— Стариганом його кличу. Терпіти не можу старих людей! Некорисні люди. Для чого вони взагалі потрібні? — сміялася Ніка.

— Особливо мерзенний ось цей! Я коли з Діором гуляю, вічно на його пику у вікні натикаюся. Сидить зі своєю люлькою, газету читає. Старий мамонт! В наш час! Звичайно, він, мабуть, такого слова, як айфон і не чув. Герані свої розводить та фіалки.

— Квіти — це взагалі минуле століття. Вікна ці старі у нього. Начебто пенсія нормальна в такому віці міг би й нові вставити. Напевно, все заощаджує. Стариган! — зневажливо скривилася вродлива молоденька брюнетка Ніка.

Це вона своїй подрузі Світлані говорила, поки та захоплювалася Нікіним ремонтом. Вона з чоловіком нещодавно до цього будинку в’їхали. Купили дві квартири. Об’єднали.

Чоловік Ніки, Олексій, із батьком бізнесом займалися. Меблевий цех і кілька продуктових магазинчиків. Сама вона не працювала.

Займалася собою і китайською чубатою на прізвисько Діор. Його вона називала «моє дитя». Вдосталь посміявшись з сусіда, Ніка пішла Світлані нові сукні показувати. Напевно, тут можна погрозити пальцем. Прочитати нотацію про неповагу до старшого покоління.

І дівчина Ніка послала б усіх дуже далеко, так нічого і не зрозумівши. Але її навчило саме життя. Ось як. Якось Ніка та Олексій на дачу зібралися.

Чоловік на машині під’їхав, розмовляючи по телефону. І тут Нікі зателефонувала її подруга. Вона їй якраз подарунок із Парижа привезла. Руки засвербіли відразу — тим більше подруга жила в сусідньому будинку і мала дачу там же.

— Олексію! Їдь без мене! Олексій! Я з Надією дістануся! Тільки Діор уже спить, нехай він з тобою тоді! — І Ніка пурхнула.
Чоловік слухав її навпіл, розмовляв із постачальниками. Тільки кивнув.

Натомість Діор миттєво прокинувся. І за хвилину до того, як господар зачинив двері та поїхав, вискочив із машини.
Песик був ручний. Він хотів бігти за господаркою, але та зникла. І затремтівши, він сів біля ґанку.

Незабаром до нього з хихиканням стали підходити місцеві безхатьки, яких мучило одне — де знайти грошей на міцне?

— Чуєш, а собака йди сюди, люба? — сказав один із них другому.
— Ооо! — авторитетно заявив той.

— Так треба його… того. Подвір’я порожнє, всі роз’їхалися, ніхто не бачить, і один з них рішуче рушив туди, де сидів Діор.
Вони оточили Діора. Та той, власне, і не думав тікати, боявся.

А на дачі вікна дзвеніли: Ніка репетувала. Її чоловік Олексій злякано перетрусив усю машину і облазив кожний куточок дачі — собачки ніде не було.

— Ти коли поїхав, він спав? — розмазуючи туш по обличчю, плакала дружина.
— Ну… начебто, — прошепотів той.

— Що означає наче? Ти не дивився, чи що?

— Розумієш, мені подзвонили. До цього він точно спав, а коли поїхав, я по телефону розмовляв… Слухай, а він не міг з машини на той момент вистрибнути? — запитав Олексій.

Незабаром вони їхали назад у місто. Діора біля під’їзду не було. Тільки копошилася біля клумби активна старша під’їздом Алевтина.

— А ви… ви не бачили? Тут… Чи не бачили? — від сліз Ніка навіть не змогла сказати, кого слід було бачити Алевтині, і лише руками показувала.

— Вашого лисого, чи що? Бачила. І не я сама. Його тут з безхатьків із приятелями продати вирішили. Я з балкона бачила, стала їм зауваження робити, так вони так мені відповіли! А виходити я не стала, вони ж неадекватні, — відгукнулася Алевтина.

— Злякалися? Могли б допомогти! — вигукнув Олексій.

— Воно мені потрібне? Вступатися за вашого лисого? Це геть, старий Демидич у нас хоробрий. Ледве ходить, а вибіг. Тут три здорові чоловіки, а він один, худий.

Схопив вашого лисого і так і сказав:

— Не віддам. Спробуйте, відберіть!, — пробурмотіла Алевтіна.
— Демидич це хто? — спитав Олексій.

— Та он живе нижче вас! — відповіла та.

Ніка побігла в під’їзд. Там жив той дід. Над яким вона сміялася зі Світкою. І називала Стариганом. Виходить, що… тільки він заступився за її Діора? Але як же? Він же немічний зовсім. Худий, маленький. І не побоявся.

Олексій натиснув на дзвінок. Двері відчинилися. Зсередини пахло булочками з корицею. На порозі стояв дід. У старенькій сорочці, теплих шкарпетках. Підсліпувато мружився. Немов гномик.

— Я… Ми…, — у Ніки знову перехопило подих.

— А, добрий вечір! Заходь, доню! Тут він, у кімнатці спить. На ліжку, на ковдрі. Я йому всі казки розповідав, доки не заснув. Аж надто він налякався. Бач, який гарний він. Я таких і раніше не бачив. В нас раніше таких не було. Ім’я дивне таке. Чи не згадаю! — посміхнувся дідусь.

— Діор, — схлипнула Ніка.

Незабаром вона тримала свого вихованця на руках. Її чоловік мовчки стояв поряд. Бідно було всередині. Залізне ліжко, таке, з кульками. В’язана доріжка. Стіл із клейонкою. Вицвілі фіранки. Але дуже чисто. Дідок метушився. Поставив на стіл булочки, налив чаю. Олексій із ним розмовляв.

З’ясувалося, що мешкає Анатолій Демидович один. Є племінниця. Але вона самотня і в неї хвора дитина. Майже всю пенсію дідок їм віддає. А як інакше? Допомагати треба. Але нічого, на життя йому вистачає. Ніка сиділа вся червона. Від сорому.

— Стариганом називала. А він помагає. Усі гроші віддає. Я не віддала б. І… за Діора заступився. Як не злякався? Він же як билинка! — думала вона.

— Ви приходьте, доню, у гості! Люблю на молоді обличчя дивитись! І милого цього приносьте! Я його спати укладав, так чистеньку підковдру дістав, ще бабуся моя на нього мереживо робила, — сказав дідусь. І все гладив Діора.

Вдома Ніка пройшла в кімнату, сіла в крісло і заплакала ще дужче.

— Ти чого? Він же знайшовся! — здивувався чоловік.

А вона все розповідала йому про дідуся, про себе, про Світлану. Олексій хмурився. Коли подруга знову прийшла до Ніки, визирнула надвір. Там саме Анатолій Демидович стояв.

— Ой, а отой… як ти його назвала. Стариган, так? — реготнула подруга.
— Сама ти Стариганка! Ще раз так скажеш — до мене більше не ходи, зрозуміла? Рота закрий, я тобі двічі повторювати не буду! — сказала Ніка.

Світлана скривджено замовкла. А Ніка з чоловіком дідусеві ремонт зробили. Продукти приносять. І на дачу із собою беруть. Діор його дуже любить. Взяли шефство, так би мовити.

І Анатолій Демидович називає їх: «мої онуки». Дуже бентежиться, коли йому щось приносять. Мовляв, навіщо? Проста, добра людина. Який вважає, що він не зробив нічого особливого.

КІНЕЦЬ.