Марія Іванівна виходила на пенсію. Сім’ї їй Господь не дав, напевно, через скромну зовнішність і ще скромніший характер. Круглолица, зеленоока, із сильними руками і широкою спиною, вона навіть була більше схожа на хлопця в молодості, до того ж була і зростом високою.

— Вродилася ти в мене в батька, – нарікала її мати, – здоровань, який хлопець до тебе підійде? Ще й побоюються, напевно…

Від слів матері Марія червоніла, і так і не наважувалася ні на танці піти, ні з подругами попроситися гуляти. Усе вдома сиділа, та в городі працювала. Так і залишилася Марійка одна, хоча переїхала в місто, коли їй уже під тридцять років було, і пропрацювала все життя на одному виробництві – взуттєвій фабриці, де її цінували й поважали, як найдисциплінованішого і найпрацьовитішого працівника.

Марія Іванівна вже вийшла на пенсію, але знайшла вже собі легше заняття до душі: влаштувалася доглядати за тваринами в притулок для кішок. Дуже добра і жаліслива була ця жінка, і за невелику винагороду вона доглядала за кинутими хвостатими з ранку до вечора, щоправда, і наступниці в притулку були.

— Сам Бог тебе до нас послав, – раділи організатори та волонтери притулку, – а то все плинність кадрів була. Студенти, молодь – тимчасові помічники, а тварини звикають до людей. Ти в нас – беззмінна і найвідповідальніша.

А Марія так любила своїх підопічних, що навіть свою однокімнатну квартирку в місті обміняла на будиночок біля притулку. Будинок був досить старий, на двох господарів, із двома окремими входами. Стояв він на найдальшій до лісу вуличці, де був тільки приватний сектор.

— Ось щастя, своя земля, городик, сад. А ремонт я потихеньку своїми руками зроблю, – раділа жінка. Сусідом її був старий Сергій Федорович, який давним-давно проживає на другій половині будинку.

Спочатку старий, якому було сімдесят шість років, насторожено поставився до своєї сусідки. Але незабаром Марія пом’якшила його серце умінням вислухати і допомогти.

— Адже я тричі одружений був, – розповідав їй на чаюванні Сергій Федорович, – і завжди жінки від мене тікали. Характер, розумієш, у мене командирський. Але я ніколи руку на дружин не піднімав. І не пив до нестями. Дружини були всі красиві. А характери теж, як і в мене – зухвалі. От як я таких обирав, що ми не уживалися? Не щастило…

— Та що тепер шкодувати – як вийшло, так і вийшло… – хитала головою Марійка, – я одна весь свій вік. Ось маму збираюся із села забирати. У квартиру вона до мене ніяк не хотіла їхати, а в будиночок поїде! А взагалі – треба вам узяти в нас із притулку кішку. Ось побачите, що вона і вислухати вміє, і сперечатися не стане, і під бочок спати з вами ляже, якщо ображати не будете. І мишей, найголовніше, винищить.

Слухав, слухав Марію сусід, і погодився взяти кішку.

А вона принесла йому сіру кішечку, стерилізовану, чисту й ласкаву.

— Ну, Федоровичу, бережи її. Найрозумнішу вибрала. Я доглядати за нею теж буду. І кормом забезпечуватиму, якщо не вистачить вам коштів, – пообіцяла вона.

— Ображаєш… як це не вистачить? Я вже не п’ю давно і не палю. Вже на таку квартирантку в мене їжі вистачить, – усміхнувся Федорович і взяв кішку.

Невдовзі його запросили до Марії на обід, і він здивувався, коли побачив у неї в домі аж трьох кішок.

— Ба, та ти ніяк у себе вдома притулок відкрила? Це як же розуміти? – старий став роздивлятися кішок, – та вони, здається, старі зовсім. Чи я помилився?

— Правильно, старенькі. Як ми з тобою – пенсіонери. І житло їм захотіла зробити гідне. Вони роками жили в притулку, не знаючи ласки й рук людини. А я їх приручала, щойно прийшла працювати в притулок.

Марія гладила кішок по черзі, і вони дивилися на неї зворушливо і терлися об її ноги. У кутку просторої кухні стояли кілька мисок на клейонці. А на маленькому дивані біля печі кішкам було приготовлено спальне місце з подушками і старою ковдрою.

— Та в тебе тут санаторій для них! – засміявся Федорович, – і моя Муська теж на дивані зі мною любить сидіти, там і спить.

Так сусіди стали дружити, і коли Федорович виходив на вулицю прогулятися, Муся йшла з ним наче песик, спочатку лякливо озираючись навколо, а потім усе впевненіше крокувала поруч.

Сергій Федорович, зустрічаючи інших сусідів, хвалився своєю кішкою і розповідав про Марію, про її улюбленців, і про те, що потрібно допомагати покинутим тваринам.

Деякі сусіди, слухаючи його і переймаючись жалістю, теж погоджувалися взяти до себе кота або кішечку. І тоді Сергій Федорович майже біг додому до Марії, щоб повідомити їй радісну звістку.

Скільки вони разом прилаштували за кілька років у добрі руки тварин, і не перелічити. А Сергій Федорович, дивлячись на Марійку, наважився взяти й кошеня, щоб у зиму підкинутий малюк не залишався в притулку.

Муська, яка колись вже була мамою, знала почуття материнства, і одразу прийняла двомісячне кошеня, як своє. Це було дивовижно. Марія і Сергій Федорович вечорами милувалися на них і сміялися в голос, коли вже доросла Муська починала гратися з кошеням як молода.

— Ех, Марійко, – сказав якось Федорович своїй сусідці, – от скільки років на світі живу, а так давно не сміявся, хіба що в дитинстві. І все ти…

— Це ваша добра душа радіє. І мені дивитися на ваші веселощі приємно. Ви – молодчина. А говорили мені люди – відлюдькуватий старий… Це ви відлюдькуватий?

— Оце так, ось і був я начебто дурнем весь свій вік. А чому? Усе гнався не за тим, що всередині, а що зовні. Красу виглядав, а не душу… Ех, якби повернути молоді роки, то одружився б я з тобою, Марійко, найдобрішою жінкою, яку я тільки бачив… – витер очі Федорович.

— Ніхто мені таких слів ніколи не говорив, – розчулилася і Марія, – але будемо вважати, що не дарма нас доля сусідами зробила. Будемо дружити. І кішкам спасибі за цирк вдома.

Коли приїхала мати Марії, стало ще радісніше зустрічатися сусідам за спільним столом. Усі свята, дні народження вони зустрічали разом. А коли став слабшим і став часто хворіти старий, то написав заповіт свого житла на Марію.

— Ти за мною доглядаєш все одно. Синові від першого шлюбу я не потрібен. Та й батько я йому був ніякий. Сам винен. Інших дітей у мене немає. А ти для мене – ангел-охоронець, Марійко, – говорив Федорович.

Ще кілька років пропрацювала Марія в притулку. А потім пішла. Стали вимагати більше уваги сусід і її мама. Обом було за вісімдесят. І жінці вже важко було за ними доглядати, сама немолода…

Але в притулок Марія раз у раз ходила за звичкою, щоб посидіти з кішками, погодувати, погладити, приголубити. І всі роки вдавалося їй прилаштовувати деяких вихованців у надійні руки.

А потім пішла чорна смуга. Пішли з життя майже в один рік і мати, і сусід. Усі кішки були у Марії, і вона справлялася з ними, а половину будинку Федоровича продала.

Однак минуло два роки і стало відомо, що притулок збираються закривати, бо на місці цього пустиря збираються будувати санаторій на краю міста. Місце було справді мальовничим: берег невеликої річки, а далі – змішаний ліс, струмок.

Як не сумувала Марія, але й частина вулиці, а саме і її будинок, теж підлягав знесенню через будівництво. Але їй виділяли квартиру неподалік. І вона вже розуміла, що і її вік вимагає більш спокійного способу життя.

Плакала вона перший час, що тварин розподілили по інших притулках, і що тією стежкою – від свого будинку до притулку на широкій галявині в низині, вона вже ніколи ходити не буде…

Але потім взяла себе в руки, що робити. Тим паче, квартиру їй виділили не так далеко від лісу. «Буду приходити у свій ліс…» – вирішила Марія.

І будівництво почалося. Але коли почали копати котлован, то відразу ж виявили ключ, що сильно б’є з-під землі. Вода була настільки прохолодною і чистою, що взяли її на пробу, і аналіз показав чудову якість.

Народ в окрузі зрадів, люди стали збиратися на мітинги біля будівництва, і господар будівництва виявився людиною розумною. Вирішено було джерело облагородити, а будівлю будувати трохи віддалік.

Мало того, бізнесмен побудував перед санаторієм капличку біля джерела і купіль. У каплиці одразу ж після спорудження стали проводитися богослужіння за датами православних свят, і навіть повісили потім і дзвіночки – маленьку дзвіницю.

Тепер Марія приходила сюди як на роботу майже щодня. Вона допомагала підтримувати чистоту в каплиці і біля неї, стежила за свічками, і ставила влітку живі квіти до іконок. У теплі дні сиділа вона біля джерела на пеньку, і розповідала туристам і городянам, які приїжджали набрати води, історію про те, як знайшли цей чудовий життєдайний ключ.

До глибокої старості прожила Марія Іванівна, її поважали і любили місцеві жителі. Старенька біля каплиці була таким собі постійним символом любові народу до рідної землі…

Так і прозвали в народі цей ключ чистої води – Маниним джерелом. Ще за життя Марії. І коли її не стало, все одно йшли до джерела люди набрати води і мимоволі згадували Марію добром і посміхалися.

КІНЕЦЬ.