Ось ми і святкуємо перше свято у своїй новій оселі. Світла, простора, нова, з чудовим видом з 16-го поверху — справжня мрія. Ми з чоловіком нарешті переїхали, і я вже уявляла, як наповню цю оселю теплом і затишком.

Але не минуло й тижня, як наш спокій порушила несподівана новина: на новорічні свята до нас вирішила приїхати мама Славка.

Чесно кажучи, я спочатку не мала нічого проти. Думала: ну, приїде, проведемо час разом, відсвяткуємо, тим більше, у нас тепер місця вдосталь.

Але мої наївні уявлення зникли одразу, як тільки я побачила її на порозі. Валентина Іванівна приїхала з торбами. І не з маленькими валізками, а з величезними господарськими сумками. Я ще пожартувала:

— Мамо, ви що, всю квартиру з собою привезли?

Вона засміялася:

— Це вам на новосілля і на Новий рік!

Ми занесли ті сумки в кімнату, і я з цікавістю почала розпаковувати. Але вже через кілька хвилин я зрозуміла, що мене охоплює справжня паніка.

Перше, що дістала, — тапки. Тапки були нові, неношені, але явно “з історією”. Знаєте, такий стиль, який був модним у 90-х: із квіточками, на товстій підошві. Я спробувала всміхнутися:

— О, дякую, дуже. Практично!

Свекруха з гордістю сказала:

— Так, вони лежали у мене на горищі, чекали свого часу. Тепер стануть у нагоді!

Далі — більше. Сервізи. Їх було два. Один із трояндами, другий із якимись золотими візерунками. Судячи з виду, вони могли б стати антикваріатом, але виглядали так, ніби їх ніхто не використовував тільки тому, що не було нагоди.

Ще в пакеті були чайні ложечки, вилки, навіть якісь пластикові контейнери, що свого часу були “дефіцитом”. Я подумала, що це все, але свекруха не зупинялася.

Дістала велику в’язану скатертину, яку вона зробила “власноруч ще в молодості”. Вона сказала, що це справжній витвір мистецтва, а я мовчки думала, що мені точно нема де її стелити.

Потім були штори. Великі, щільні, темно-зелені, що більше підійшли б для театру, ніж для нашої сучасної квартири. Ще привезла якусь стару люстру — важку, масивну, із скляними підвісками, яка ні в стилі, ні за розміром нам не підходила.

Але кульмінацією стала коробка з наборами банок. Знаєте, таких, у яких раніше зберігали варення. Вони теж були “нові”, але суттєво так потерті від часу.

— Це для вас! На господарство! — урочисто сказала мама Славка, ніби вручала безцінний скарб.

Я стояла, намагаючись не показувати своє розчарування.

Чоловік, побачивши мій вираз обличчя, одразу шепнув:

— Тільки не кажи їй нічого. Викидати не можна, це ж мама старалася.

І ось я сиджу ввечері в нашій новій, ще напівпорожній квартирі, де кожна річ була продумана, і думаю: що робити з усім цим “багатством”?

Викинути — не можна. Заховати — нема куди. А залишити тут — кожного разу нагадуватиме про те, як моє власне бачення затишку поступилося чужим уявленням.

Мене це злить. Чому вона вирішила, що нам це потрібно? Чому я маю тепер на кожну банку чи серветку дивитися й думати, як не образити свекруху?

— Це ж дрібниці, — сказав чоловік, коли я намагалася йому пояснити своє невдоволення.

— Дрібниці, які займають половину нашої шафи, якої у нас ще немає! — вигукнула я.

І знаєте, я зрозуміла, що, мабуть, доведеться з цим миритися. Але це точно буде довгою боротьбою між моїм бажанням мати простору, сучасну квартиру і всіма цими “спогадами” з минулого, які мама чоловіка вирішила залишити нам як спадок.

А ви би його викинули чи зберігали б? От що мені з цими речами робити, га, люди добрі?

Джерело