Я ще змирилася коли дочка з зятем на Великдень до мене не приїхали. Це було дивно, бо замість традиційного святкування вони обрали якийсь там ретрит, організований Дмитром. Також дочка перестала мені телефонувати, приїжджати і взагалі, ми віддалилися.

А недавно я почула, чим вони займатимуться на таке велике свято, як Різдво. Я всяке собі уявляла, але точно не таке. Аня моя єдина дитина. Я сама її виховувала

– Дмитре, що ти робиш із моєю дочкою? Вона ж геть віддалилася від мене! Ти хочеш перетворити її на когось зовсім чужого?

– Дорога тещо, може, вже досить? Ваша донька доросла, і має право на власні рішення, – відповів Дмитро, мій зять, навіть не підвищуючи голосу. Його спокій тільки більше розпалював мене.

– У вас там “дорослі рішення”, а тим часом ні родини, ні традицій у вас більше не залишиться. Різдво в Карпатах? Серйозно? Аня ніколи б так не вчинила, якби не ти!

Ці слова вирвалися в мене спонтанно. Я знала, що переступаю межу, але не могла стриматися. Аня сиділа мовчки, з опущеними очима. І це було найважче.

Мене звати Люба, мені 62 роки, і я все життя пишалася нашими сімейними традиціями. Святвечір із 12 пісними стравами, Різдвяні пісні за великим столом, Святий Миколай для онуків – усе це було святим у нашій родині. Аня, моя єдина дочка, завжди була в центрі цього всього.

Вона допомагала ліпити вареники, співала колядки й навіть зачитувала молитви, коли ми розпочинали вечерю. Але після знайомства з Дмитром щось змінилося. І я ніяк не могла це прийняти.

Аню я виростила сама. Її батька не стало, коли їй було всього два роки. Вона була моєю опорою, моїм світлом і, якщо чесно, моєю найкращою подругою.

Ми все робили разом. Але з появою Дмитра вона стала віддалятися. Спершу це були дрібниці: вона більше не приїжджала до мене на кожні вихідні, як раніше, потім пропустила кілька родинних свят. А тепер цей абсурд із Карпатами!

Чотири роки тому Аня привела Дмитра додому. Високий, усміхнений, упевнений у собі – він начебто був “ідеальним” чоловіком. Але мене насторожувала його манера поводитися. Він був занадто спокійним, надто впевненим. Його жарти здавалися мені зверхніми, а розмови – холодними. Але я вирішила промовчати. “Головне, щоб Аня була щаслива”, – переконувала я себе.

– Мамо, Дмитро дуже розумний і уважний. Він завжди слухає мене, підтримує. Я впевнена, що він той самий, – сказала мені Аня через пів року після їхнього знайомства.

– Доню, головне – твоє щастя. Але пам’ятай, що життя – це не тільки любов, а й відповідальність, – відповіла я, намагаючись стримати свої сумніви.

Дмитро зробив їй пропозицію через рік після знайомства. І я, попри свої побоювання, підтримала її. На весіллі ми всі раділи. Але вже тоді я помітила перші зміни. Аня почала говорити: “Дмитро вважає, що…” або “Ми з Дмитром вирішили…” Її голос, її особиста думка поступово зникали.

Справжній конфлікт почався з дрібниць. Наприклад, вони вирішили не святкувати Великдень за родинним звичаєм. Аня пояснила, що вони поїхали на якийсь духовний ретрит, організований Дмитром. Потім вона перестала приїжджати на день народження моєї сестри, бо “Дмитро не любить натовпу”. Але кульмінацією стало Різдво.

– Мамо, ми вирішили провести його в Карпатах. У нас буде можливість відпочити від метушні, – сказала Аня, коли я спитала, коли вони приїдуть до тьоті Марії.

Я ледве стримала сльози. У нашій родині Різдво завжди було головним святом. Ми збиралися всі разом, навіть якщо хтось жив за кордоном. А тут моя єдина дочка вирішує пропустити його, бо її чоловікові хочеться побачити гори!

– Це твоє рішення чи Дмитра? – спитала я.

– Наше спільне, мамо, – відповіла вона.

Але я знала правду. Дмитро керував кожним її кроком. Він переконав її відмовитися від весільної сукні, він запропонував не робити традиційного весілля, і тепер він втягує її у свої “неканонічні” ідеї святкувань. Я намагалася це проговорити з нею, але кожного разу це закінчувалося сваркою.

Після тієї розмови Аня і Дмитро пішли, не попрощавшись. Вони не відповідають на мої дзвінки, а Аня навіть не відкриває мої повідомлення. І знаєте, чому мені так важко? Я боюся, що втрачаю її назавжди. Вона стала чужою. Її вже немає поруч у ті моменти, які були основою нашого життя.

Тому я пишу до вас, дорогі читачі. Скажіть, як мені бути? Чи маю я прийняти їхній вибір і відпустити Аню жити своїм життям, навіть якщо це означає руйнування нашої сімейної єдності? Чи варто боротися за неї, пояснювати, нагадувати, як важливі традиції й рідні? Я готова вислухати будь-яку думку. Можливо, ви теж стикалися з подібним. Розкажіть, як ви вирішували подібні ситуації.

Джерело