– Ну, дякую бабусі, удружила! Я їй і обіди готувала, і квартиру прибирала, а вона зі мною так, ніби я й не внучка їй зовсім! – Лєра кричала на всю вулицю вже десять хвилин.

Люди оберталися і шепотілися, тож Христина, яка слухала цю какофонію в “перших рядах”, вирішила нарешті заспокоїти рідну сестру.

– Лєро, ти надто драматизуєш. Я ось вважаю, що бабуся тобі, навпаки, найбільший подарунок зробила. А ти її так, ще й на всю вулицю.

– Богом забута дача у селі? Оце подарунок! Тобі вона свою двокімнатну залишила в центрі міста, а мені — старий будинок. Я цей подарунок можу тобі віддати, якщо хочеш.

Христина сумно покивала головою, і трохи обняла сестру.

– Ні, давай не порушуватимемо останню волю бабусі Маші. У заповіті чітко написано, що і кому відходить. Ось давай і будемо дотримуватися цього, добре?

Лєра вирвалася з рук сестри, й сердито промовила.

– Тоді йди у свою нову квартиру, і не мороч мені голову. Все вистачить з мене бабусі. І собака мені її теж не потрібна!

Христина намагалася ще поговорити із сестрою, але та й слухати нічого не хотіла. Лише різко повернулася і пішла, залишивши родичку стояти на самоті посеред натовпу перехожих.

Поверталася додому Лєра в дуже поганому настрої, чого зовсім не очікувала від цього дня. Адже сьогодні вона їздила з сестрою до нотаріуса.

Там вона дізналася про заповіт покійної бабусі Маші, і очікування від цієї поїздки в дівчини були дуже завищені.

Останні три роки Лєра тільки й робила, що крутилася навколо своєї хворої родички, та всіляко її доглядала.

Раніше до своєї бабусі вона відчувала повну байдужість, але після того, як вона захворіла, і після безнадійних прогнозів лікарів, інтерес до літньої жінки посилився.

Тепер, їдучи в автобусі додому, Лєра докоряла собі, що дарма займалася всім цим.

У спадок бабуся виділила їй свою стару дачу, та ще й поставила умову, що дістанеться вона їй тільки тоді, коли та доглядатиме за бабусиним собакою, вже старою таксою, яка жила з літньою жінкою у квартирі.

– Ну, привіт, кохана. Чому така сумна? Щось сталося?

Чоловік Лєри, Микита теж будував багато планів, щодо бабусиної житлоплощі, але побачивши обличчя дружини, коли та зайшла у квартиру, у його голові виникли побоювання.

– Так, сталося. Жодної квартири. Шиш нам, а не додаткові квадратні метри! — сердито кидаючи туфлі на підлогу, процідила дівчина.

Микита аж сів на крісло від подиву.

– От стара… Ти за нею бігала значить, страви всякі за наші гроші готувала, та шмарклі витирала, а вона тобі не квартиру, а той будинок на околиці? Я ж казав тобі, що даремно намагаєшся, що вона Христину більше за тебе любить!

– Стривай, це ще найприємніша частина заповіту. Цей будинок нам дістанеться лише за умови, що ми утримуватимемо її собачку. Пам’ятаєш та, що тільки спить і гавкає постійно.

Микита заперечливо помахав головою.

– Жодного собаки в цьому будинку не буде! Якби вона на нас квартиру залишила, то я б ще подумав! А за цією хвостатою мордою ще й доглядати за такі подарунки, я точно не стану.

– Ну і куди її тоді? Христина цього дня до себе її взяла, але завтра нам привезе.

– Та в притулок її спихнемо, і Бог із нею. У мене знайомий волонтерством займається, то зможе її прийняти. А якщо не візьме, то можна і на вулиці залишити.

Вперше за останні кілька годин на обличчі Лєри з’явилася емоція не агресії, а співчуття.

– Ну, куди на вулицю, Микито? Вона ж стара, домашня. Пропаде там, сто відсотків. Собака ж не винен, що моя бабуся такою жадібною виявилася.

Чоловік лише відмахнувся.

– Ти мені тут на жаль не тисни, зрозуміла? Ти й мене підвела взагалі. Я тобі гроші давав, дозволяв цілими днями у своєї бабусі стирчати, а як нагороду отримую – такого нового члена сім’ї? Повертай туди, де взяла. Або надвір!

У Лєри від такої розмови залишилися дуже темні думки. Вона сама була незадоволена спадщиною, а тим більше не хотіла ставати господаркою собаки, але зробити те, що пропонує Микита? Чи готова вона піти на такий крок?

Зрештою, агресія цього дня здобула верх.

А чому ж ні? Вона ж тут жертва. Це вона витратила стільки часу та грошей на те, щоб її бабуся була задоволена, а замість подяки вона отримує лише тяжкий тягар собі на шию. “Я вмиваю руки” – подумала Лєра, вже остаточно вирішивши розібратися з собакою так, як пропонував Микита.

Вранці Христина прокинулася від дзвінка. На екрані телефону виднілося обличчя її чудової сестри, про скандал з якою дівчина вже й забула.

– Привіт, Лєрочко. Як я рада тебе чути після вчорашнього. Все гаразд у тебе? Коли стосовно собаки зустрінемося?

– Ось тому я й дзвоню, Христино. Можеш собаку не приводити, а залишити на вулиці. Я її не прийму.

Христина різко підскочила з ліжка, всі рештки сну зникли.

– Як це на вулиці? Що ти кажеш?

– Вибач, сестричка, але я не хочу нести на собі цю ношу. Я за бабусею не для цього стільки доглядала, щоб такий заповіт отримати, а потім ще собаку її під опіку брати! А без дачі цієї я обійдуся, – холодно відповіла Лєра.

– Як не для цього? Ти за нашою бабусею тільки заради заповіту доглядала? І дарованому коневі в зуби дивишся! Тобі не соромно?

– Це їй повинно бути соромно за те, що так обійшлося зі мною. Мені після неї проблеми зі сном ще лікувати, а про гроші взагалі мовчу!

– А чому ти тоді моєї допомоги не приймала, сестричко? Я ж стільки разів пропонувала тебе підмінити, вночі з бабусею посидіти замість тебе, продукти купити.

– А ти що мені казала? Переконувала, що не втомилася, що заради бабусі все робиш. А в результаті ось, що тобі потрібно було, зовсім не бабуся.

– І правильно я так ставилася до неї. Вона завжди тебе більше любила. Я тобі жодного разу не дала до неї приїхати, а вона все одно: квартиру — тобі, а мені — песика з будинком.

– Ну і Царство їй небесне, а мені все це не треба! Я відмовляюсь! Роби з собакою та дачею, що хочеш. Я більше не її онука!

Не встигла Христина заперечити, як Лєра скинула дзвінок. Вона була шокована словами сестри. Її ставлення до бабусі було просто жахливим. Дівчині й самій собака не потрібна була, але чинити настільки підло до неї, вона не могла.

Минув тиждень з того часу. Сестри після цього випадку не спілкувалися, але Лєра була все ще сильно скривджена як на бабусю, так і на сестру.

Але раптом телефон Лєри задзвонив. Вона вже не очікувала побачити дзвінок від Христини, і не розраховувала отримати від цієї розмови нічого, окрім чергової критики, та звинувачень на свою адресу.

– Алло? — зневажливо відповіла Лєра.

– Привіт. Я дзвоню, бо вважаю, що ти маєш це знати. Просто по-людськи.

– Знати що? Собака на той світ вирушив? Вибач, але можна цю інформацію залишити без уваги.

– Та ні. Я сьогодні на дачу приїхала. Ту саму, яку ти так зневажала. І знаєш, що я виявила у коморі? Чотириста тисяч гривень, накопичених нашою бабусею. Лежать у сумці у коморі. І там записка. Знаєш, що в ній написано? “Найтурботливішій онуці – подарунок наостанок”.

У Лєри мало не відвалилася щелепа. Вона хотіла лише сказати купу прокльонів на адресу сестри, але натомість лише скинула дзвінок в безсилій злості.

– От стара, – сердито прошепотіла дівчина слова чоловіка.

Вона не могла так просто залишити ці гроші, передані їй за заповітом.

Усі наступні тижні пройшли у судах та консультаціях з нотаріусами та адвокатами. Але для Лєри вони були безрезультатними.

Бабуся чітко написала у заповіті, що дача дістанеться лише тій онучці, яка візьме до себе її собаку. І заповіла вона її саме Лєрі, але та відмовилася. Закон був на боці Христини.

Після цієї оказії сестри перестали спілкуватися зовсім. Христина навіть хотіла поділитися частиною знайденого скарбу, але зв’язатися з сестрою так і не змогла, після чого її запал зотлів.

Як ви вважаєте, Христина слушно вчинила? Що скажете про ставлення Лєри до спадку? У неї був привід для образи?

КІНЕЦЬ.