— Уже й я їй пояснюю, Катрусю, не можна, мовляв, так. Як об стіну горох: насупиться і мовчить, мені хоча б не грубіянить, а Тоні – постійно! – скаржиться Анастасія Дмитрівна подрузі на свою онуку.

— Дійсно, важкий випадок. Зазвичай молодші діти так реагують на появу братів і сестер, а тут уже цілком свідома дівчинка. Можливо, пройде ще?

— Та куди вже пройде! Сім місяців онукові, – махає Анастасія Дмитрівна рукою. – Я вже з Тонею розмовляла, мовляв, може, Катрусю поки що до мене? Але дочка вважає, що так тільки гірше буде, подумає дівчисько, що її з дому виселили, ще зліше буде.

— Ну не знаю, можливо, не треба її поки що залучати до якихось справ, пов’язаних із малюком? Уваги більше приділяти? – припускає подруга пенсіонерки.

— Увагу їй приділяють, Тоня із зятем пробували вже і так, і сяк. І до догляду за братом внучку ніхто не залучає. Навіть подивитися за ним 5 хвилин і то не просять, ідеться про звичайні домашні справи: посуд помити, сміття винести, в магазин сходити. Вона це раніше робила легко й охоче, а зараз…

Загалом, говорила я доньці, щоб подумала, а чи потрібна їм друга дитина. Як знала, що нічого доброго з цього не вийде. Але зять сина хотів, та й Тоня раптом просто замарила, рожевих п’яточок захотіла.

Антоніні, дочці Анастасії Дмитрівни, 37 років, заміжня, матеріально живуть благополучно. Кілька років тому купили трикімнатну квартиру на зміну своїй однокімнатній, досить легко виплатили іпотеку, коли зять на нову роботу перейшов. Остаточно розплуталися з боргами 3 роки тому і вирішили, що саме час завести другого малюка.

У сім’ї вже була донька Катя, зараз їй 12 років. Була слухняна і мила дівчинка, мамина помічниця, розумниця і відмінниця. Бабусі нахвалитися онукою не могли. Від рішення про другу дитину до моменту її появи в сім’ї минуло понад два роки. Деякий час просто не виходило.

— Пролікувалася Тоня, спробували знову, через кілька місяців усе вийшло, – згадує Анастасія Дмитрівна. – І носила вона дитину легко. Тільки Катю немов підмінили, коли вона про цікавий стан матері дізналася.

Дівчинці натякали, що в неї може з’явитися братик чи сестричка, але вона пропускала слова повз вуха. А потім уже побачила мамин животик, малюк почав ворушитися, були на руках результати діагностики.

— Таку істерику влаштувала! Руками вуха затиснула і просто кричала, що не хоче, не просила, ніколи не прийме ніякого брата. Розмовляли з нею, заспокоювали, все, що належить, говорили і робили для неї. Тоня по-різному намагалася: і хотіла залучити доньку до вибору приданого для малюка, і на прикладах показувала, як добре, коли є братик чи сестричка, і запевняла, що їхня батьківська любов ні на краплинку не стане меншою. Усе марно.

— А одного разу взагалі заявила, що батьки зобов’язані були з нею порадитися, перед тим, як ухвалювати рішення про дитину, уявляєш? У тебе троє. Ти зі старшими щоразу радилася? У мене між сином і Тонею різниця 9 років, теж згоди не питала. Та й узагалі, не дитяча це справа, у таких питаннях голосувати. Їм життя дали, значить, і іншому мають право дати, – вважає Анастасія Дмитрівна.

Виявилося, що поведінка Каті до появи брата – ще квіточки невинні. Коли малюка виписали і додому принесли, дівчинка мало не плюнула в його бік, сказавши, що дивитися на цей шматок м’яса не бажає.

Далі – більше. Катя перестала навіть виконувати ті домашні обов’язки, які раніше вважалися повністю її обов’язками і у виконанні яких вона раніше нічого складного або образливого не бачила.

— Тобі треба, ти сміття і неси. Не хвилює мене, як ти це зробиш зі своїм прекрасним синочком, – огризається Катя на нагадування матері. – Це твої проблеми, а не мої. Я у вас брата не просила, ви самі вирішили. А я не зобов’язана, я всього лише дитина, це ви зобов’язані за мною доглядати.

Або: -А чому я повинна йти в магазин? Я неповнолітня. Я не хочу. Гречка і цукор? Для мене ж? Чудово. Раз для мене, то й крокуй туди сама, а я не піду. Моя головна праця – навчання. До навчання претензії є? Ні? Чудово.

Про те, щоб подивитися за братом хоча б 5 хвилин, Антоніна вже й не заїкається, та й елементарно боїться залишати сина з Катею наодинці. При цьому дівчинка продовжує відмінно вчитися в школі, вчителі не нахваляться: яка поступлива, врівноважена дівчинка.

— Уся така позитивна, – скаржилася Тоня матері. – Прикидається в школі. Скажи я, як вона поводиться – не повірять же. Карати? Чоловік пробував і суворо з нею говорити, то вона пригрозила, що напише записку і… Мамо, це реально жах. Ні, не плаче вона навіть у своїй кімнаті. Просто робить усе на зло.

І щоразу каже, що з нею питання появи брата не обговорили, отже, вона не член сім’ї, отже, не звертайтеся до неї ні з якого приводу. Ой, та вона взагалі говорить так, що в житті не подумаєш, що це 12-ти річна дитина. У нас тільки обов’язки, у неї – тільки права.

Анастасія Дмитрівна, яка завжди була з онукою в близьких і довірчих стосунках, пробувала і говорити, і до психолога зводити запропонувала. Катя з такою ж істерикою навідріз відмовилася, тепер вона бабусю уникає.

— І сваха пробувала, але тій Катя нахамила. Сваха і сказала, що нехай як хоче, а вона перед соплячкою такою танцювати не має наміру, – хитає Анастасія Дмитрівна головою.

— Мені страшно робиться від того, що буде далі, – зізнається Антоніна. – І я абсолютно не знаю, що робити зараз. Ми, напевно, не відбулися як батьки. У всякому разі, я жодного такого дикого прикладу ставлення старшої дитини до батьків і до молодшої не знаю. Буває, що не дружать, але тут же просто ненависть, яка і на нас поширилася.

Серед найдикіших пропозицій і порад, які Антоніна отримала від знайомих і подруг – відправити Катю на деякий час в інтернат. Для сім’ї це поки що ніяк неприйнятно. А ви що скажете?

КІНЕЦЬ.