Маємо ми будиночок в Яремче. Чудовий вид на гори, поруч річка дзюркоче. Чисте повітря, спокій. Але є нюанс – ми маємо численну рідню з усіх куточків країни, яка постійно потребує безкоштовного проживання.

Особливо якщо живеш, як моя родина, у власному будинку, та ще й з кількома кімнатами для здачі в оренду незнайомим відпочиваючим, адже тільки цим і можна заробити у сезон.

Та найчастіше наша рідня цього не розуміє, особливо якщо вона вже звикла відвідувати “карпатських” родичів абсолютно безкоштовно.

Мій чоловік Василь за 12 років наполегливої ​​праці зміг заробити пристойну суму грошей, докупив сусідську ділянку і ми розбудувалися ширше, маємо три будиночки. Ми з сином Василю теж допомагали, як могли.

І ось тут і активізувалася вся рідня до сьомого коліна!

— Васю, привіт, це твій троюрідний брат Олег з Полтави! Ми тут із дружиною хотіли б приїхати, погостювати у вас трохи, тижнів на два. Не відмовиш? — голос був нахабний.

Василю хотілося йому сказати: “Ну ти ж мені відмовив, коли я збирав гроші на початковий капітал для бізнесу, от і ти йди лісом!”, але натомість мій Василь люб’язно погодився прийняти братика з його дружиною.

– Оленко, привіт! — це вже дзвонить моя рідна сестричка Тоня з Києва. — Хотіла приїхати, але не виходить, відпустки не дають. Зустрінь там свою племінницю Даринку з її двома подружками. Ну а що, молоді дівчата, нехай собі відпочивають!

І так завжди. Батьки – це святе. Якщо приїжджали мої чи чоловіка мама і тато, то для них була окрема кімната. І приїжджали вони якось по черзі: спочатку на весні свекруха, бо не любить спеку, а в другій половині літа мої батьки з Франківська.

А ось в решті кімнат ніяк не виходило поселити відпочиваючих і заробити на них. Бо вже з початку березня напирала численна рідня, і хто перший встигав домовитись, той до нас і їхав.

Ну добре, чоловік придумав інше: Василь відкрив свій магазинчик господарських товарів та різної дрібниці для саду та городу для приватних будинків.

Щороку – одне й те ж саме. Але найважче було з дітьми та молоддю. Але якщо діти ще верещали і витоптували грядки, змітаючи з кущів ягоди, то з молоддю було набагато гірше. З тією ж племінницею Даринкою, яка приїхала із подружками.

Дівчата молоді, 20-річні, і кавалери в їхню кімнату через паркан і вікна лазили. Найгірше – за них треба було відповідати перед сестрою.

– Васильку, ну ти ж дядько, а не кінь із бугра! – обурювалася моя сестра. – Приструни їх гарненько! Нехай дівчата до 11-ї ночі повертаються додому. Я ж не можу кинути роботу і контролювати їх!

Родичі мінялися з одних на інших. Діти пищали, у дворі постійно вичісувався кудлатий пес тітоньки Галі, і шерсть клаптями летіла городом. Племінниці виходили заміж, народжували та привозили своє нове покоління.

Тричі за всі ці 10 років приїжджав Микита з Сум, мій троюрідний брат, зі своєю невдоволеною дружиною. Вона розраховувала, що її обслуговуватимуть як у апартаментах, де все включено, а насправді – кімнатка з одним вікном та видом на яблуню. Готувати треба самій – плита на веранді.

І так тривало круглий рік.

— Ну все, годі бути добренькими, — сказав якось мені Василь. — Справи з магазином йдуть не дуже, ми так довго не протримаємося. Батьки, звичайно ж, святе, але наступного року решта рідні обійдеться без Карпат. Або вже нехай платять відповідну ціну, як усі відпочиваючі. Жодних поблажок!

Першим у квітні зателефонував Микита:

– Привіт, Васильку! Так, нам із дружиною потрібен травень, саме початок, пари тижнів достатньо. І знаєш, може, ти нам здаси кімнату зліва? Вона просторіша. Або хоча б у тій кімнатці з яблунею ремонт зроби, а то понуро якось там!

— Микито, все, альтруїзм закінчився. Кімнати тепер у нас платні. Якщо ти не згоден, то вибач: здаватимемо в оренду відпочиваючим. Із бізнесом проблеми, такі справи! – відповів Василь.

— Васю, ти чого? Жартуєш? Що я тепер скажу дружині, вона вже відпустку на травень взяла! Ти що, кімнату пожалів? Ну добре, можеш ремонт і не робити! Все одно платити оренду? Ну ти й скнара. Завжди тобі це підозрював. Та не треба ви мені зі своєю халупою! — Микита вимкнув телефон.

Наступним етапом була розмова з моєю сестрою, найнеприємніша. Вона знову не могла приїхати, але «кімнату доньці із зятем і онуками ти все ж таки приготуй». Довелося пояснювати, що знижка буде, але платити все ж таки доведеться.

— Олено, ти нормальна? Це ж твоя племінниця із сім’єю! Куди їм їхати? – Кричала в трубку Антоніна. — Ти не розумієш, що таке онуки? Їм чисте повітря потрібне!

У вас Данило геть мореходку закінчив і весь час у морях, сім’ю заводити не збирається, ти навіть не розумієш, як важливо вивозити дітей на гірське повітря! Ти не сповна розуму зі своїми орендами!

У конфлікт Тоня вплутала маму, яка зі сльозами просила мене одуматися, а потім взагалі сказала, що вона на знак солідарності з дочкою теж бойкотуватиме і не приїде до нас цього року. Ну що ж, на половину сезону є ще одна кімната.

Дзвінків було багато. Деякі родичі все розуміли, але більшість дуже оборювалися: що це означає — безкоштовне розміщення закінчилося? Як це? Причому ці розмови були ще задовго до купівлі квитків.

Звістка про те, що ми з чоловіком вирішили здавати в оренду кімнати, розділила нашу рідню на 2 табори: мала частина нас розуміла і виправдовувала, але основна засуджувала за егоїзм і жадібність.

Здебільшого баталії відбувалися у переписках та телефонних розмовах.

— Ну, який егоїзм? – казала менша частина наших союзників. – Вони й так 10 років ні з кого й копійки не брали! Був у них свій бізнес та сплив! Як їм виживати, якщо люди, які живуть в Карпатах, майже всі орендою живуть?

— Це вони косили під добреньких, не все так уже й безкоштовно було! — відповідала більша частина. — Хоч вони й не просили, та за світло брали, коли їм гроші давали! Подарунки, знову ж таки, всі привозили: Бойки ж брали їх, і нічого! Найприкріше те, що всім треба тепер плани міняти! Що тепер робити?

— Не смійте наговорювати на Олену й Василя, вони хороші! Вони мене всі 10 років із моїм Гавчиком приймали, жодного разу не відмовили! — так за нас найбільше заступалася тітонька Галя, в якої кудлатий песик уже полинув на хмарку.

Просто минулого літа, в його першій половині, ми дійсно запросили тітку Галю безкоштовно пожити в порожню кімнату Дані, який був у морях.

Тітонька старенька і самотня, подарували ще одну собачку. Тітка Галя була шалено рада подарунку і безкоштовному відпочинку.

А з рештою? Та хай як хочуть! Багато хто заніс нас у соцмережах до чорного списку, спілкуватися з нами не бажають. Неприємно, звичайно, але лише за кілька місяців до початку сезону з’ясувалося, хто є хто з рідні. Якось так. А ми тепер хоч заробляємо.

Джерело