Та щоб я ще з нашими трьома дітками до зовиця в гості – та ні за що, я туди ні ногою більше! Мені вистачило вчорашнього новосілля у сестриці чоловіка. Скільки жиму – не забуду! Влаштувала вона святкуваннячко незабутнє!

Отож, вчора нас запросила сестра мого чоловіка на входини у їхній новий будинок. Вона з родиною щойно переїхала і вирішила зібрати всю родину. Ми вирішили, що це чудова нагода привітати їх із новосіллям і подивитися, де вони тепер живуть.

Ми приготували подарунок — красивий вазон, який, як мені здається, ідеально підходить для їхньої вітальні, — і вирушили разом із дітьми, яких у нас зі Славою троє.

Малеча раділа, бо це означало, що вони побачать своїх двоюрідних братів і сестер. Та і ми з чоловіком були у гарному настрої, а я ще не знала, як закінчиться цей день.

Новий будинок виявився величезним, з двома поверхами та садом, зеленим навіть узимку, бо серед плодових дерев красувалися там і ялинки з туями і самшитом.

Усе виглядало справді ідеально, неначе з журналу про інтер’єр. Але, як тільки ми переступили поріг, я відчула щось дивне. Замість звичних теплих обіймів і щирих посмішок нас зустріли якось дуже стримано й сухо.

Сестра чоловіка, Люда, була наче дуже привітна, але в її поведінці було щось штучне, ніби вона намагалася справити враження і поводилася не природньо.

Чоловік Люди, Остап, одразу почав розповідати про ремонт, і скільки вони вклали грошей в цей палац, неначе ми прийшли на екскурсію, а не на свято.

Діти побігли нагору гратися, і вже через п’ять хвилин ми почули їхні крики. Я кинулася туди й побачила, як наш молодший син, Іванко, стоїть у сльозах біля кімнати, двері якої були замкнені.

Він сказав, що почув, як хтось кличе його по імені зсередини, але, коли він підійшов, двері самі зачинилися перед ним. Я заспокоїла його, але в мене самої по спині пробіг холодок.

Люда відреагувала дивно: лише посміхнулася й сказала, що це, напевно, двері скриплять, і що дітям просто здалося. Але далі стало тільки дивніше.

Коли всі сіли за стіл, у вітальні погасло світло. Остап побіг до щитка, а ми залишилися сидіти у напівтемряві.

Раптом я помітила, що велике дзеркало на стіні, яке раніше висіло рівно, тепер нахилилося, ніби хтось його штовхнув. Чоловік сказав, що це протяг, але я була впевнена: там нікого не було.

Але найгірше сталося після обіду. Люда запросила мене в підвал показати льох, яким вони так пишалися. Я не хотіла йти, але було незручно відмовлятися.

Люда повела мене до стелажів із пляшками й раптом сказала, дивлячись кудись у темряву: “Вони тут давно. Іноді вони говорять, але ми вже звикли”. Я засміялася, вирішивши, що це жарт, але її серйозне обличчя мене спантеличило.

На якусь мить мені здалося, що я чую слабкий шепіт. Коли я запитала, що це, Люда лише загадково посміхнулася: “Можливо, це вітер”. Але жодного вікна в підвалі не було.

Повернувшись нагору, я вже не могла спокійно сидіти. Вся атмосфера дому була гнітючою. В один момент старша донька підійшла до мене й пошепки сказала:

“Мамо, тут хтось є. Але це не люди”. Її слова стали останньою краплею.

Ми швидко попрощалися й поїхали найперші з гостей. У машині чоловік жартував, що у мене занадто багата фантазія, а діти вигадують страшилки.

Але я знаю, що я там більше не піду. У цьому домі щось не так. І я не хочу дізнаватися, що саме.

Джерело