– Ану бігом іди дітям казку читай і вкладай їх спати! — сказала я, стоячи посеред кімнати з руками в боках.

Донька, яка сиділа на дивані поруч із чоловіком, з пультом у руках, підняла на мене здивований погляд.

У вітальні горів приглушений світильник, на екрані телевізора блимали сцени якогось фільму.

Я навіть не звернула уваги, що там показують. У голові крутилася одна думка: діти ще не сплять!

Віра зітхнула, обережно поклала пульт на диван і відкинула голову на спинку.

— Мамо, вони вже в ліжку. Я їм казку читала перед тим, як ти прийшла. Вони навіть уже засинають.

— Засинають? — перепитала я з недовірою.

— А ти впевнена? Ти справді їм читала чи так, для галочки? Бо вони в мене щоранку розказують, як мама читає через раз.

Донька знову зітхнула, цього разу глибше. Здається, вона починала втрачати терпіння.

Її чоловік, мій зять Діма, сидячи поруч, опустив погляд у свій телефон, очевидно, намагаючись не встрявати в розмову. Я знала цей трюк: “Мовчи, і гроза мине”. Та цього разу гроза обіцяла бути тривалою.

— Мамо, — почала Віра, — чому ти завжди знаходиш у чомусь привід мене дорікнути? Ти ж сама все життя казала, що мама має мати час для себе. Чому ти тепер не даєш мені цього часу?

Її слова зачепили мене сильніше, ніж я очікувала. Я раптом замовкла, намагаючись осмислити почуте.

Це правда, я часто казала їй у дитинстві, що мами теж люди, їм треба відпочивати.

Але тоді це звучало інакше. Не так, як зараз, коли вона сидить тут, у теплому світлі лампи, а десь у кімнаті, мабуть, крутилися її малі, які чекали маминої уваги.

У мене в душі здійнялася хвиля незрозумілих емоцій — від образи до жалю.

— Я? Дорікаю? Та я ж просто хочу, щоб ти була хорошою мамою, Віро, — відповіла я вже тихіше, без того металу в голосі, який був хвилину тому.

Донька підійшла ближче. Вона опустилася на пуф переді мною, торкнулася моїх рук і подивилася в очі.

— Мамо, я стараюся бути хорошою. Я дуже стараюся. Але я — не ти. У тебе було троє дітей і нуль допомоги. А в мене є чоловік, є техніка, яка полегшує життя. Ти сама вчила мене, що ідеальних мам не існує. Але чомусь вимагаєш цього від мене. Чому?

Її голос звучав так щиро, що я мимоволі задумалася. Дійсно, в її часи все інакше. У мене не було ні часу, ні сил на відпочинок.

Усе життя я крутилася, як білка в колесі: працювала, варила, прибирала, ледь встигала укладати дітей спати. Тому, напевно, в глибині душі я відчувала, що і їй варто пройти через це. Бо як інакше зрозуміти, що таке справжнє материнство?

Але хіба це правильно?

— Може, ти й права, — промовила я нарешті, хоча ці слова дались мені непросто. — Я просто хвилююся за твоїх дітей. Хочу, щоб у них було найкраще.

Донька посміхнулася. Її руки легенько стиснули мої.

— Вони щасливі, мамо. І ти маєш бути щасливою. Не для того ти працювала все життя, щоб тепер хвилюватися через дрібниці.

Я кивнула, відчуваючи, як напруга поступово відпускає. Донька повернулася на диван, а я ще трохи постояла в задумі, слухаючи тишу, що панувала в їхній квартирі.

Може, і справді пора вчитися довіряти і не вимагати від власної дочки повторювати мій шлях?

Джерело