Олена втомлено оглянула новорічний стіл: накрили, постаралися, і подарунки Олексію з Ксенією купили, тепер, щоправда, заощаджувати треба буде до весни. Олена глянула на чоловіка Грицю, який готувався відкривати пляшку ігристого.

Може, правильно їй мама казала, що вона виходить заміж за невдаху. Григорій дбайливий, любить дуже її і дітей, але ось на роботі зірок з неба не хапає, тому й не просунувся кар’єрними сходами ні на крок, тому й надбавки до зарплатні не бачить уже котрий рік.

— Ну, що ж ти пораєшся. — Олена перевела погляд на свекра Івана Антоновича, який уже випив кілька разів по маленькій, проводжаючи старий рік, і тепер потирав руки в передчутті ігристого, поглядаючи сина. Ні, він у міру, але щоразу, коли випивав, почути в будинку когось іншого було складно.

Іван Антонович голосно і навіть дуже голосно, починав розповідати всі ті самі історії дитинства, молодості та подальшого свого життя. І розповідаючи ці історії, він часом не соромився у висловах, не дивлячись на Олексія та Ксенію, що сидять поруч із дідом.

«Іван Антонович» — докірливо смикала Олена.

«Оленко, люба, але ж це життя!» — завжди однаково заперечував він, посміхаючись. Олена вважала це верхом безкультурності та відсутністю виховання.

— Ти краще закусуй, закусуй. — підштовхнула чоловіка ліктем Оленку свекруха Ганна Семенівна. “Закусуй, закусуй” — передражнила про себе Олена.

Що не кажи, але як свекруха Ганна Семенівна була завидною: ні з причіпками, ні з порадами до Олени не лізла, хоч і жили бік обок, в одній квартирі. З дітьми завжди допомагала, Олексій колись народився шість років тому, вона якраз на пенсію вийшла.

Потім і з Ксенією багато поралася, завжди говорила, що розуміє, як з погодками важко. За це Олена свекрусі, звичайно, була вдячна, але ось це ось бажання Ганни Семенівни всіх нагодувати, та смачніше, а в розумінні Ганн  Семенівни, це означало пожирніше, шкідливіше і т.д.

Із цим Олена була не згодна. Робота, діти, гуртки, секції, домашній клопіт, на себе у Олени часу не залишається, в зал там сходити, фігуру підтягнути, то хоч би менше калорій їсти, а як утриматися, якщо з ранку на столі то млинці, то пиріжки?

Ось і сьогодні, поки готували святковий стіл, стільки зауважень довелося зробити свекрусі. Взяти хоча б цей оселедець під шубою, тож нічого корисного в салаті, так ще майонезом мало не в палець товщиною шару промазує.

Ганна Семенівна у відповідь тільки очима здивовано плескає: «Так інакше не смачно. Але як скажеш».

І намагається тонше майонез мазати. У всьому така поступлива, ні характеру, ні родзинки, свята простота, навіть нудно.

Олексій з Ксенією тут же сидять, шушукаються, свою пляшечку дитячого ігристого дідові тягнуть. Адже хотіла Олена їх раніше вкласти, адже з дитинства вони як хвостики нікуди від мами з татом, може, тому більше дітей у сім’ї і немає.

Тож живуть з першого дня весілля з батьками, квартира хоч і простора, трикімнатна, та все одно вільно не зітхнеш. А на свою з Григорієм ніколи їм не заробити.

Олена хоч теж працює, а грошей завжди їм не вистачає. Дивиться Олена на сім’ю свою і, раптом, подумалося їй, а, може, інакше б її життя склалося, якби вона не закохалася в Григорія, не вийди вона тоді за нього заміж?

Зустріла б мільйонера якогось, жила б зараз із ним в особняку розкішному, у дітей би по три няньки було, а вона б не працювала, займалася собою, в зал би ходила з особистим тренером. Розмріялася Олена, а тут уже куранти б’ють, Григорій обгорткою шарудить, «Бах!»

—  Зі свистом вилетіла пробка, Олена від несподіванки заплющила очі. А коли розплющила очі обстановка у квартирі змінилася. Та що там, це точно була не їхня квартира.

Велика простора кімната з білими стінами, а посередині великий, сервірований на чотири персони і заставлений різними стравами стіл.

— Все добре, Олено Павлівно? Чи будуть ще якісь вказівки? — запитує у Олени дівчина в білому фартуху і уважно дивиться на неї, готова виконати нові вказівки.

— Добре. — заїкаючись, не розуміючи, що сталося і, як вона тут опинилася, відповідає Олена. — А чому на чотирьох накрито? – Все-таки наважується запитати Олена, звикла, завжди вони вшестеро.

— Ви ж самі розпорядилися, що вечерятимете тільки ви, Григорій Іванович, Іван Антонович та Ганна Семенівна.

Олексій та Ксенія вже повечеряли з нянею і зараз, мабуть, сплять. — ляскаючи очима, відповіла дівчина. Олена невпевнено кивнула і запитала:

— Де?
— У своїх спальнях на другому поверсі. — дівчина здивовано показала рукою на двері, що ведуть до сходів на другий поверх.

Олена кивнула, кинула погляд на годинник на стіні, 23:30 та пішла на другий поверх. Проходячи повз дзеркало, Олена затримала погляд на своєму відображенні і не повірила побаченому.

Такої фігури у неї не було з інституту, а сукня розкішна, підбори, зачіска. Олена посміхнулася.

— Олено Павлівно? Щось сталося? — Олена стояла перед кількома дверима відразу, не знаючи, яку відчинити, щоб потрапити до дитячої, коли відчинилися двері однієї з кімнат і звідти виглянула приємного вигляду жінка середнього віку.

— Просто хотіла побажати дітям добраніч. —  пояснила Олена, ще не розуміючи, хто перед нею.

— Я їх уклала годину тому. Якби ви попередили, що сьогодні зайдете провідати їх перед сном, ми дочекалися б. — виновато пояснила, жінка, очевидно, нянька дітей.

«Це як розуміти, якщо сьогодні зайдете?… Виходить, бувають дні, коли я та дітей своїх не бачу?» — подумала, Олена. А няня продовжувала пошепки звітувати.

— Дід Мороз приходив, вірші розповіли, без запинки, все, як ми вчили. Потім ігри, хоровод, вручення подарунків, за сценарієм.
— Добре. Дякую. — кивнула Олена, засмутившись, що не бачила, як діти веселилися з дідом Морозом. Няня посміхнулася, заспокоївшись, що господиня не має претензій до неї.

Олена пішла далі сходами, на третій поверх, не знаючи навіщо, ну не стояти ж розгубленій під уважним поглядом няні.

— Котику, завтра. Завтра та ще цілий тиждень я весь твій. Обіцяю. Ну, звичайно, полетимо, готуй купальники, пакуйте валізу. Все, цілую тебе. — почула Олена голос Григорія з найближчої кімнати.

Вона увійшла, Григорій поправляв краватку, дивлячись у дзеркало. То був і той, і не той Григорій. Той завжди був звично скуйовджений, з доброю усмішкою, насвистував щось собі під ніс.

Цей був весь випещений, згладжений, з холодним поглядом і стиснутими в рівну смужку губами.

— Що це було? — запитала Олена, округлими очима дивлячись на чоловіка.

— Що? — перепитав він, байдуже.
— З ким ти розмовляв? — Олена здивувалася такою інтонацією.

— Не починай. Ти чудово знаєш, з ким я розмовляв. Олена, ми домовилися, жодних скандалів. Моє особисте життя тебе не торкається. Інакше … — Григорій зробив паузу і пригладив і так акуратну зачіску. – Інакше я не подивлюся, що у нас спільні діти, і це ти зі скандалом покинеш цей будинок.

— Він відвернувся від дзеркала і цинічно глянув на Олену, а потім на годинник. — Запізнюємося. — сказав він і вийшов, Олена, ще перетравлюючи почуте, поспішила за ним.

Вони спустилися вниз, де за столом уже сиділи Іван Антонович та Ганна Семенівна. Свекор і свекруха теж були не схожі на себе, такі молоді, одягнені модно та зі смаком.

Іван Антонович кашлянув, демонстративно глянувши на годинник, 23:50. Ганна Семенівна, підібгавши губи, прокоментувала:

— А чого ще можна було очікувати від вихованого чоловіка з ідеальними манерами, після того, як його попало зв’язатися з…

Вона не встигла домовити, Григорій обсмикнув її:

— Мамо, прошу, хоча б сьогодні без скандалів.

Ганна Семенівна закотила очі, але вже мовчки. Потім узяла зі столу серветку, показуючи таким чином, що настав час починати вечерю.

— До речі, батьку, хотів обговорити з тобою нову концепцію, що якщо нам випробувати її на східному напрямку? — Григорій повернувся до батька, зовсім не звертаючи уваги на ігристе у відерці з льодом, яке дівчина у фартуху підкотила на візку до столу.

— Готувати не треба, тож на всьому готовому живеш. Але хоч би простежити, що готує прислуга, ти в змозі? Адже це їсти неможливо. — Ганна Семенівна демонстративно відклала прилади та відсунула від себе тарілку з ідеально приготованим біфштексом, гордо дивлячись на Олену.

Олена промовчала. Не тішили її ні сукня, ні багато накритий стіл, ні персональна няня, ні триповерховий котедж. Дивлячись на цих злих, байдужих до неї людей, думаючи про дітей, яких вона навіть не побачила сьогодні, Олена хотіла тільки одного – повернутися назад до смішного незграбного Гришки, до своїх милих «хвостиків», що ставить тисячі запитань, обійнявши їх, вкотре слухати розповіді свекра, пити чай уприкуску з пирогами свекрухи.

Вона з надією подивилася на годинник, була одна хвилина нового року, про ігристе ніхто так і не згадав. Олена заплющила очі і спробувала максимально детально уявити своє колишнє життя та сім’ю, щоб хоча б так бути разом із ними.

— Олено, Оленко! Мамо, ну де ж нашатир? — Почула Олена схвильований голос Григорія.

— Може, швидку? — шепотіла поряд Ганна Семенівна.
— Що, що з матусею? — питали Олексій з Ксюнією.

Олена розплющила очі, вона лежала на підлозі, а над нею схилилася вся її родина, та сама, рідна, дружна.

— Що трапилося? — запитала вона, відчуваючи гострий біль з лівого боку чола.

— Чоловік твій, криворукий, ігристе відривати не вміє. Пробкою тобі просто в голову прилетіло, аж зі стільця перекинулась і знепритомніла. — пояснив Іван Антонович. — Ех … — він обернувся на онуків і не продовжував.

— Ось і ще одна весела історія, яку можна буде згадати. — усміхнулася Олена, а потім розсміялася, обіймаючи всіх, і всі посміхалися і сміялися за нею, разом з нею.

— Куранти ми вже пропустили, але таки потрібно зустріти Новий рік. — Коли всі знову вмостилися за стіл, Григорій розлив по келихах. І всі почали цокатися і вітати одне одного, а Олена сиділа і думала, як їй пощастило з сім’єю.

КІНЕЦЬ.