– Вітаю, тут Олексій живе?

– Так… А ви з якого питання?

– Ви його мати?

– Я?! Дружина! Дівчина, ви що хотіли?

– Він зараз у лікарні, і я не знаю про його стан, мені нічого не кажуть-тому, що я йому чужа людина. Лише родичам. — верхня губа незнайомки затремтіла. – Можна мені увійти.

– Ну, проходь. Не розумію, а чого ти здоров’ям мого чоловіка цікавишся, ти взагалі хто? — Люся вказала рукою у бік кухні. – Туди проходь.

Дівчина присіла на край кухонного куточка, дістала носову хустинку з кишені та витерла піт з чола.

Господиня заклопотала біля плити в очікуванні, коли гостя почне говорити.

– Може тобі води?

– Ні… Так, якщо можна.

– Так і мовчатимеш? Ти посидіти в мене прийшла чи як?

– Олексій обіцяв мені одружитися, — зробивши невелику паузу додала, — восени!

– Аааа… якщо одружитися, — Люся мила каструлю, — це змінює справу, та тільки в нас багатоженство заборонено законом.

– Я не прийшла жартувати.

– А я й не жартую, я не маю почуття гумору.

– Ви розумієте, він восени на мені одружується. Ось тільки з вами розлучиться і тоді…

– Хм… А чого зараз приперлася? Восени тоді й приходь. Звати тебе як?

– Аня … Ганна.

– А я Люся! Аня-Ганна, а чого ж не влітку? Он з-під пуза у тебе ніг не видно. Його робота?

– Так, як бачите, ми з Олексієм чекаємо дитину. Він сказав, що після вашого дня народження подасть на розлучення?

– Ага, тепер зрозуміло. Ох Льоха, ну не змінюється людина, як там кажуть, горбатого могила виправить.

– Ви про що? Я вас не розумію.

– Зате я тебе одразу зрозуміла. Звідки ти?

– Я із села приїхала. На заводі працювала.

– Приїхала, значить, місто підкорювати. А Льоха мій дитячий плач не переносить. Народжувати скоро?

– За два місяці.

– Уу, ось він і ухиляється, хоче свою нервову систему поберегти. Він у нас, коли перший з’явився, то Олексій жити до батьків перебрався, на роботу бачите не висипався, а робота у нього не бий лежачого, боки можна відлежати.

– То ви мені скажете, як він почувається?

– Чого ж не сказати?! Стабільно важко. Та не лякайся, бо очі на лоб полізли. Житиме.

– Що мені робити?

– А я звідки знаю, що тобі робити? Ти коли в ліжко з ним стрибала мене не питала: “що мені робити?”

– Я на третьому курсі в університеті навчаюсь заочно. У мене вдома мама та брати ще маленькі. Мені йти нікуди. І Олексій казав, що ви давно мешкаєте як чужі люди. Він просто через дітей із вами живе.

– Так?! — Люся відчувала, що її терпець уривається. — Ти мені номер телефону та адресу свою залиш, я з тобою зв’яжуся!

– У сенсі?!

– Як його випишуть, подзвоню, щоби забирала.

– Куди?

– До мами своєї та братиків.

– У неї немає місця.

– Ну, а зараз ти десь живеш?

– У гуртожитку.

– Ось туди вам і дорога. Ти на квартиру мою не націлюйся. Вона мені від бабки моєї дісталася, так що при розлученні поділу не підлягає. Ну, чого кліпаєш? Немає в нього жодних прав на мій кут.

– Даремно ви так, ми кохаємо один одного.

– Ну, тоді в курені й проживете. А зараз йди вже, поки я добра. Вихід пам’ятаєш де? Тоді дорогу показувати не буду. — Люся кинула в раковину каструлю, яку мало не протерла до дірок, поки розмовляла з гостей.

Три дні Людмила не спала і не їла до ладу, як потрапив благовірний її в аварію. Спочатку прогнози були не втішні, але Олексій її вибрався.

Втомилася Люда за ті дні, які чоловік між світами перебував, сил немає. Подзвонили, сказали, що перевели до палати й тепер доглядати дружині доведеться.

А тут ця шановна пузата намалювалася, око на квартиру поклала. Ох, і накрутила б волоссячко цієї Аньки ріденьке вона на свою руку і зі сходів спустила б з п’ятого поверху, та втомилася морально і фізично.

Іде Люся голову повісила, думає. Хочеш не хочеш, а сходити до чоловіка треба. Чи доглядати, чи образу висловити. Ага, зараз вона його в мить на ноги поставить, так “догляне”, щоб на все життя запам’яталося. День народження він їй не хотів псувати.

Сидить Ганна на лавці біля під’їзду.

– Тітка Люсю, тітка Люсю.

– Ось невгамовна. Чого чекаєш? Хіба я тобі не все сказала?

– А ви не до Олексія?

– І що?

– Візьміть мене з собою.

Нічого не відповіла Люся. Ідуть — мовчать. В автобусі Ганна поряд сіла. Люся відвернулася до вікна, ніби її не знає.

Провела Людмила “пузату” до Олексія як племінницю.

– Ти тут почекай. Я перша схожу. – Скомандувала дружина дівчині та увійшла в палату.

Лежить Олексій один. Сусідів поки що не підселили. Ноги на витяжці.

Увійшла дружина. Подивилася пильно, Олексій від погляду її прокинувся, посміхнувся, та тільки Людмилі невесело, кішки на душі шкребуть.

А він дивиться на неї такими щенячими очима. Весь у синцях, нога в гіпсі.

– Вітаю, Олексію.
– Люся, як добре, що ти прийшла. Я на тебе так чекав.

– Чекав він! Та хто б сумнівався?

Дружина з сумки дістає домашню їжу і на тумбочку біля ліжка ставить. Щоки, вуха горять у неї, у піт кинуло.

– Картопелька гаряча з котлетками, як ти любиш Льоша. Їж, доки не охолола. — тремтячим голосом каже вона.

– Люсю, чого ти така червона? Не захворіла?

– Ні, гірше! Я ж тебе з армії дочекалася Льоша. Батьків

не послухала та вискочила за тебе. А пам’ятаєш, як на одних макаронах сиділи? А синів наших, а ночі безсонні… Чого ж ти Льоша все забув?

– Хіба таке забудеш? Люсю, що ти? Знайшла час та місце згадувати. Усе пережили.

– Все та не все, Олексію. — до горла у Людмили ком підступив.

– Люсю, ну ти чого?

– А того, Льоша. Не чекала я такого від тебе. Ти мені ніж у спину встромив і до самого серця дістав.

– Люсю, пробач дурню. Я не спеціально. Я не винен. Я тихо їхав, як ти завжди наказуєш мені, ось тобі хрест.

– Як же ти міг, Льоша? – Захитала Люда головою.

– Люся, іншу машину купимо, тільки на ноги стану.

– Та ну тебе, думаєш я із-за машини? – Закинула в тумбочку пакет з апельсинами.

– А чого тоді? Від того, що ледве сам не того..? Маю поганий вигляд?

– А ти щодо зовнішнього вигляду свого не хвилюйся. До весілля, знаєш, все загоїться, тобто до осені як новенький будеш.

– Люся, ти про що?

– Ні про що, а про кого! Про Ганну, не знаю як її по батькові та прізвище не спитала.

– Яка Ганна? – Здивувався пацієнт.

– А та, Олексію, що дитину від тебе чекає.

– Яку дитину? Люся, ти головою вдарилася?

– Я вдарилася? Він бабу молоденьку знайшов, дитину їй зробив, а я ненормальна? — нарешті Люся дала волю почуттям і розплакалася.

– Люся, давай лікаря покличемо? Я зрозумів – це все нерви. — Олексій спробував підвестися на ліктях.

– У мене нерви? А я її привела з собою. Зараз покличу Аню твою безсоромну. Вона ще в моїй квартирі з тобою жити збирається після того, як ти зі мною розлучишся восени, після мого дня народження.

У Олексія волосся на голові заворушилося, а очі з орбіт полізли. Він від останніх слів дружини дар мови втратив.

– Що, спіймала на місці злочину? — Люда схопилася зі стільця. Відчинивши двері, гукнула в коридор. — Анько, заходь!

До палати ввійшла дівчина. Вона випнувши живіт і тримаючись за поперек оглянула приміщення. Погляд її пав на Олексія. Аня змінилася в обличчі.

– А де мій Олексій?

– А це хто?

– Тітка Люся, ви зараз посміятися вирішили? Цей мужик лисий не мій Льошка.

– У сенсі не твій?

– Мій молодий та гарний. Ось у мене є фото. — Ганна дістала з куртки телефон. – Це ми з ним.

– Значить, ти не до того Олексія прийшла? — усміхнулася Люся.

Дивлячись на обличчя чоловіка, якого трохи інфаркт не схопив, Людмила розреготалася, а потім повалилася на вільне ліжко, тримаючись за живіт і заливаючись сльозами від сміху, реготала кілька хвилин.

– Куди ж ти? — зупинила Люся дівчину, яка потрапила до незручної ситуації. – Розказуй все послідовно.

І з’ясувала Люся, як до них ця Ганна потрапила. Це її Льошка неправильну адресу назвав. І хто б міг подумати, що там також Олексій живе.

Людмила підключила всі свої знайомства та таки розшукали потрібного Олексія.

Він не потрапляв до жодної лікарні. Друга попросив Ганні повідомити, що у тяжкому стані після ДТП, хотів від неї позбутися. І звичайно розлучатись не збирався ні восени, ні взимку.

Якщо вже звела доля, значить недарма. Люся не залишилася байдужою до життя ошуканої Ганни. І з житлом допомогла, і з лікарні забрала нову знайому, і стягнути аліменти з винуватця, щоб іншого разу не кортіло дівчат ображати.

“Татко” у вихованні сина не бере участі, але аліменти платить справно. Він знає, якщо Люся знає, де його шукати. Вона чудово пам’ятає, хто навмання назвав її адресу і не хоче уявляти, що якби не розібравшись вона Льошку свого коханого вигнала б з дому.

Добре, що Ганну з собою взяла до лікарні. Аня вдячна Людмилі, рятівницю свою кличе: “Мамо Люся, мій янгол-охоронець!”

А коли синок у Ганни підріс, Люся її з хорошим чоловіком познайомила зі свого оточення, згодом і на весіллі повеселилася.

Отак мама Люся і сама щастя не втратила та інших ощасливила.

КІНЕЦЬ.