку, і з відстані близько п’яти метрів, як домовляться, за жеребом, кидали п’ятак, цілячись у монети. Якщо п’ятак збивав стопку, гравці дивилися на монети, і ті, що перевернулися гербом догори, вже були виграшем, але й це ще не все.

Навіть якщо тільки одна монета була перевернутою, гравець мав право спробувати щастя з рештою, кидаючи в них п’ятак таким чином, щоб його ребро вдарило по краю монетки і перевернуло її.

І вона тут же ставала виграшем. А якщо монета не переверталася, то поступався місцем наступному гравцеві, і той пробував перевернути монети в той самий спосіб.

Гра в п’ятак була популярна серед найменших хлопчаків. Економлячи на чому тільки можна, вони накопичували свої невеликі капітали. І розмінявши їх у магазині на менші монети, захоплено грали в цю гру. І якщо читати майже ніхто не вмів, то визначити вартість монети міг кожен. Іноді й старші хлопці, які мають серйозніші гроші, теж грали в п’ятак. І тут уже ставки були і по двадцять пʼять, і навіть по п’ятдесят копійок.

І ось сьогодні, Іван, не поспішаючи, гуляв саме цими місцями. Гравців ще не було. Рано. Зазвичай збираються ввечері, перед заходом сонця. А поки що він ішов і штовхав опалий цвіт каштанів.

І раптом цей звук – монета, зачеплена сандаликом, підстрибнула і стукнулася об масивний стовбур каштана. Іванко одразу вловив цей звук і очі за частку секунди вихопили монетку, що блиснула відблиском від яскравого полуденного сонця.

Не одразу повірив такому везінню – монетка була нікелева, золотого кольору і, отже, номінал її був вищим, ніж у мідних номіналом в одну, дві, і п’ять копійок.

Іван миттєво впав на коліна і прихлопнув долонькою монетку, що впала в каштановий колір. Згріб її разом із квітами в кулак і обережно розкрив долоню. Жменя пелюсток на долоні приховувала розгадку. Ваня глибоко вдихнув, заплющив очі і: сильно подув на долоню. Квіти злетіли легкою хмарою і на долоньці засяяло казковий кружечок, який не залишало сумніву в його цінності. Це була монета і вона лежала решкою догори.

Іван спітнів. Монета була більшою за десять копійок. Серце голосно стукало десь під горлом. Обережно перевернув. І справді, зі зворотного боку заповітні цифри – п’ятдесят, і під ними, усуваючи будь-який сумнів, напис – копійок.

Кілька миттєвостей Іван розгублено дивився на монету. Це були величезні гроші на той час. Досі він у руках не тримав більше п’яти копійок, а тут ось така удача.

Згадав, як у магазині купували продукти і мама віддала продавчині таку саму монету, і як багато всього продавчиня виклала на прилавок.

При думках про цукерки слина наповнила рот, і він мимоволі ковтнув.

А ще згадав, як просив тоді маму купити приголомшливо смачний дитячий напій. Але грошей на нього немає, сказала мама. А смак лимонаду Іван добре пам’ятав із Нового Року. Тоді їм, дітям, батьки купили до святкового столу пляшку лимонаду. Це було так смачно, і бажання спробувати ще хоч один ковток таке сильне, що у хлопчика виступили сльози на очах.

Він уже ні про що не міг думати – смак напою наповнив його і позбавив волі. Тільки одна думка стукала у скронях – лимонад. Згадалося, як перший раз спробував цей незвичайний напій.

Ще не знаючи його газованих властивостей, пив його з горлечка, і щойно встиг розсмакувати солодкий яблучний смак, як раптом вибухнули гази в роті з такою силою, що з переляку ледь не захлинувся!

З носа й очей щось текло, кашель заважав відновити дихання, і все це на потіху місцевим хлопчакам, що пригостили цим, незнайомим тоді ще, напоєм. Іван хоч і не очікував такого, але смак напою настільки сподобався, що це стало його постійною мрією, особливо спекотного літа.

Але лисонад коштував дорого – цілий статок. І ось тепер кулак стискав уже цілком реальну мрію. І всього-то, потрібно добігти до магазину, а там на поличках за склом, довгим рядком стоять вони, пляшечки із солодким чаклунством.

Захекавшись, Іван влетів у магазин. Покупців не було, тільки нудьгуюча продавчиня за прилавком підпирала товстими руками щокасте обличчя. Вона привітно подивилася і запитала:

— Чого тобі, хлопчику?

Але Іван не чув!

Заворожено дивився на ящики з цукерками, на ящик із халвою, і на рівненькі ряди пляшок із лимонадом. Усе це він зараз купить! Думки плуталися, і Ваня, щасливий і гордий, розглядав прилавки магазину.

У цей момент у магазин увійшла жінка і попросила у продавчині варену ковбасу. Продавщиця відрізала солідний шматок, загорнула в папір і поклала на ваги.

– З вас сорок дві копійки.

Від цих слів Іван отямився, подивився на ковбасу і пригадав, як кілька днів тому мама поклала їх із братом спати і закрилася з батьком на кухні.

Вони розмовляли тихо, але хлопчик мав чудовий слух, та й двері прикрилися нещільно, і чув, як мама говорила батькові, що немає грошей і треба позичити в кого-небудь до получки.

А ще він згадав, якими мізерними були їхні обіди. М’яса вони майже не бачили, переважно картопля та вермішель. Згадав своїх братів і сестричку, як вони чекали на Новий Рік, щоб поїсти святкові смаколики.

Іванко раптово засумував, і нічого не відповів на німе запитання продавчині. Розумів, що вже не зможе купити ні лимонад, ні халву. Як можна? Удома в мами немає грошей.

І востаннє глянувши на прилавок із лимонадом, зітхнув, вийшов із магазину і попрямував до будинку. Поступово кроки прискорювалися, і ось він уже біжить і на обличчі знову радісна посмішка. Своє раптове багатство він віддасть мамі. І їй не доведеться позичати до получки.

КІНЕЦЬ.