Моє село на Волині — це місце, де, здається, час зупинився ще десь у середині минулого століття.

Невеличке, на пів сотні хат, із запиленими ґрунтовими дорогами, де старий трактор, який дядько Іван лагодить уже років п’ятнадцять, – головна визначна пам’ятка.

Тут у нас усі знають одне одного не просто в обличчя, а й по всіх родинних зв’язках до сьомого коліна. І головна особливість нашого села — це те, що половина хат у ньому належить мені.

Так склалося, що моя родина завжди була “господарями”. Ще з прадіда, який, кажуть, купив першу хату за пару корів і три мішки пшениці.

Потім додалося кілька хат після другої світової, коли село перебудовували, а родичі не дуже переймалися майновими справами.

Так і пішло, що наша сім’я поступово “освоювала” все більше землі й будівель. Хтось одружувався, хтось виїжджав, а будинки залишалися нам. За роки у нашому селі створилася своя маленька імперія — сімейна, звісно.

Сьогодні, якщо відверто, я вже навіть не знаю, скільки хат точно записано на мене. Офіційно — десь із двадцять, хоча лік у якийсь момент загубився.

Є хати, що просто стоять порожніми, з пустими вікнами, зарослими кропивою подвір’ями, і лише коти стали їхніми постійними мешканцями.

Є такі, які здаю в оренду місцевим, хоч це більше формальність: вони платять мені хто молоком, хто десятком яєць, а хто просто обіцяє “якось віддячити”.

Якось одного разу прийшов до мене сусід, дядько Василь. Сказав:

“Слухай, а можна я у твоїй хаті стару піч розберу? Бо мені якраз бракує цегли на літню кухню”. А піч ця — прабабусина, складена сотню років тому. Я вже не пам’ятаю, коли там останній раз хтось жив.

“Розбирай”, — кажу.

Наступного дня дивлюся, а він уже й половину даху зняв: “Ну, то я ж одразу й бруси візьму, щоб не пропадало”. І знаєте, я навіть не злюся — хай бере. Хто б іще це все використав?

Окремої уваги заслуговує дід Панько. Він ще в дев’яностих якимось чином заселився в одну з наших хат, коли в селі почали активно виїжджати в місто. Я навіть не помітила, як він там опинився. А коли запитала, що він там робить, відповів:

“То я ж хату доглядаю. А ти приходь, коли треба буде, — я відкрию”. І вже понад двадцять років дід живе, “доглядає”. Одного разу він навіть поставив біля хати табличку “Продається”, бо, як пояснив, хотів “подивитися, чи будуть цікавитися”.

Найсмішніше в цій історії те, що я навіть не мрію все це продати. По-перше, кому воно треба? Молодь з села давно виїхала, а ті, хто лишився, мають свої хати — зазвичай теж пусті, бо і сусіди передавали їх “у спадок”.

По-друге, продаж кожної хати — це бюрократія, витрати і головоморока. Одного разу я намагалася продати одну. Покупець навіть знайшовся — молодий чоловік із міста, який шукав “екодім”.

Але після першого ж дощу, коли підлога в хаті здулася, а з труби потекло, він втік, не залишивши жодних контактів.

Та найбільше курйозів у мене було з тіткою Галиною. Вона ще у 80-х продала нам свою хату й поїхала в Ленінград. Але згодом повернулася, побачила, що хата стоїть порожня, і вирішила “оселитися назад”.

І якось я, проходячи повз, бачу: вона фарбує паркан. Підходжу, питаю, що відбувається, а вона мені спокійно так: “Ну я ж тут завжди жила. Думаєш, папери щось вирішують?” Я тільки руками розвела.

Часом мені здається, що наше село — якийсь паралельний світ. Тут гроші майже не мають значення, домовленості тримаються на слові, а хати стають чимось на кшталт музейних експонатів, які ніхто не хоче утримувати, але й викинути шкода.

А я так і живу з чоловіком, ніби поміж своїми “володіннями”, де кожна хата — це не тільки майно, а ще й шматок історії моєї родини. діти наші вже виросли, виїхали і їм ці хати також не потрібні.

І навіть якщо це трохи смішно, я все одно відчуваю, що ця частина мого життя, попри всі її абсурди, для мене дуже важлива. Як там кажуть – кожному своє, а моя бабця казала – “де родився, там і згодився”.

От тільки зо буде з цими хатами як і наш з чоловіком земний шлях добіжить свого фіналу?

Джерело