– Ось туди вам і дорога. Ти на квартиру мою не націлюйся. Вона мені від бабки моєї дісталася, так що при розлученні поділу не підлягає. Ну, чого кліпаєш? Немає в нього жодних прав на мій кут

– Вітаю, тут Олексій живе?
– Так… А ви з якого питання?
– Ви його мати?
– Я?! Дружина! Дівчина, ви що хотіли?
– Він зараз у лікарні, і я не знаю про його стан, мені нічого не кажуть-тому, що я йому чужа людина. Лише родичам. — верхня губа незнайомки затремтіла. – Можна мені увійти.
– Ну, проходь. Не розумію, а чого ти здоров’ям мого чоловіка цікавишся, ти взагалі хто? — Люся вказала рукою у бік кухні. – Туди проходь.
Дівчина присіла на край кухонного куточка, дістала носову хустинку з кишені та витерла піт з чола.
Господиня заклопотала біля плити в очікуванні, коли гостя почне говорити.
– Може тобі води?
– Ні… Так, якщо можна.
– Так і мовчатимеш? Ти посидіти в мене прийшла чи як?
– Олексій обіцяв мені одружитися, — зробивши невелику паузу додала, — восени!
– Аааа… якщо одружитися, — Люся мила каструлю, — це змінює справу, та тільки в нас багатоженство заборонено законом.
– Я не прийшла жартувати.
– А я й не жартую, я не маю почуття гумору.
– Ви розумієте, він восени на мені одружується. Ось тільки з вами розлучиться і тоді…
– Хм… А чого зараз приперлася? Восени тоді й приходь. Звати тебе як?
– Аня … Ганна.
– А я Люся! Аня-Ганна, а чого ж не влітку? Он з-під пуза у тебе ніг не видно. Його робота?
– Так, як бачите, ми з Олексієм чекаємо дитину. Він сказав, що після вашого дня народження подасть на розлучення?
– Ага, тепер зрозуміло. Ох Льоха, ну не змінюється людина, як там кажуть, горбатого могила виправить.
– Ви про що? Я вас не розумію.
– Зате я тебе одразу зрозуміла. Звідки ти?
– Я із села приїхала. На заводі працювала.
– Приїхала, значить, місто підкорювати. А Льоха мій дитячий плач не переносить. Народжувати скоро?
– За два місяці.
– Уу, ось він і ухиляється, хоче свою нервову систему поберегти. Він у нас, коли перший з’явився, то Олексій жити до батьків перебрався, на роботу бачите не висипався, а робота у нього не бий лежачого, боки можна відлежати.
– То ви мені скажете, як він почувається?
– Чого ж не сказати?! Стабільно важко. Та не лякайся, бо очі на лоб полізли. Житиме.
– Що мені робити?
– А я звідки знаю, що тобі робити? Ти коли в ліжко з ним стрибала мене не питала: “що мені робити?”
– Я на третьому курсі в університеті навчаюсь заочно. У мене вдома мама та брати ще маленькі. Мені йти нікуди. І Олексій казав, що ви давно мешкаєте як чужі люди. Він просто через дітей із вами живе.
– Так?! — Люся відчувала, що її терпець уривається. — Ти мені номер телефону та адресу свою залиш, я з тобою зв’яжуся!
– У сенсі?!
– Як його випишуть, подзвоню, щоби забирала.
– Куди?
– До мами своєї та братиків.
– У неї немає місця.
– Ну, а зараз ти десь живеш?
– У гуртожитку.
– Ось туди вам і дорога. Ти на квартиру мою не націлюйся. Вона мені від бабки моєї дісталася, так що при розлученні поділу не підлягає. Ну, чого кліпаєш? Немає в нього жодних прав на мій кут.
– Даремно ви так, ми кохаємо один одного.
– Ну, тоді в курені й проживете. А зараз йди вже, поки я добра. Вихід пам’ятаєш де? Тоді дорогу показувати не буду. — Люся кинула в раковину каструлю, яку мало не протерла до дірок, поки розмовляла з гостей.
Три дні Людмила не спала і не їла до ладу, як потрапив благовірний її в аварію. Спочатку прогнози були не втішні, але Олексій її вибрався.
Втомилася Люда за ті дні, які чоловік між світами перебував, сил немає. Подзвонили, сказали, що перевели до палати й тепер доглядати дружині доведеться.
А тут ця шановна пузата намалювалася, око на квартиру поклала. Ох, і накрутила б волоссячко цієї Аньки ріденьке вона на свою руку і зі сходів спустила б з п’ятого поверху, та втомилася морально і фізично.
Іде Люся голову повісила, думає. Хочеш не хочеш, а сходити до чоловіка треба. Чи доглядати, чи образу висловити. Ага, зараз вона його в мить на ноги поставить, так “догляне”, щоб на все життя запам’яталося. День народження він їй не хотів псувати.
Сидить Ганна на лавці біля під’їзду.
– Тітка Люсю, тітка Люсю.
– Ось невгамовна. Чого чекаєш? Хіба я тобі не все сказала?
– А ви не до Олексія?
– І що?
– Візьміть мене з собою.
Нічого не відповіла Люся. Ідуть — мовчать. В автобусі Ганна поряд сіла. Люся відвернулася до вікна, ніби її не знає.
Провела Людмила “пузату” до Олексія як племінницю.
– Ти тут почекай. Я перша схожу. – Скомандувала дружина дівчині та увійшла в палату.
Лежить Олексій один. Сусідів поки що не підселили. Ноги на витяжці.
Увійшла дружина. Подивилася пильно, Олексій від погляду її прокинувся, посміхнувся, та тільки Людмилі невесело, кішки на душі шкребуть.
А він дивиться на неї такими щенячими очима. Весь у синцях, нога в гіпсі.
– Вітаю, Олексію.
– Люся, як добре, що ти прийшла. Я на тебе так чекав.
– Чекав він! Та хто б сумнівався?
Дружина з сумки дістає домашню їжу і на тумбочку біля ліжка ставить. Щоки, вуха горять у неї, у піт кинуло.
– Картопелька гаряча з котлетками, як ти любиш Льоша. Їж, доки не охолола. — тремтячим голосом каже вона.
– Люсю, чого ти така червона? Не захворіла?
– Ні, гірше! Я ж тебе з армії дочекалася Льоша. Батьків
не послухала та вискочила за тебе. А пам’ятаєш, як на одних макаронах сиділи? А синів наших, а ночі безсонні… Чого ж ти Льоша все забув?
– Хіба таке забудеш? Люсю, що ти? Знайшла час та місце згадувати. Усе пережили.
– Все та не все, Олексію. — до горла у Людмили ком підступив.
– Люсю, ну ти чого?
– А того, Льоша. Не чекала я такого від тебе. Ти мені ніж у спину встромив і до самого серця дістав.
– Люсю, пробач дурню. Я не спеціально. Я не винен. Я тихо їхав, як ти завжди наказуєш мені, ось тобі хрест.
– Як же ти міг, Льоша? – Захитала Люда головою.
– Люся, іншу машину купимо, тільки на ноги стану.
– Та ну тебе, думаєш я із-за машини? – Закинула в тумбочку пакет з апельсинами.
– А чого тоді? Від того, що ледве сам не того..? Маю поганий вигляд?
– А ти щодо зовнішнього вигляду свого не хвилюйся. До весілля, знаєш, все загоїться, тобто до осені як новенький будеш.
– Люся, ти про що?
– Ні про що, а про кого! Про Ганну, не знаю як її по батькові та прізвище не спитала.
– Яка Ганна? – Здивувався пацієнт.
– А та, Олексію, що дитину від тебе чекає.
– Яку дитину? Люся, ти головою вдарилася?
– Я вдарилася? Він бабу молоденьку знайшов, дитину їй зробив, а я ненормальна? — нарешті Люся дала волю почуттям і розплакалася.
– Люся, давай лікаря покличемо? Я зрозумів – це все нерви. — Олексій спробував підвестися на ліктях.
– У мене нерви? А я її привела з собою. Зараз покличу Аню твою безсоромну. Вона ще в моїй квартирі з тобою жити збирається після того, як ти зі мною розлучишся восени, після мого дня народження.
У Олексія волосся на голові заворушилося, а очі з орбіт полізли. Він від останніх слів дружини дар мови втратив.
– Що, спіймала на місці злочину? — Люда схопилася зі стільця. Відчинивши двері, гукнула в коридор. — Анько, заходь!
До палати ввійшла дівчина. Вона випнувши живіт і тримаючись за поперек оглянула приміщення. Погляд її пав на Олексія. Аня змінилася в обличчі.
– А де мій Олексій?
– А це хто?
– Тітка Люся, ви зараз посміятися вирішили? Цей мужик лисий не мій Льошка.
– У сенсі не твій?
– Мій молодий та гарний. Ось у мене є фото. — Ганна дістала з куртки телефон. – Це ми з ним.
– Значить, ти не до того Олексія прийшла? — усміхнулася Люся.
Дивлячись на обличчя чоловіка, якого трохи інфаркт не схопив, Людмила розреготалася, а потім повалилася на вільне ліжко, тримаючись за живіт і заливаючись сльозами від сміху, реготала кілька хвилин.
– Куди ж ти? — зупинила Люся дівчину, яка потрапила до незручної ситуації. – Розказуй все послідовно.
І з’ясувала Люся, як до них ця Ганна потрапила. Це її Льошка неправильну адресу назвав. І хто б міг подумати, що там також Олексій живе.
Людмила підключила всі свої знайомства та таки розшукали потрібного Олексія.
Він не потрапляв до жодної лікарні. Друга попросив Ганні повідомити, що у тяжкому стані після ДТП, хотів від неї позбутися. І звичайно розлучатись не збирався ні восени, ні взимку.
Якщо вже звела доля, значить недарма. Люся не залишилася байдужою до життя ошуканої Ганни. І з житлом допомогла, і з лікарні забрала нову знайому, і стягнути аліменти з винуватця, щоб іншого разу не кортіло дівчат ображати.
“Татко” у вихованні сина не бере участі, але аліменти платить справно. Він знає, якщо Люся знає, де його шукати. Вона чудово пам’ятає, хто навмання назвав її адресу і не хоче уявляти, що якби не розібравшись вона Льошку свого коханого вигнала б з дому.
Добре, що Ганну з собою взяла до лікарні. Аня вдячна Людмилі, рятівницю свою кличе: “Мамо Люся, мій янгол-охоронець!”
А коли синок у Ганни підріс, Люся її з хорошим чоловіком познайомила зі свого оточення, згодом і на весіллі повеселилася.
Отак мама Люся і сама щастя не втратила та інших ощасливила.
КІНЕЦЬ.