Взагалі, Міша в мене дуже спокійна людина. Справжній ведмідь-тугодум, як навіть його рідна мати каже.

Вивести цього чоловіка з себе практично неможливо. Та й взагалі він із тих «жирафів», до яких довго доходить.

Тобто, якщо хтось над Мішкою пожартує, підколе його чи пройдеться по якійсь його якості – а реакції немає! Бо мій благовірний або витає в хмарах, що з ним часто буває, або про щось своє замислено думає.

Але якщо вже до Міши дійде, якщо торкнеться його ведмежої натури – добра не чекай. Він тоді любитель поричати під час сварок. Кажу ж: ведмідь.

Йому самому не подобається бути таким. Відходить швидко, завжди прощає кривдників і як вибачення готовий ледь не останню сорочку з себе зняти.

Півроку тому ми з чоловіком затіяли ремонт. А це, як у народі кажуть, простіше три переїзди пережити, ніж один ремонт.

Почалися в нас з Мішею сутички з найрізноманітніших приводів. То йому шпалери, які я вибрала, не сподобаються, то через колір плитки на диби стане.

Минулого разу ми так посварилися, що аж пух і прах полетіли. Мішка наговорив мені неприємностей, та і я в боргу не залишилася.

Висловилися одне одному, розійшлися по різних кімнатах, кожен грюкнув своїми дверима. Чую, і вхідні двері ляснули. Ну, думаю, пішов чоловік шукати пригод.

Однак чоловік повернувся хвилин за сорок і прямісінько попрямував на кухню. Ще за годину постукав до мене у спальню.

«Пробач, – каже, – мене, Галюню». І простягає мені тацю. А там – апетитна курочка за моїм улюбленим рецептом! Сам приготував!

«Ось, – каже, – прийми мої вибачення.

— Квіти я не став тобі купувати. Навіщо тобі ті віники. От краще смачно поїж, — мовив чоловік, простягаючи мені прибори.

Умолочуючи другу порцію курочки, я подумала, що з чоловіком мені таки пощастило. Хай інколи й гарчить, але готує просто чудово!

Далі ми жили тихо-мирно, аж поки не прийшла черга обирати шпалери на кухню. Пішли в один магазин, у другий, у третій.

Чоловіку нічого не припало до душі. «Усе не те, не до мого смаку», — говорить. Я не витримала та й пройшлася і по його смаку, і по його вмінню вибирати.

Знову сварка, знову дим коромислом. Я образилася, зачинилася у спальні. А чоловік знову кудись подався з дому.

«Ну-ну, — думаю, — біжи в гараж, жалійся мужикам на стерву-дружину». Та чоловік повернувся, і за деякий час знову прийшов до мене з тацею.

Підіймає кришку, а там мої улюблені голубці, свіжесенькі! Я й не знала, що Мішка вміє їх готувати. Так і помирилися.

Ще чоловік сказав, що не може довго сердитися на людину. А готує, щоб зробити мені приємне: мовляв, він же винен, образив, треба спокутувати провину.

Потім ми ще пару разів лаялися, вже з дрібних приводів. Але щоразу Міша готував свої «вибачальні» страви. А одного разу навіть зумів тортика нашвидкуруч спекти за якихось пару годин!

Не приховуватиму, така увага чоловіка була мені дуже до душі. Погодьтеся, які там квіти в якості вибачення порівняно з найсмачнішою домашньою їжею!

Ремонт потихеньку добігає кінця, і ми більше з жодного приводу не сварилися. Мені самій було дивно, але чоловік у всьому зі мною погоджувався й узагалі поводився просто ідеально.

А от мене почали долати чорні думки. Так мені сподобалося ласувати смакотою, що я стала думати, як би знову посваритися з чоловіком і змусити його приготувати свої коронні страви для вибачення.

І так підступаю до нього, і інакше. І критикую, і бурчу. Спершу Мішка дивився на мене із подивом. Навіть пару разів буркнув щось на кшталт, що я зовсім з глузду з’їхала – на рівному місці гарчу й на людей кидаюся.

Але далі цього справа не пішла, як я не старалася роздмухати тему. Мовчить, як риба об лід, хоч ти лусни!

Я вже й за немитий посуд йому докоряла, і за крихти на кухонному столі після обіду. Він нічого, мовчки крихти витер, посуд помив.

«Чого, — каже, — ще звелиш?» Ех ти, кажу, підкаблучник нещасний. Мішка нічого не відповів. Пильно на мене глянув, а потім і промовляє:

— А ти що це, матінко, навмисно на сварку нарываєшся?

Я від розгубленості нічого кращого не придумала, як кивнути. Мовляв, так. І стою, як дурепа, кліпаю очима.

Мішка насупився, а потім прояснів лицем. «То ти що, хочеш, щоб я готував, чи що?» — питає.

Тут я вже лапки догори. Так, мовляв, дуже мені подобається твоя стряпня.

Хвилин п’ять чоловік не міг стримати сміх. «Ну, — каже, — ти даєш». І пообіцяв, що кілька разів на тиждень балуватиме мене своїми котлетами з пюрешкою.

Золото, а не чоловік! Отак, не поспішайте сваритися, а поспішайте щиро поговорити!

КІНЕЦЬ.